«Високий рівень стресу дивно поєднується з відчуттям щастя. Оце ніхто не може пояснити!»
Професорка соціології Наталія Черниш — про парадокси війни і про те, які стереотипи щодо українців зруйнувала війна
Щодня українці є свідками здебільшого трагічних подій, але при цьому не впадають у відчай, не піддаються занепадницьким настроям і чекають на добрі новини. Як це все впливає на емоційний стан людей? Як війна нас змінила? Які стереотипи зруйнувала? Соціологи фіксують неочікувану картину… Про це говоримо з першим доктором соціологічних наук в Україні, професором Наталією Черниш.
— Півтора року Україна живе у стані повномасштабної війни. Які зміни у настроях українців фіксують соціологи?
— Те, що нема суцільної чорноти, суцільного розпачу, плачів. Війна може дати неочікувані результати. Наприклад, здавна в українській публіцистичній думці велася дискусія з приводу того, що є Україна? Було дві відповіді, які люди могли обрати. Перша: Україна — нація-культура. Друга: Україна — нація-держава. Відповідно до тих двох історичних візій формувалася поведінка українців. Якщо брала гору думка, що українці - нація культура, то це зводило до співання пісень, вживання української мови, українських танців… Тобто до суто культурних проявів. Якщо обирав візію, що Україна є нація держава, твоя поведінка була скерована на здобуття тієї держави. Своєї держави довший час в українців не було, відтак Україна ніколи не являла з себе чогось єдиного.
У наших анкетах у 90-х роках було питання: ким ти себе вважаєш? Зокрема східняком чи західняком? До речі, це пішло з легкої руки Миколи Рябчука (публіцист, поет, прозаїк, перекладач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2022 року, почесний президент Українського ПЕН-клубу. — Авт.), він видав книжку «Дві України». Його теза — маємо дві України: одна на сході, друга на заході. До цієї війни регіональний поділ України саме так і виглядав: схід, захід, південь, північ і центр — п’ять регіонів. Кожен зі своєю історією, релігійними переконаннями, мовою і, звичайно, симпатіями чи антипатіями до «русского міра», до Росії. Вже тоді виникали труднощі на шляху формування єдиної нації, єдиного народу. Поляки часто вживали вираз: «Ми — громадяни Польщі, а ви — етнографічний народ». Тобто для багатьох західних і східних аналітиків Україна не являла собою цілісності. 2010 року було вперше запроваджено ідентитет в наших опитувальниках: ким ви себе вважаєте? Було 28 варіантів відповідей. Я наполягла, щоб додали ще одну відповідь — громадянин України.
— А які там були варіанти?
— Католик-православний, багатий-бідний, бізнесмен-безробітний і так далі. Була купа виборів. Але коли ми їх порахували, виявилося, на першому місці всюди по Україні, навіть у Донецьку, «вважаю себе насамперед українцем, громадянином України». Ми проводили додаткові групи, наприклад, запитували: «Який сенс вкладаєте у поняття «громадянин України»? У Львові казали: «Я — українець! Говорю українською мовою, вірний християнин…». А в Одесі казали: «А шо ви нас спрашіваєтє? Возьмітє паспорт, шо там напісано? Там напісано, шо ми громадяни Украіни, ну, ми вам так і отвєчаєм…». Тобто на заході України — за глибинними ознаками, а в Одесі - за формальними ознаками. А в 2015 році «громадянин України» у Донецьку різко впав: лише 7% не боялися назвати себе громадянином України. На перший план вилізло: «Я — мешканець Донецька». Тобто відчуття єдності, яке поволі народжувалося і набирало сили, війна перервала.
А що сталося у 22-му році? Тепер ідентичність «я українець» перевершує у кількісному плані всі інші з величезним відривом. Причому в усіх регіонах. Соціологи побачили, як за нечувано короткий час дискусії з приводу того, хто ми є, нація-культура чи нація-держава, розв’язалася на користь обрання громадянської ідентичності і своєї держави. В цифрах це виглядає так: 84% в одному випадку і 94% в іншому.
