«Вогнепальних поранень було дуже багато...»
Розповіла лікар, яка 18 лютого надавала допомогу постраждалим у Києві
“Лились ріки крові. Лікарі працювали у режимі нон-стоп. Спати тієї ночі ніхто не лягав”, — згадує лікар-терапевт зі Львова Галина Пашкевич (ім’я та прізвище попросила змінити — боїться тиску з боку адміністрації лікарні. — Авт.). Учора жінка повернулася з революційної столиці. Каже, тільки тепер починає розуміти, через яке пекло пройшла.
«До Києва приїхала 14 лютого. Узяла відпустку за свій рахунок. Роботи для мене не знайшлося. Кілька хворих лежало в Українському домі із запаленням легень. Періодично зверталися по допомогу люди із застудою. Щоб не крутитися у колег під ногами, пішла працювати на кухню. Ніхто не очікував, що мирний протест закінчиться кривавою бійнею», — каже лікар.
“Більшість постраждалих — молоді люди віком від 22 до 30 років, переважно чоловіки. Стікали кров’ю через осколкові рани кінцівок та обличчя. Було багато переломів рук та ніг (здебільшого — відкритих), черепно-мозкових травм (здебільшого закритих), травм очей. Дуже багато людей отримали вогнепальні поранення. Смертей було б більше, якби не амуніція... У двох чоловіків старшого віку стався серцевий напад. Допомогу надавали у підворітнях, під’їздах. Тих, що отримали поранення середнього ступеня важкості, переносили у Жовтневий палац, Будинок профспілок і Український дім.
Коли силовики почали відтісняти нас звідти, перебралися у Михайлівський собор, — розповідає пані Галина. — Там же оперували потерпілих, промивали рани, накладали шви та шини. До тих, хто дістав важкі травми, викликали “швидку”. Але “швидкі” не приїхали. “Тітушки” під прикриттям “беркутівців” трощили автомобілі медичної служби, пробивали шини, виламували двері”.
“Більшість лікарів-волонтерів — із Західної України, переважно хірурги та терапевти. Багато чого бачили на своєму віку, але такого... Чоловіки не стримували сліз. Постраждалі (ті, що були при свідомості і могли говорити) продовжували рватися у бій. Просили: “Підлатайте і відпустіть, бо у мене там на Майдані тато (брат, син) стоїть”. Не скиглили, не плакали, мужньо терпіли біль. Цих людей не перемогти! Планую знову їхати у Київ наступного тижня. Не можу сидіти вдома, коли вбивають українців”...
