Праведно жив — і став «Праведником народів світу»

Його прізвище викарбувано на Стіні Честі у Саду Праведників в Єрусалимі. Нещодавно іменну медаль діда-праведника з рук ізраїльського посла у Києві отримали донька Таїсія та внучка волинянина — очільниця Французького клубу у Львові, знана волонтерка Ліана-Марія Панасевич-Бенке. Від неї кореспондент «Високого Замку» почув багатостраждальну історію життя цього українця.

«Надзвичайний порятунок»

Син Купріяна, Йосип Панасевич народився 1894 року. Працював у місті Володимирі на залізниці помічником машиніста. Ліана-Марія розповіла, що дідусь прищеплював у родині шанобливе ставлення до рідної землі, до хліба, до людей. Часто ходив у вишиванці. Мав підвищене почуття справедливості. За найменшої нагоди обстоював свої християнські життєві принципи. Мабуть, оця наївна, щира віра у світлі ідеали, прагнення соціальної рівності й спонукала його у 30-ті роки вступити у нафаршировану популістськими пролетарськими гаслами комуністичну партію Західної України. Йосип був одним із восьми засновників КПЗУ, яка функціонувала за польської влади (через тяжіння до національних питань її за наказом сталіна було розпущено).

У часи Пілсудського Йосипа ув’язнили до концентраційного табору Береза-Картузька, де утримували політв'язнів. Через 14 років неволі, після приходу перших совітів, вийшов з в’язниці. Але комуністи, пам’ятаючи загострене прагнення цього чоловіка шукати правду і служити їй, не довіряли йому. Найбільше, що дозволили, — займатися будинком для осіб похилого віку. Саме ця установа, як і його власне помешкання, згодом стали притулком для переслідуваних у Другу світову євреїв…

Свідчення про мужній вчинок Йосипа Панасевича дала колишня жителька Володимира, а по війні - громадянка Ізраїлю Елла Машпат. Її одкровення зберігаються у двох місцях — Національному Меморіалі Катастрофи та Героїзму «Яд Вашем» і у Фонді єврейської пам’яті Стівена Спілберга. Фонд Спілберга бере свідчення тільки «надзвичайних порятунків». До таких віднесли і зроблене Панасевичем. Цитуємо уривки зі споминів Елли Машпат, аудіовідеозапис яких Ліані-Марії передав Володимир Музиченко, син жінки, яку врятував інший Праведник світу. Так сталося, що він живе на тій же вулиці, де колись мешкав Йосип Панасевич.

«Сусід дав притулок, діставав нам їжу, попереджав про облави…»

«Я народилася у Володимирі 1931 року, — згадувала Елла. — Походжу з родини Гольдманів. Наш район був змішаний: у ньому жили поляки, українці, євреї. Мали невеличкий будинок на дві сім'ї: три кімнати, маленький двір із квітами. У батька була крамниця ювелірних виробів і годинників. Його знали у місті всі, був надійною і шанованою людиною. Ми належали до середнього класу — не багаті, але жили добре. І до 1939 року жили спокійно, у мирі зі своїм оточенням…

Нашим сусідом навпроти був Йосип Панасевич. Високий, кремезний, широкоплечий, дуже привітний, усміхнений. Завжди для всіх знаходив добре слово. Наші стосунки з цією сім'єю були ближчими, ніж з іншими сусідами. Навіть ближчими, ніж з тими, з ким ділили будинок. У Панасевичів був невеликий город, корова, кури — для нас це було цікаво, ми любили дивитися на їхнє господарство.

Коли розпочалася війна між Німеччиною і Польщею, Панасевича заарештувала польська влада. Відчував, що це станеться, і перед арештом прийшов до нас. Попросив: якщо його не стане, щоб допомогли його дружині, щоб не залишалася самою під час бомбардувань. І ми взяли її на кілька днів до себе, поки не прийшла радянська влада…

