Змій Донбасич і три богатирі

У ТРИДЕВ’ЯТОМУ ЦАРСТВІ, в українському государстві жили-були 45 мільйонів народу чесного. Жили-поживали, демократії наживали, поки не звалився на їхні голови чудо-юдо Змій Донбасич. Ще вісім літ тому понадився окаянний люд україн-ський тиранити. «Хочу, — каже, — у стольному граді Києві на троні сидіти». Як почув про те народ український, висипав на вічевий майдан, курені розставив, і давай усім миром личаки Змієві плести. А Зміїха усе круги довкола куренів намотує, свого царственого берета на очі натягнувши, щоб не впізнали у ній вороги жону Донбасича і каракуль з голови не повисмикували. Повернувшись, давай чоловікову рать під’юджувати. «Сама бачила, — шипить, — що личаки у тих нелюдів заморські — маде ін юса. І бананаси у них наколоті».

Як не ліз Змій зі шкіри, на трон у граді стольному з першого разу не сів. А через шість літ люду українському наче у головах помутилося: свої-ми руками ненависного на царство підсадили. Той на радощах аж звивається. «Тепер увік..., умік..., умикну, — каже, — усю владу на землях украї-н--ських». Донбасич сказав — Донбасич зробив. Спершу хотів через бояр головний державний устав змінити, щоб повернути собі силу папєрєдніка свого (ні, не Віті Божої Мухи, а Льоні Драконовича). Та коли порахував, що за 300 боярських голосів доведеться півцарства викласти, велів придворним суддям державний устав перекроїти. Знав-бо: ті зроблять усе, чого забажає, на те вони і придворні конститутки.

Отримавши владу безрозмірну, Донбасич геть з котушок з’їхав. Удавом обвився на шиї у люду чесного, і давай м’язами своїми вигравати. Перед очима мелькає і єхидно так шипить: «Україна — для людей, мать ваш-ш-ш... городов наш-ш-ших русь-сь-ських». Як удав кроликів, гіпнотизує, а сам творить безчинства свої. А щоб нікому і на думку не спадало проти нього повставати, велів заточити у темниці двох бунтарів невгамовних — Юлю Довгу Косу та Юру Міліцейські Погони. Нацькували на них придворних пса Кирея та Вовка, і давай печерне кривосуддя чинити. Кирей, сучий син, щоб із псарні його під зад не викопали, сім років темниці Юлі натявкав. І брова йому від страху сіпалася, і ногу до вітру звело, та все одно брехав собака — аж заходився. А Вовчара позорний і собі зубоскалив. У самого морда в шерсті, а він на інших бліх вішає. Стільки навішав, що на чотири роки Юру Міліцейські Погони до темниці запроторили.

Тут вже заморські правителі обурилися. Одне за одним останні євросоюзівські попередження Донбасичу шлють. «Наглухо, — кажуть, — заб’ємо для стольного града Києва вікно в Європу, щоб і духу зміїного у цивілізованому світі чути не було». А Донбасич слухає та їсть — доїдає люд чесний своїми реформами. Однією головою окаянний на Захід коситься, а двома — на Схід оглядається. У східного-бо сусіда, царя Уті-Путі, є чудодійна річ, проти якої важко встояти. Ні, не молодильні яблучка. Їх Уті-Путі сам споживає, та у таких кількостях, що царствений лик його на сідниці немовляти став схожий. А сприті від молодильних яблучок у правителя стільки, що аж під хмарами пурхає. Та так, що журавлі від побаченого клином на голови роззяв обзаздрилися. Орол. Та не в цьому уті-путінська сила, а у трьох буквах. Оволодівши ними, увірував правитель Московії, що може усіх, кого не лінь, на три, тільки вже інших літери посилати. Навіть девіз на своєму гербі велів викарбувати: «Хто має газ, той має всіх у носі».

НА ДОНБАСИЧА уті-путінський газ як заклинання діє. Тільки правитель Московії починає дудіти про дешевшу газову ціну, як Донбасич, мов заворожений, звивається. Хто дудку має, той Змія і танцює. Вже всі вуха Уті-Путі Донбасичу продудів, щоб той приєднав українські землі до союзу якогось Мутного. А Змій і вашим, і нашим звихається. Аж косоокість дістав, між Сходом та Заходом озираючись. А тут ще одна гризота: настав час великого віча, на якому люд чесний щоп’ять років 450 бояр обирає. Боярська більшість Донбасичу — кров з носа потрібна. А астрологи кляті, які на Змієві срібняки не ведуться, зі своїми пророцтвами не вгамовуються. Не бачити, кажуть, Донбасичу і його зміїній раті більшості у новій боярській Раді. Стільки, мовляв, своїм «пакращенням» народу нагадили, що той скоро зміїне кубло на вила підніме.

Зібрав Донбасич придворних писарів, щоб придумали, як зробити, аби невтішні для Змія пророцтва не справдилися. Два дні і три ночі вчені мужі голови ламали. Нарешті впали біля Змієвих ніг і давай чолом перед царем бити. «Треба, — кажуть, — правила проведення великого віча так переписати, щоб могла ваша зміїна рать і оптом, і в роздріб до боярської Ради проповзти». На тому і порішили. Змінили закон, за яким боярську Раду обирають, і давай чесному електоратові своїх повзучих достойників втюхувати — партіями і поодинці. То вужика очкового з вилами, то королевську кобру зі звабливим капюшоном, то хамелеонів, які свою голубу політорієнтацію під вдаваною безколірністю замаскували...