— А до війни яка це була цифра?
— На рівні 67% з виразними регіональними відмінностями. Завжди на заході було більше тих, хто вважає себе громадянином України і держава — вище за все. І йшло по спадній через центр на схід.
— Про що це свідчить? Війна народила націю?
— Війна привела до того, що Україна стала інтегрованим консолідованим солідарним суспільством. Причому соціологи вже не фіксують регіональних відмінностей. Це означає, що стара концепція регіоналізму втратила своє значення. Нам тепер треба по-новому думати: ким ми є? Ця з'єднана Україна, як вона виглядає?
— Отже, війна стерла оці регіональні відмінності. А як щодо мови?
— На сьогодні 76% беззаперечно вважають, що єдиною державною мовою повинна бути українська. І жодної розмови про якийсь там окремий статус російської мови не ведеться.
— Які ще кардинальні зміни фіксують соціологи?
— Великий і високий рівень стресу дивно поєднувався з відчуттям щастя. Оце ніхто не може пояснити, в тому числі і мої закордонні колеги. Є зведений індекс — показник щастя. І виявилося, що до війни, у 2020 році, ми були на 112-му місці у світі за рівнем щастя, а в 2023-му — на 90-му місці зі значно кращими показниками.
— Як можете це пояснити?
— Люди прокинулися. Довоєнне життя було тягучим, заспокійливо сонним. І раптом війна завимагала мобілізації, винахідливості. Взяти волонтерів: починали з того, що доставляли шкарпетки, мило на передову… Тепер створена наглядова рада з волонтерів у Міністерстві оборони, і це відповідь на яйця по 17 грн. Хтось з волонтерів пішов в інтелектуальну сферу забезпечення фронту. Приклад — українська «Дельта». Це винахід волонтерів, які разом з військовими розробили систему ситуації на полі бою, яка наживо діє із взаємозв'язком всіх учасників бойових дій. Військовий у реальному часі бачить, хто зліва, хто справа від нього, хто за ним, як і звідки наступає противник. Розвідка корелює свої взаємодії з артою… І ці дані мають всі - від командування до солдатів — і приймають рішення на місці. Тому одна з нових характеристик сучасної України — мережоцентрична країна. До цього часу була вертикальна країна, зараз — горизонтальна. А росія залишилася вертикальною. Чули пісню про Чорнобаївку: «Чорнобаївка, Чорнобаївка. Що? Не чує баба. Бум, бум…». 28 разів у Чорнобаївці українська артилерія знищувала російські склади і військових. 28 разів! Вони не змінювали дислокації, хоча кричали наверх: «Нас тут розбивають, змініть наказ!». «Вам дали наказ — і стійте!». Це приклад жорсткої вертикалі. А у нас країна перетворилася на мережоцентричну і горизонтальну. Це дає мобільність і можливість приймати рішення внизу. Відтак ще один прикметник для України — низове суспільство і горизонтальне. Тобто ініціативи йдуть зі споду.
— Які зміни ще фіксуєте?
— Велика віра у перемогу, яка об'єднує всіх. Ми запитували українців: «А якщо на вас скинуть атомну бомбу, що будете робити?». 86 відсотків сказали: «Будемо далі воювати! Як лупанем, то аж до Москви, не дай Боже, вони тактичну ядерну зброю застосують». А на питання, чи Україна рухається у правильному напрямку, більшість відповіла (значно більше, ніж до активної фази війни), що країна рухається у кращому напрямку і справи у нас ідуть не так і погано. Оптимізм людей, плюс віра в перемогу на тлі страшенних страждань і жертв — це парадокси війни.
— Ви кажете, що українці під час війни стали більш оптимістичні, навіть щасливіші. Але чи в стані війни українці адекватно відповідають на запитання, чи є об'єктивними ці дані?