Пригадую, з наближенням війни Йосип Панасевич попереджав про небезпеки, які чекають нас. Казав, що вони — не тимчасові, що все може закінчитися нашим знищенням. Морально готував нас до того, що треба буде втікати або ховатися серед неєвреїв.
Коли почалася війна, наше місто знищували з повітря. Було багато руйнувань і жертв. Як і багато інших євреїв, ми хотіли податися на схід. Але зробити це не вдалося. радянські лікарі, які жили у нас і мали машину, сіли у неї і поїхали. Для нас місця там не було…
Як тільки у наше місто вдерлися німці, почалися переслідування євреїв. Моя мама залишилася сама з двома дітьми (батька за п’ять тижнів до війни мобілізували до червоної армії, і він невдовзі загинув під час бойових дій). Як вижити у такій ситуації, мама не знала. Тоді прийшов Панасевич і сказав: «Ми постараємося допомогти вам». Радив, де знайти їжу. Пояснював нам, що купувати треба не потрохи — а мішками брати картоплю, зерно. Казав везти збіжжя у млин, молоти зерно і пекти хліб удома…

У гетто, куди ми потрапили з іншими євреями, ситуація ставала нестерпною: голод, постійні приниження. Панасевич запропонував нам втекти, сховатися за межами міста на фермі в Анусіні, якою він управляв.

Втеча була дуже небезпечною. Адже потрібно було непомітно покинути гетто, щоб не потрапити на очі німцям, і щоб хтось інший нас не видав. Інакше були би розстріляні. Але ми зважилися на втечу…

Йосип Панасевич сховав нас на фермі в Анусіні. Ми весь час боялися, щоб нас ніхто не викрив. Панасевич забезпечував нас харчуванням, надавав інформацію про події довкола, попереджав про облави, перевірки. У такі моменти ми поводилися максимально тихо, щоб нічим не видати себе. Кожна наша помилка могла закінчитися смертю. Життя в обмеженому просторі, в укритті, у страху для нас було нестерпним. Але Панасевич щодня продовжував нам допомагати. Він сильно ризикував. Бо якби його викрили, то був би страчений разом з нами.

З часом події на фронті стали змінюватися. Німці відступали. Настав момент, коли всі зрозуміли, що війна закінчується. І ми усвідомили, що вижили — й вийшли зі своєї схованки.

Наш сусід Йосип Панасевич врятував нас! Це була не одноразова допомога, а тривала підтримка протягом усього найнебезпечнішого періоду нашого життя".

По війні Елла Машпат вибралася до Польщі, а звідти через Австрію, Німеччину, Італію, Кіпр — до Ізраїлю. Завершила свої свідчення про митарства під час Голокосту зверненням про те, щоб Йосипа Панасевича за його вчинок було визнано Праведником народів світу.

«Ми хотіли відновити справедливість»

Зібравши документальні матеріали, Ліана-Марія Панасевич-Бенке упродовж шести років зверталася в «Яд-Вашем», щоб її дідуся було вшановано цим почесним званням. Стверджує, що її родич допоміг врятуватися і двом іншим єврейським родинам. Волонтерка наполегливо шукає їхні сліди, щоб доповнити життєвий портрет свого родича.

Ми запитали у Ліани-Марії, чим керувався її предок Йосип Панасевич, коли, наражаючись на небезпеку, рятував у війну інших людей.

— Такою була його сутність. Я читала зошити споминів свого дідуся. В одному з тих щоденників він писав, як працював в одного польського роботодавця. І що його звідти доволі швидко звільнили, бо заступився за двох людей, яких хазяї ображали, яким платили копійки за їхню тяжку працю. Захиститися за нужденного — такою була життєва позиція мого дідуся…

Згідно із законами Ізраїлю носій звання «Праведник народів світу» має право на почесне громадянство цієї держави. Якщо вирішить жити в Ізраїлі, то отримуватиме пенсію у розмірі середнього заробітку по країні, безкоштовний медичний догляд, фінансову допомогу для ведення домашнього господарства. Вочевидь, певні пільги мають і близькі родичі праведників. Але Ліана-Марія Панасевич-Бенке про якісь преференції і не думає.

— Я не прагну жодної матеріальної вигоди! — сказала волонтерка кореспондентові «Високого Замку». — Зайнялася історією свого дідуся винятково для того, щоб поставити у ній всі крапочки над «і», зробити те, чого не сталося за його життя: відновити справедливість, скласти йому шану. Елла Машпат казала, що дає усні свідчення, бо хоче, щоб її діти і внуки знали, ким був Йосип Панасевич. Цього хочу і я.