Зачитували вирок: «За зраду Донбасу»

Донецьк нині нагадує африканську країну Сомалі, яка стала гніздом морських піратів. Сепаратисти і терористи тримають у страху Донецьку і сусідню Луганську області. Лунають вибухи, чути кулеметні черги. Гинуть люди. Захоплена озброєними бойовиками Донецька ОДА перетворилася на гестапо... У пеклі терору побували шахтарі з Новогродівки (Донецької області) Олександр Гуров та Олександр Вовк. Журналіст «ВЗ» поспілкувалася з полоненими, які дивом врятувалися. Обидва чоловіки поправляють здоров’я у Трускавці, в санаторії «Женева».

«Терористи стріляли на ураження...»

В Олександра Гурова не працює ліва рука (розірване сухожилля). Чоловіка чекає тривалий процес відновлення і реабілітації. В Олександ­ра Вовка зламана щелепа, проблеми із шийними хребцями. Лікарі запідозрили у нього перелом основи черепа (на це вказували величезні синці під очима). Діаг­ноз, дякувати Богу, не підтвердився.

Олександр Гуров приїхав на Львівщину з дружиною Ларисою та одинадцятирічним сином. Разом із шістьма друзями — українськими патріотами — Олександр потрапив у полон до оскаженілих бойовиків. У будинок, де вони сиділи і розмірковували, як боротися з сепаратистами та ДНР, увірвалося десять озброєних терористів. Розстріляли собак, обстріляли з «калаша» стіни сусідніх будинків. Заручників повантажили в автомобіль одного з полонених — місцевого депутата Костянтина Мусейка — та повезли у захоплену Донецьку ОДА.

«Бойовики були одягнені у форму спецпідрозділу «Грифон» та балаклави, — розповідає Гуров. — Троє з них — чеченської національності (облич не закривали). Чеченець Мурза познімав з мене все золото. Зірвав зі шиї ланцюжок з хрестиком. Відібрав каблучку. Печатку не міг зняти, відрізав мені фалангу пальця. До нього підтягнулися ще двоє — якийсь Спартак та Керч. Чеченці зняли з мене светр, кросівки — приміряли, кому підійде розмір». Пан Олександр упевнений, серед бойовиків були «беркутівці» — били професійно.

Терористи з заручниками безперешкодно оминули три міліцейські блок-пости. Попереду і позаду їхали машини супроводу. Поблизу приватних будинків Олександру вдалося на ходу привідкрити двері буса і... утекти. Чоловік перестрибнув через два паркани, здолати ще один не зміг, бо був надто високий. Терористи стріляли на ураження... Впав обличчям у землю... «Коли мене заводили в обл­держадміністрацію, на голову пов’язали український прапор. Сказали, що я з «Правого сектору» і буду йти коридором ганьби. Я тільки чув оскаженілі голоси: «Убити! Розірвати!». З розбитого підборіддя у мене лилася кров...».

«В ОДА завели на четвертий чи на п’ятий поверх, — згадує цей жах донецький активіст. — Коли прапор зняли, посипалися удари. На лівій руці Мурза побачив татуювання — прапор Української повстанської армії і написи: «Слава Україні! Героям слава!». Наказав відкрутити з машини лампочку, зробив «розочку», нею хвилин п’ятнадцять здирав наколку»... Катуючи своїх жертв, терористи питали шахтарів, чи були ті на Майдані? Чи підтримують асоціацію України з Євросоюзом? Скільки їм платять? Відповіді, що вони звичайні шахтарі, на катів не діяли.

У полоні Олександр пробув два дні. Трьох полонених відпустили раніше. По всіх телеканалах транслювалася інформація про зниклих шахтарів (допомагав розшукувати людей голова незалежної профспілки шахтарів Михайло Волинець). «Спартаку зателефонував якийсь Монгол і сказав, що плани міняються, нас не відпускають. Нам зав’язали очі, посадили у машину і повезли у телецентр, де розташовувався харківський «Оплот». Там я побачив цього Монгола, — каже пан Олександр. — У нього східна зовнішність, вимова не місцева. У телецентрі ми пробули до шостої вечора — навіть води не дали. Погрожували, що розстріляють. Зачитували вирок: «За зраду Донбасу».

За голову активіста — 25 тисяч доларів

Коли полонених шахтарів таки випустили, їх забрала «швидка». Донецькі медики не надали активістам належної допомоги (у пана Олександра зламані два ребра, ті про це не сказали ні слова). Дружина полоненого забрала чоловіка додому (вона весь час була на вулиці під стінами ОДА). «До мене зателефонував Михайло Волинець, сказав, що моє­му життю загрожує небезпека. Аби я будь-якими шляхами вибирався з Донецька»... Так він із сім’єю опинився у Києві. Дружина пана Олександ­ра про подвиги свого чоловіка нічого не знала (жінка працює продавцем). Казав їй, що сидить вдома, а сам відстоював міськвиконком, зривав з державних установ ворожі триколори... Самопроголошені ватажки ДНР за голову Олександра Гурова назначили винагороду — 25 тисяч доларів.

Цікавлюся у шахтаря, чому саме Донецька та Луганська області опинилися в епіцентрі нинішніх подій. «Це два найбільш депресивні регіони, — каже він. — Найбільш корумповані. Щоби влаштуватися на роботу на шахту, треба було дати 8-10 тисяч грн. хабара». Сепаратисти намагались схилити шахтарів на свій бік. Чимало з них мають проросійські погляди — їм вбили у голову, що у Росії пенсії у шахтарів вищі... Гурови сподіваються повернутися додому. Покладають надії на АТО.

«Били по обличчю армійськими черевиками, як по футбольному м’ячу...»

Олександр Вовк — шахтар з тридцятирічним стажем. Досі оговтується від пережитого шоку. Вдома у чоловіка залишилась старенька мати. «Я весь час повторював, що шахтар, пенсіонер. Били по обличчю армійськими черевиками, як по футбольному м’ячу. Коли намагався взяти свою курточку, почув: «Вона тобі більше не знадобиться». Терористи забрали з кишені пана Олександра... 60 грн., пенсійне посвідчення. З різних кімнат Донецької обл­держадміністрації доносилися крики полонених...

«Хто причетний до вашого викрадення?». «За цим стоять мер-хабарник Новогродівки Антоненко, його помічниця Наталя Іванова».

Пан Олександр запевняє, на Донбасі є патріоти. Ми тримались до останнього, поки проти нас не пустили автоматників — батальйон «Восток», куди входять колишні «беркутівці», «альфівці», чеченці. Ці бойовики увірвалися у дім мого сусіда Мусейка, бо їм сказали, що там ховається «Правий сектор» і там склад зброї...