«Смерічка» не була би такою популярною, якби не пісні Івасюка"

Якось виконавиця легендарної «Червоної рути» Софія Ротару розповідала, що «Івасюк був дуже світлою і водночас вимогливою людиною. Під час запису міг по кілька разів просити переспівати фразу — не через критику, а через бажання досягти ідеального звучання». За словами Ротару, Івасюк «чув музику інакше», відчував кожну інтонацію й жив своїми піснями.

Тепло про Володимира Івасюка згадує народний артист України Павло Дворський.

— Володя був талановитим не лише у музиці, — розповів журналістці «ВЗ» Павло Ананійович. — Він ще й був чудовим фотографом і збирачем народних мелодій, і цікавим співрозмовником. А ще був стильним хлопцем — любив гарно одягатися. Пригадую, одного разу він ще студентом Львівської консерваторії приїхав у Чернівці, щоб дати нову пісню Назарію Яремчуку. Назар каже: «Павле, ходи разом у філармонію, нам відчинять зал, Володя нам покаже гарну пісню». Я із задоволенням погодився. Коли ми зустріли Володю, були приємно вражені його бездоганним виглядом — він був у гарному шкіряному піджаку. Нам з Назаром настільки сподобався той піджак, в якому Володя сидів за роялем і виконував пісню «Палай, моя любове», що ми не могли не зробити йому комплімент. Назар каже: «Ти сьогодні, Володю, у чудовому вигляді і творчому натхненні». Ми з Назарієм також хотіли мати такі піджаки. То був 1977 рік. Ми саме збиралися на гастролі в Румунію і Чехословаччину. Цілі гастролі шукали такі піджаки, як був у Володі. Знайшли. Правда, трохи були інші. Повернулися у Чернівці й кілька років ходили з Назарієм такі ж елегантні, як Івасюк.

Володя запалював не лише гарними піснями, а й елегантністю, добрими вчинками, красою, спілкуванням з людьми. Івасюк справді був людиною від Бога. І у цьому його талант — бути людиною, співцем рідної землі.

Те, що відому пісню Володимира Івасюка «Водограй» у фільмі «Червона рута» співає не Софія Ротару, стало відомо лише через 30 років — після виходу фільму на екрани.

«Так, як ми з тобою заспівали „Водограй“, не вдалося більше нікому», — казав не раз Назарій Яремчук Марії Ісак — солістці «Смерічки», першій виконавиці «Водограю». Це саме її голос звучить у кадрі. Але у фільмі вона так і не з’явилася. Співачку можна побачити серед хористів у підспівці, десь у другому ряду… Тепер Марія Олексіївна на заслуженому відпочинку. Тішиться внучатами, яких їй подарував син — заслужений артист України співак Назар Савко.

— При зустрічах Володя «включав» буковинця — «Ну, єк житє, Марусю?». І я завжди відповідала: «Та єк, єк? Файно!» — сміється Марія Олексіївна. — Часто згадую і «Смерічку», і Володю Івасюка. Торік минуло 55 років, як ми з ним познайомилися. Це було на площі Театральній. Йшла пряма трансляція передачі «Камертон доброго настрою». Там виступали багато колективів, серед яких і «Смерічка». Ми відспівали свої пісні з Назарчиком (Назарій Яремчук. — Г. Я.). Назарчик — «Незрівнянний світ краси», я — «Бажання» Дутковського. Ми з Назарчиком стояли збоку, слухали інші колективи, коли до нас підійшов Левко Дутковський і каже: «Зараз свої пісні буде співати чернівецький композитор Володимир Івасюк. Хоче, щоб ми їх послухали і взяли до свого репертуару». Нам пісні дуже сподобалися — «Червона рута», «Водограй». Я завжди кажу, що «Смерічка» не була би такою популярною, якби не пісні Івасюка.

— Окрім того, що Івасюк був дуже талановитим, якою він був людиною?