— Люди не кажуть правди, коли бояться. Дослідження у будь-яких тоталітарних країнах не мають жодного сенсу. Ми перестали користуватися даними всеросійських досліджень, бо вони показують стало високий і незмінний рейтинг путіна, високий і незмінний рейтинг підтримки війн. У нас війна призвела до того, що люди перестали боятися будь-чого, навіть атомної бомби…
— Це теж не є нормою, коли людина перестає зовсім боятися…
— Але це не означає, що вона стає нещирою. Перестає боятися і говорить те, що думає. Україна виявилася в центрі глобальних процесів. Відтак зростає рівень самоповаги, рівень задоволеності цим.
— Для вас який найбільший парадокс цієї війни?
— Здатність об'єднуватись.
— Хіба це парадокс?
— О! Під час війни люди часто ховаються у нори, намагаються дистанціюватися, сховатися, аби пережити лихі часи. Зараз в Україні таких людей одиниці. Мене здивувало, що повтікав «русскій мір». Причому в Європу! Чомусь не тікав у росію?! Якщо вважаєш себе представником «русского міра», російськомовним, то зустрічай з квітами російську армію. Але ж цього не сталось. Як наслідок, в Україні залишився кістяк, який подолати і роз'єднати дуже важко.
— Які стереотипи щодо українців зламала війна?
— Я цим питанням здавна займаюся. Коли я викладала у Канаді у 1989-му, мала доступ до праць, яких у радянському союзі годі було шукати. І мені на очі потрапила ґрунтовна робота українських дисидентів, які виїхали на захід. Знайшла там у концентрованій формі риси характерології українського народу, які формувалися століттями. Їх можна назвати архетипами. Перший — українці надто емоційні і менш раціоналістичні. Для прикладу, є праця німецького філософа Іммануїла Канта «Критика чистого розуму», тобто чистий розум як вершина мислення людини. А Памфіл Юркевич, український філософ, видав працю «Філософія серця». Відчуваєте різницю… Українцям оця надлишкова емоційність шкодить, оскільки у них часто змінюються думки, змінюються почуття. Можуть любити, на другий день ненавидіти, підтримувати владу, яку обрали, а на другий день її ногами топтати. Тобто погляди їхні не є сталими і емоційно забарвлені.
Друге — комплекс меншовартості. От були впевнені, що українці - то такі гречкосії, у них культура селянська, що їх рівняти з тими ж європейцями? Що вони такі нещасні, не цікаві світу… Подолали цей комплекс! Зараз того глибоко вкоріненого почуття, як раніше, нема. Або ще один комплекс — неминучості поразки. Мовляв, у нас, українців, така вдача: що здобули, те втрачаємо. Ну, це спиралося на історичні реалії, бо тричі здобували державність і тричі втрачали. Тобто формування цього комплексу мало свої підстави. Є ще риси українського характеру. Українці - трохи мазохісти, бо люблять страждати. У них є потяг робити собі шкоду і отримувати насолоду від страждання.
Ті недобрі риси — результат негативної селекції. Якщо взяти історію, то революціонерів, які боролися за правду та справедливість, знищували. Відтак більшість стала конформістами. Це теж одна з рис характерології українського народу. Коли прийшла навала ворогів у село, то дядько взяв тростинку, заліз в озеро і дихав через неї, щоб пересидіти. Це приклад негативної селекції. Але зараз вона долається. Краще в українцях перемагає. Оце український парадокс: завдяки війні стаємо сильнішими.
Або ще один парадокс війни — зростання толерантності, крім як до одної етнічної групи — росіян. Але до українських росіян, не тих, що живуть в росії, а до наших російськомовних, етнічного походження росіян, поблажливе ставлення. Такого, щоб під час війни зріс рівень толерантності, не було ні в одній країні світу! Припускали і боялися, що буде негативне ставлення до тих, хто виїхав, або до вимушених переселенців. Такого не сталося. Ну, вони бідні-нещасні, повернуться, ми все відбудуємо. В соцмережах гуляє гарна фотографія, я її всім своїм закордонним колегам розіслала. У Бучі головна вулиця, яку розбили росіяни, чудово відбудована. Або ще одне промовисте фото української адаптації: стоїть спалений танк на городі в українця, він його обкопав з усіх боків, сам сидить на башті і дивиться, як йому зеленина росте. Ось приклад радісного ставлення до життя навіть у такий тяжкий момент.