А тим часом у стольному граді Києві знані богатирі силою між собою мірялися. Вже не перший рік. Кожен хотів довести, що рівних йому немає. Притягли богатирі кам’яну брилу і давай демонструвати, хто на що гаразд. Віталій Муромець взяв ту каменюку, підвісив її на дзвіниці і гайда, як боксерську грушу, місити. Народ роти аж пороззявляв. «Оце так УДАР! — кажуть. — Могьот! Таким би молодцем заросле бур’яном поле орати!». А тут Арсеній Попович поперед Віталія Муромця вискакує. І з того боку до брили пристроюється, і з іншого. Сопе, крекче, та де там — непідйомна для Поповича каменюка. Лише пальця собі віддавив. «Нічого, — каже, — на мені ще й не таке заживало. Я такий живучий, такий живучий! Бо розумний». Зіп’явся на ноги третій богатир, Олег Микитич. Відсунув він Арсенія Поповича, підійшов до каменюки і, легко піднявши її, давай на трьох пальцях вертіти. Та й наспівує: «Брила за брилою набої подавай...».

Доспівавши, тричі підкинув Олег Микитич камінь — двічі зловив. Арсеній Попович ледве відскочити встиг. Приземлилася брила біля ніг богатирських, вдарилася об землю, та так, що увесь столітній пил з неї враз струсило. Дивляться богатирі, а то не просто каменюка неотесана, а плита з написом. «Направо підеш — п’ять відсотків знайдеш. Наліво підеш — «тушкою» станеш. Прямо підеш — козлом будеш. Гуртом піде-те — силу знайдете». Почухали Віталій Муромець, Арсеній Попович та Олег Микитич потилиці, подумали і вирішили: досить в різні боки метатися — треба гуртуватися.

ЗРАДІВ ЧЕСНИЙ НАРОД, що богатирі нарешті порозумілися. Підбадьорює їх на подвиги ратні. «Гуртом, — каже, — і Змія легше бити». Зібрали богатирі свою силу богатирську і до боярської Ради походом вирушили. «Нас ра-а-ать!» — горланять, щоб аж Донбасичу у його золотих межигірських хоромах чути було.

Попереду війська богатирського — Арсеній Попович з дружинниками. Та тільки двоє з його молодців підозріло позаду плентаються і все наліво поглядають. «ТА БАЛОВані вони!» — розлютилися дружинники Олега Микитича, і давай ту підозрілу парочку — хто в хвіст, хто в гриву. Б’ють і примовляють: «Геть курей общипаних!». А Віталій Муромець лише мовчки за всім спостерігає — не спішить кулаки свої богатирські розчохляти.

ПОКИ ЙШЛИ до Ради боярської, на всіх підходах дружинників розставили, щоб плазунів Змієвих у бояри якнайменше проповзло. А ті правдами і неправдами у всі шпари пхаються. Хто сичить, залякуючи. А хто без мила народу чесному в усі діри лізе, золоті гори обіцяє, аби тільки пронесли змій підколодних у Раду боярську — хоч на руках, хоч за пазухою. «Нам бі дєнь простояті і ніч протріматіся, — бідкається головний війська бусурманського. — Як пісарі наші встігнуть фальшіві грамоті намалюваті, пєрємога будє за намі».

Та як не звихалися бусурмани, а бажаної перемоги так і не дочекалися. Не подужали у новій боярській Раді 226 чистокровних голубчиків зібрати. Завадила їм сила богатирська. Розгубилося боярство Змієве. І так пробували махлювати, і сяк — та де там. Тільки пхають пальці, куди не треба, богатирська дружина тут же по руках б’є. А як чують молодці Олега Микитича у боярській Раді мову бусурманську, то й за язики смикають. Вже й боярин Чечет, який у минулій Раді не покладаючи рук розмахуйствував (за те його Розмахуєм і прозвали), тихенько сидить — не висовується. А як чешеться йому подиригувати, робить це потайки — сам з собою лівою рукою.

«Можемо, як захочемо», — тішаться богатирі, що Змієве боярство приструнили. Та тільки рано радіють молодці. Їм би до споконвіку пам’ятати викарбувану на плиті мудрість, щоб пам’ять дівоча не зіграла з силою богатирською злий жарт. Головна ж битва з військом Змієвим ще попереду. Донбасича здолати — не поле перейти. Сила бо його гримуча — в голці, голка — в яйці, а яйце — самі знаєте, де. Не засліпило б богатирів від спокуси кожному поодинці Змієве «хозяйство» на себе приміряти, забувши, що не в яйці богатирська сила, а в єдності...

Хоч на цьому казочці не кінець, той, хто слухав, — молодець. І вам, і нам щасливого продовження дочекати. Як гласить казкарська мудрість: «Сказка — ложь, да в ней — намёк, добрым молодцам — урок».