— Дуже щирий, завжди усміхнений. Коли знімали фільм «Червона рута» у Яремчі, ми вважали, що Івасюк — «наш», і ніхто не має права навіть спілкуватися з ним. Біля Яремча є село Дора, де ми жили у будинках людей. Через село протікає річка Прут, де ми щовечора відпочивали. Одного разу бачимо: наш Володя з якоюсь кобітою з танцювального колективу гуляє біля річки. О, ми були шоковані! Називали це зрадою. Склали йому такі сороміцькі коломийки і наступного дня йому заспівали… Володя усміхнувся, мабуть, подумав: «Дурні дівки, що з них візьмеш» (сміється. - Г. Я.), але більше не гуляв ні з ким! Був вірний «Смерічці».

— Як Івасюк поводився під час зйомок «Червоної рути»?

— Чомусь мені тепер так здається, що той фільм взагалі був присвячений Івасюкові. Попри те, що страшенно хвилювався, дуже допомагав. Постійно був біля режисера. Пригадую, коли у Чернівцях знімали передачу «Алло, ми шукаємо таланти», то Володя постійно сидів біля Маслякова. Як вони багато курили! Я постійно злилася, що вони накурили, а нас змушували там сидіти.

Навіть є таке фото: Володя, Масляков, я, Назарчик. А ще Володя був дуже стильним. От як зараз бачу його у довгому шкіряному плащі… То були 70-ті роки, тоді такого ніхто не мав.

— Ваш син Назар розповідав, коли ховали Івасюка, ви саме були у пологовому…

— Кажуть, вагітним на кладовище не можна заходити. Я підійшла до будинку, де жив Володя, бачила, як труну несли Дутковський, Зінкевич, Яремчук… А скільки було квітів! Уся вулиця — від його будинку аж до Личаківського цвинтаря — була встелена живими квітами. Я теж йшла з тією процесією. Але дійшла тільки до кладовища. Це було 22 травня, а 24 травня я народила свого Назара.

— Чула, що Івасюк був дуже багатим…

— Я цього не знаю. Але те, що був надзвичайно щирою людиною, правда. Коли зустрічав — пропонував почастувати кавою. Пригадую, я з Марічкою Наголюк зі «Смерічки» якось йшли вулицею Кобилянської у Чернівцях. У 70-х роках цією вулицею не їздили машини. Там, власне, було місце зустрічей багатьох чернівчан. Телефони-телевізори у той час не кожен мав вдома, тому всі новини можна було почути саме на Кобилянської. Народу щодня там збиралося море. На цій вулиці відкрили коктейль-бар. На той час це було щось дуже дивовижне. От йдемо ми, а назустріч — Івасюк. Марічка каже: «Давай розкрутимо Володю на коктейль».

Заперечую їй, мовляв, незручно. Підходимо ближче, а він ще здалеку: «Ну що, Марусі? Вдаримо по коктейлику?». Ой, ми тоді такі були гонорові, усім розповідали, що нас сам Івасюк запросив до бару… Пригадую, коли ми з чоловіком Остапом працювали у Львівській філармонії, а це був 1975 рік, пішли до Івасюка додому взяти нових пісень. Володя дав нам «Пісня буде поміж нас» — уже готову оркестровку. Ми вдень зробили репетицію, а ввечері вже співали її. Це був фурор! Ми три рази її виконували на біс. Власне тоді знову зустрілися у філармонії. Його буковинського «Єк житє, Марусю?» не забуду ніколи…

Василь Зінкевич виконував «Я піду в далекі гори» та інші його твори. Розповідав, що Івасюк був дуже скромним і не любив пафосу. До прикладу, після гучних успіхів композитор міг просто зникнути з компанії й піти додому працювати над новими мелодіями. Зінкевич казав, що в Івасюка була «якась внутрішня тиша», попри шалений успіх.

Пригадую, коли записувала інтерв'ю з легендарним Мирославом Скориком до його 80-річчя, ми також говорили про Володимира Івасюка. На моє запитання — у чому феномен Івасюка, пісні якого популярні досі, професор Скорик сказав, що у нього був надзвичайний мелодійний дар.

«Володимир інтуїтивно поєднав сучасну естраду з українським фольклором так, як до нього майже ніхто не робив». За словами Скорика, «феномен популярності Івасюка полягав у щирості - його пісні не були стилізацією, вони були продовженням живої народної традиції».