При цьому українці поділилися на дві групи: одна каже, що треба з усіх сил реформувати наше суспільство, не сидіти склавши руки, виявляти активність, боротися, волонтерити… Їхня формула — «ми повинні!». А друга частина каже: «Нам винні». Співвідношення — 57 до 34.
Патерналізм вернувся, тільки тепер не наша держава нам винна, а Захід.
— То війна, виходить, спростувала негативні риси українців?
— Так.
— Вас це здивувало?
— Здивувало, як швидко це сталося. За рік сформувалася сучасна українська політична нація, чого ніколи не було. Євген Головаха (доктор філософських наук, професор, директор Інституту соціології НАН України. — Авт.) зробив висновок про всі дослідження воєнного часу — тотальний оптимізм. Каже, за що не візьмись — зміни на краще. Не просто у свідомості, люди почали рухатися, стали активнішими, може, тому стали і більш щасливими. Щоправда, я кажу Євгену Івановичу, що мені не подобається вислів «тотальний оптимізм», та, очевидно, є в суспільстві і добрі речі.
— І як він це пояснює?
— Каже, що, звісно, є. Але загальна питома вага того доброго, що народилося тепер в Україні, відчутно більша. І вона дає підмурівок для оптимізму. А його заступник в Інституті соціології Сергій Дембіцький каже: «Ой, Євгене Івановичу, не все так оптимістично сприймаймо!». Деякі речі викликають у нього тривогу. Надзвичайно високий рівень довіри, про який я не згадала, характерний тепер для українського суспільства, насамперед до військових і волонтерів. Він каже, рівень довіри до влади, який був високий на початках війни, починає знижуватися у зв’язку з корупційними скандалами. До президента зараз рівень довіри 85%, а до війни — 33%. Війна винесла постать президента нагору.
Стара політична еліта повністю втратила свої важелі, авторитет, довіру. Тоді хто буде та нова українська еліта? Приклад — шоумен, а зараз волонтер Сергій Притула. Заснував Фонд Притули, який зібрав протягом року 4,2 мільярда гривень. Не зібрав би стільки, якби до нього не було довіри. Він займає друге місце за Зеленським за рівнем довіри. У Зеленського — 85%, у Притули — майже 70%. Ба більше! Притула оголосив про створення політичної партії, яка називається «Партія 24 серпня». І коли соціологи поставили в опитуваннях, якби були зараз вибори до парламенту і поставили там у список неіснуючу наразі партію Сергія Притули, вона зайняла б перше місце — 49%. «Слуга народу» на другому місці, 40% з хвостиком. Значить, якщо йти за довірчим індексом, до еліти пройдуть військові і волонтери.
— На жаль, війна буде продовжувати цю історичну селекцію. Чи не станеться так, що кращі, на жаль, загинули, а пристосуванці, які пересиділи, ховалися від мобілізації, які під різними приводами виїхали за кордон, повернуться і будуть будувати Україну. Яку країну ми з ними побудуємо?
— Не всі хороші загинули. Ви подивіться, що війна робить з тих людей. У нас на очах йде народження нового, і цей процес вже не зупинити… До речі, в росії немає такого явища, як поява нових героїв.
— Окупанти не мають героїв…
— Оце гарний вислів, що окупанти не мають героїв. А ми маємо, і багато.
— Головне, щоб на їхньому горбі не прийшли авантюристи…
— А на то є громадянське суспільство, яке стало дуже сильним. Хай контролює. Це те, що називають другою хвилею демократії, другою революцією у демократії. Раніше в Україні демократія зводилася до того, що нам дозволяли брати участь у виборах і дуже тим тішилися. Це перший рівень, нижчий. А другий рівень демократії - це участь у прийнятті рішень і контроль за виконанням рішень, чого у нас не було, а тепер з’являється.
