Колись «відкосив» від армії, а тепер добровольцем пішов на війну

Один з пунктів пропуску на кордоні Донеччини з Росією. Кремезний прикордонник Костянтин Табакаєв (на фото) добровільно пішов захищати батьківщину. Нашу розмову перервала команда: «До бою!» А після одного з боїв його берці (військові напівчоботи) стали нагадувати літні розношені мешти. (Після повернення до Львова в межах своєї акції «Єдина країна-Единая армия: Підтримай захисника» організовуємо посилку на фронт. Пакуємо пару новеньких берців, кросівки, які під «зав’язку» напихаємо цигарками, зубними пастами та щітками, цукерками, поруч книжки — і відправляємо бійцю).

Костянтин Табакаєв родом з Енергодара Запорізької області. Займався журналістикою. Зацікавився фотографією, став приватним підприємцем, надавав фотопослуги. Але це залишилось у цивільному минулому. Хоча з фотоапаратом не розлучається навіть на війні. Свого часу Костя «відкосив» від армії, а коли побачив загрозу для України — став добровольцем і попросився служили в АТО.

— В армії не служив, — розповідає Костянтин. Був мирний час, а я навчався і працював. Думав, в нашу армію йшли служити або ті, хто не міг вступити в інститут, або ті, у кого не вистачало грошей, щоб відкупитися. Вважав, що строкова служба — безглузда витрата часу і здоров’я. Я “відкосив” — купив довідку за 250 гривень, і мене “списали”. А коли став добровольцем — пройшов медкомісію, і тепер я мобілізований резервіст. Служу в Держприкордонслужбі в Донецькій області.

— Коли вирішив взяти до рук зброю та стати захисником батьківщини?

— Записався в добровольці, коли Росія анексувала Крим. Думав, доведеться воювати там. Крим — це Україна! Якщо хтось хоче до Росії — ніхто не тримає. Не потрібно тягнути сюди триколори та відрізати шмат моєї країни. Потім мені зателефонували з військкомату і запропонували поїхати на навчально-тренувальні збори. Казали, служитиму у Нацгвардії. Потрапив до прикордонників. Я — солдат, і не мені обирати, де служити. Моя справа — виконувати накази.

— Яку підготовку проходили?

— Кілька перших тижнів були заняття з тактики, засобів зв’язку, юридичних аспектів роботи прикордонників. Ще було стрільбище — стріляли по 80 патронів, кидали навчальні гранати, вчилися надягати загальновійськовий захисний комплект і рити окопи.

— Отриманих знань вистачає для війни?

— Ми проходили навчання протягом кількох тижнів. На війні відкрилися досі не відомі таланти. З допомогою лише телефонних консультацій із майором-зв’язківцем з Маріуполя полагодив розстріляний ретранслятор, розташований на 30-метровій вишці... Багато речей довелось робити вперше, але я впорався. «Прошив» всі наші рації на потрібні частоти. Цього раніше ніхто не міг зробити — потрібний був комп’ютер, спеціальне програмне забезпечення, спеціальні кабелі... Мій друг, з яким разом перейшли в цей підрозділ, полагодив кілька прицілів для ручного протитанкового гранатомета і снайперської гвинтівки Драгунова (СГД). Уявляєте: зумів «оживити» нічні приціли для цієї зброї...

— Чим тебе, як бійця, забезпечили перед входом в зону проведення АТО?

— Ми раніше не вважалися учасниками АТО. Видали камуфляжний костюм, паршиві чоботи, пару футболок та бушлат з беретом. Ще речовий мішок із флягою, кухлем і ложкою. Зброю видали через кілька тижнів — старий автомат з консервації 1984 року!

Бронежилет у мене не армійський. Моєму товаришу родичі купили кілька штук. В них і ходимо. Якість краща, ніж тих, котрі нам видає армія. Більш як половина амуніції куплена за свої та спонсорські гроші.

— Як ви забезпечені продуктами харчування?

— Їжі вистачає. Запаси нормальні. Є і м’ясо, і крупи, і картопля. От свіжих овочів немає. Воду дістаємо зі свердловини. Коли служив на пункті пропуску Кузнецово-Михайлівка, то вода була або привозна, або з неглибоких колодязів. Вона була дуже несмачна, і я не ризикував її пити. Доводилось купувати мінералку. А тут вода смачна, холодна і без присмаків.

