Евакуювалася до Львова та сама виховує п’ятьох онуків: історія жінки із Слов’янська

Син жінки — військовий, загинув, бо був травмований на війні, невістка дітьми не цікавилася уже кілька років. Тому бабуся Олена для дітей стала мамою і татом, а квартира, яку родина орендує у Львові, замінила їм домівку.

«24 лютого для мене почалось о сьомій ранку. Я прокинулась від вибуху, якого не чула ще до цього, хоч звуки снарядів знала добре. Вийшла на вулицю, небо було сумним і сірим. Зателефонувала сину, який з 2016 року служив за контрактом, а син сказав єдине слово: „Почалося“», — згадує жінка.

Паніки не було. Евакуйовуватися із Слов’янська Олена не планувала. Бо звук сирени їм був відомий задовго до початку повномасштабного вторгнення, знали вони і звуки вибухів, ще з 2014 року.

Та коли у березні батька дітей поранили, і він лікувався у клінічній лікарні у Дніпрі, вирішила виїжджати туди разом з дітьми, щоб бути ближче до сина.

«Нам виїхати допоміг капелан із бригади сина. Поклала дітям у наплічники кілька речей, сіли і поїхали. Ми не думали, що їдемо надовго, взагалі не думали нічого. Думали про єдине — щоб син був живим і одужав», — згадує жінка.

Після лікування у Дніпрі сина Олени Андрія у важкому стані «швидкою» перевезли до Львова у військовий госпіталь. Це і вирішило подальше місцезнаходження великої родини.

«Львів здався мені сумним і похмурим. Певно тому, що від дороги ми були втомлені, не знали, де нам бути, де жити. Їхали світ за очі, щоб лиш бути поруч з нашим Андрієм. Було дуже багато питань: де ми будемо жити, де навчатимуться діти. З усім допомогли волонтери і управління „Служба у справах дітей“. Ці люди стали для нас рідними, допомагають нам в усьому. То було так важливо, особливо у перші дні після приїзду. Адже ми нікого і нічого не знали», — ділиться жінка.

Андрій у військовому госпіталі пролежав три місяці - без свідомості та у дуже важкому стані. Весь час мама Олена була поруч.

«Коли він прокидався, були такі моменти, я його запитувала, він кивав головою. Розуміла його без слів. Думала полікуємо його, і нехай навіть у інвалідному візку, та він буде живим», — згадує вона.

Андрій помер 9 липня. Похований на полі почесних поховань Личаківського кладовища у Львові. Жінка каже, що тепер з нашим містом у неї нерозривний зв’язок, бо тут назавжди залишився її син.

«Дні, коли помер син, пам’ятаю погано. Організацією похорону та усім решту займалася міська влада Львова. Я тоді була схожа на велику рибу, яку викинули на берег, і вона ніби жадібно ковтає повітря, не могла думати, діяти, приймати якісь рішення», — розповіла жінка.

Після похорону сина Олена вирішила, що залишиться з дітьми у Львові. Тут спокійно, діти мають змогу навчатися та відвідувати гуртки.

«У нас там залишився будинок, у ньому тепер живуть військові. Я ніколи не думала, що у такому віці мені доведеться кудись переїжджати, залишати рідні серцю місця і змінювати своє життя. Цей рік змінив усе повністю, війна забрала найдорожче — сина. Ніби вирвала у мене шматочок серця», — згадає вона.

Найстаршому онуку пані Олени Микиті - 17, молодшим дівчаткам Марині та Христині - 12 і 10, Надійці - 7, а Богданчику — 5. Микита уже знає, що робитиме, коли стане повнолітнім.

«Ракетна артилерія та наземні війська — ось моя майбутня професія. Вступатиму в Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Буду боронити нашу землю як тато. Багато моїх друзів, яким 18, уже воюють. Я не можу бути осторонь. Це ж мій дім, буду його боронити», — розповів Микита.

Та пані Олена хоче, щоб внук був поруч та допомагав з молодшими дітьми.

«Хвилююся за нього, хвилююсь, щоб мати сили та здоров’я підіймати дітей на ноги. Вони ж ще зовсім малі. Вони мені дуже допомагають, і на кухні дівчатка старші - якщо треба допоможуть, і за молодшими приглянуть, але я ж розумію, що вся відповідальність лежить на моїх плечах», — каже жінка.

За неповний рік життя у Львові Олена Дубініна полюбила місто, каже, що вони тепер трохи львів'яни.

У річницю повномасштабного вторгнення Олена із онуками піде на могилу до сина. Онучки зробили паперові відкритки — хочуть передати для тата.

«Ходимо до нашого Андрійка часто, до нашого Героя, підемо і 24 лютого. Мрію про мирне небо над головами його дітей. Адже, перед усім, за це він загинув», — наголосила жінка.