— путін збирався взяти Київ за три дні. Наші європейські, американські друзі теж вважали, що Україна впаде максимум за тиждень-два, що ми капітулюємо. Україна здивувала всіх і, в першу чергу, мабуть, себе. У чому феномен української армії, яка відбила одну з найсильніших армій світу?
— Українці з 14-го року відчули, що мають силу і здатність повернути на краще, чого в росії немає. Там спляче суспільство, нація з психологією ординця. У них історично то йде від орди, — оці всі мародерства, грабунки, звірячі вбивства, зґвалтування… То архетип ординця. А для українця дуже багато важила свобода, за яку він весь час боровся і яку втрачав. А тут українці відчули смак свободи, незалежності, гідності.
— Якби не було Революції на граніті, Помаранчевої революції і Революції Гідності, Київ би впав за три дні?
— Він би за три дні не впав, але була би більша загроза для суверенітету, для існування України.
— Відтак взаємозв'язок є?
— Є, бо на порожньому місці нічого не родиться. Для того, щоб зараз був отой вибух патріотизму, консолідації, інтеграції суспільства, потрібне підґрунтя. Згадайте, спочатку Майдан називали Євромайданом, а згодом народилася назва Революція Гідності, бо саме гідність вийшла на перший план.
— Що буде найбільше цінуватися після війни?
— Свобода. Це основне зараз, і так буде далі.
— Чи не станеться після перемоги внутрішнього конфлікту між тими, хто був в Україні, допомагав армії і, наприклад, тими, хто поїхав, а після перемоги повернувся?
— Той же Сергій Дембіцький цю загрозу називає фрагментацією, тобто утворення отих нових соціальних груп і виникненням тертя між ними. Це ще не конфлікт прямий, але точки напруги є. Йдеться про поділ, розмежування, зведенням кордонів між різними групами. «Ми воювали, а ви що робили? В тилу сиділи?». Або: «Ми воювали, а ви де були, чому виїхали?».
— Чи могли ми уникнути цієї повномасштабної війни?
— Війна з росією була невідворотною і буде, на жаль, невідворотною, якщо путінський режим не буде знищено. Згадайте Ангелу Меркель, канцлера Німеччини. Вона перша з жахом сказала, коли повернулася після одної зустрічі з путіним: «Він живе в іншій реальності». Якщо при владі людина, яка створила свою реальність і занурила в цю реальність весь народ, який виявився дуже піддатливим на це, це призвело до війни. Тому іти на перемовини, щоб припинити стріляти, буде самогубством для України. За два-три роки він мобілізацію зробить, врахує всі помилки і знову посуне на Україну…
— Чого ви найбільше боїтесь у житті?
— Я вже нічого не боюся після того, що ми пройшли. Я навіть придумала план, якщо раптом, не дай Боже, нас би захопили російські солдати. Я би взяла квіти, купила би гранату і пішла зустрічати російського генерала. Я би його обняла і підірвала б і його, і себе.
— Яку найціннішу пораду ви отримали у житті?
— Моя мама казала за радянських часів: «Хочеш щось здобути в житті, присідай і кланяйся».
— Але ж ви так ніколи не робили…
— Так, мені то було дивно.
— А тато які поради давав? Ваш тато — професор…
— Мама — доцент, батько — професор. Вони народилися й виросли за радянської влади. Що ви хочете. Батько мій був дуже правдивий, пряма людина, і за це його не дуже любили.
— Він не присідав і не кланявся?
— У радянські часи було прогинання на всіх рівнях — і в житті, і на роботі… Але я поважаю тата. Батько був дуже правдивою прямою людиною, і за це його теж не дуже любили.
— Яку пораду ви би дали людям?
— Спіть спокійно, хай найкращою подушкою буде ваша чиста совість.