— Чи пам’ятаєш свій перший бій?

— Звичайно. Він відбувся на пункті пропуску Маринівка Донецької області, де я служив. Близько 16 години ми побачили колону техніки, яка наближалася до пункту пропуску. Першим йшов БТР, за ним штук п’ять вантажівок з кулеметами, у тому числі — з великокаліберними кулеметами «Утёс». Cлідом йшла низка мікроавтобусів і легкових автомобілів. Тоді на пункті пропуску було багато цивільних — вони стояли в чергах. Хотіли виїхати в Росію! Їх відразу ж попередили, щоб вони звільнили пункт пропуску, тому що незабаром тут буде бій. Цивільні всі виїхали, а ми зайняли позиції.

Колона розділилася: половина залишилася на українському боці, а друга — обійшла пункт пропуску збоку, перейшла на російський бік і почала до нас підбиратися із суміжної території. Коли вони опинились в полі нашого зору, пролунала команда відкрити вогонь у відповідь. По нас почали стріляти з усіх видів зброї — з автоматів, кулеметів, гранатометів і навіть мінометів. Нас кількісно було набагато менше, ніж нападників. Їх було до трьох сотень... Під час бою нам на допомогу прийшла підтримка з повітря: штурмовик прилетів і кілька разів обстріляв позиції бойовиків. Підійшла наша мотоманеврена група.

— Чи було страшно, а може, вже після бою, коли почав усвідомлювати, що сталося?

— Як не дивно, страшно не було. Я був на вогневій позиції не один — нас було п’ятеро. Старший — офіцер, якого через кілька днів після цього бою серйозно поранили. Дві кулі в животі опинилися. Щодо страху, то всі ми були спокійні і навіть жартували. Це не зовсім добре, коли не страшно. Я просто спокійний...

— Чи були втрати?

— Під час цього бою втрат не було. Тільки кілька поранених. Одного врятувала каска — осколок полетів ледь не в чоло. Голова була вся в крові, але боєць відбувся лише контузією. Іншого врятував бронежилет — куля 7.62 мм (або кулемет, або СГД) потрапила в край грудної пластини, відрикошетила і ввійшла в бік. Пройшла повз серце, застрягла в ділянці хребта. Все з ним буде нормально. Якби не “бронік” — загинув би хлопець...

— А як були озброєні сепаратисти?

— Кажуть, росіяни мають сучаснішу техніку. Не знаю... Довелося спостерігати таку картину: під’їхав близько до кордону “уазик”, вийшли солдати, намагалися зв’язатися з командуванням. У пошуках зв’язку вилазили навіть на дах машини, але так і не змогли зв’язатися зі своїм керівництвом...

— А чи часто так близько підходили російські війська?

— Наприкінці квітня був напружений період. До самого кордону під’їжджали БТРи, військові КрАЗи, підлітали бойові вертольоти. Нас о 12-й ночі вивезли, щоб готувати вогневі позиції. У неораному степу нелегко рити окопи, особливо, коли на вулиці нуль градусів... Доводилось по 5-6 днів спати, навіть не знімаючи черевиків і не випускаючи з рук автомата. Зрештою, і зараз не можна розслаблятися... Я і зараз не встигаю помитися вже майже тиждень. Спимо по кілька годин на добу, і то — уривками.

P.S.

За свою службу та захист кордонів мій співрозмовник отримує 1400 грн. на місяць. І все витрачає то на купівлю генератора, то на військове спорядження та засоби захисту. Вдома на нього чекають дружина і дворічний син, який потребує операції. Орієнтовна вартість операції — 3 тис. грн... Костя залишається стояти на кордоні миру за мізерну платню, їсть холодну кашу з мінімальним вмістом м’яса та після важкого дня намагається заснути просто на землі... Не всім вистачило матраців...

Телефон автора матеріалу та організатора акції «Єдина країна-Единая армия: Підтримай захисника» (www.facebook.com/armyborisova): (096) 464 03 87

Картка Приватбанку для адресної допомоги: 5168 7572 0873 8700