Сьогодні відзначають 155-річчя митрополита Андрея Шептицького

Про йдеться у матеріалі «Радіо Свобода».

Папа Лев ХІІІ призначив 35-річного єпископа на Галицький престол 17 грудня 1900 року. А 17 січня 1901 року відбулась інтронізація глави церкви у Святоюрському соборі у Львові. Митрополит Шептицький був главою УГКЦ до дня смерті, 1 листопада 1944 року.

Ватикан звернув увагу на молодого 35-річного єпископа Станіславівського (Івано-Франівського — ред.) Андрея Шептицького як на найкращого кандидата на посаду глави Греко-католицької церкви. Андрей Шептицький був духовною людиною, графського походження, аристократ, енергійний, освічений, харизматичний, який залишив світське життя і пішов у василіянський монастир, що переживав важкі часи, але Шептицький зумів цей чернечий чин підняти, як і все, за що брався, мало успіх і розвиток. Молодий граф Роман Шептицький (монаше ім’я Андрей) багато мандрував. Був у Римі, Мюнхені, Відні, Києві, Москві і сформував довкола себе велике коло людей.

17 грудня 1900 року папа Лев ХІІІ видав буллу про номінацію Андрея Шептицького на Галицький престол. 17 січня 1901 року у Святоюрському соборі у Львові відбулась урочиста церемонія посвячення Андрея Шептицького на главу Греко-католицької церкви. Митрополит добре усвідомлював, у якому стані перебувала церква, яку очолив, розумів свою місію — служіння Богові і людям.

За час його керування на долю української церкви і українського народу в Галичині випали важкі і трагічні випробування — війни, конфлікти, репресії. Сім разів змінювалась влада — австрійська, російська, українська, польська, радянська, німецька і вдруге радянська. Окупаційні режими переслідували митрополита. А різні середовища звинувачували його у тому, що «зрадив» польську віру і пішов в українську церкву, українці заявляли про те, що він може латинізувати Греко-католицьку церкву.

Митрополит не погоджувався з несправедливістю і злом, хто б його не вчинив, а це не подобалось політичним діячам, як українським, так і польським. Глава УГКЦ Андрей Шептицький був у вирі всіх подій, бо це стосувалось його церкви і вірних, він хотів Української держави для українського народу, розумів важливість релігійної єдності.

Під час російської окупації Галичини у 1914 році царські війська арештували митрополита Андрея Шептицького за виголошену ним проповідь із закликом до вірності Апостольському престолові, проти насильницького насадження православ’я. Майже три роки він провів у Суздальській в’язниці Росії. У 1917 році митрополита звільнив із російської неволі Тимчасовий уряд.

Одразу російська влада почала кампанію дискредитації та політизації постаті галицького митрополита. Адже він скликав 28−31 травня 1917 року у Петрограді перший синод Російської католицької церкви і екзархом для католиків візантійського обряду Росії призначив отця Леоніда Федорова. Звісно, що такий крок не міг сподобатись у Росії.

«В європейській пресі, яка симпатизувала Росії, лавиною пішла інформація про те, що Шептицький займається у Львові політичною діяльністю. Паралельно з’явилися сенсаційні повідомлення, що Шептицький має стати православним українським патріархом. Щоб не бути голослівним, подамо тільки одну із заяв Шептицького, зроблену у Швейцарії про те, що він не їздить європейськими країнами з політичною метою як представник українських еліт.

«Займаюся справою поєднання східної і західної церкви», — заявив Андрей Шептицький" (газета «Kurjer Lwowski», від 19 серпня 1917 року", — каже дослідник спадщини митрополита Андрея Шептицького і блаженного Климентія Шептицького Іван Матковський.

Митрополит Андрей Шептицький не був політиком, безпосередньо не брав участі ані у політичному житті, ані у політичній діяльності

Андрей Шептицький не належав до жодної політичної організації, не брав участі у здобутті політичної влади, не заявляв про свої політичні амбіції. Більше того, не брав навіть участі у політичній діяльності як виборець. Однак до політичного життя він мусив бути дотичним, хоча все життя цього уникав, зауважує Матковський. А оскільки митрополит Андрей Шептицький спонукав до формування українського політичного середовища на фундаменті християнських католицьких цінностей і націонал-демократичної політичної традиції, наголошує співрозмовник, то часто його душпастирську місію плутають із політичною діяльністю.

«Слід зазначити, що Андрей Шептицький належав до послів-вірилістів Галицького крайового сейму та верхньої палати австрійського парламенту — Палати панів. Це були депутати (в тодішній мові посли), які входили до законодавчого органу не на підставі результатів виборів, а за своєю посадою. Митрополит Андрей набув членство у Галицькому крайовому сеймі у 1899 році як Станіславівський єпископ. Після інтронізації митрополит Шептицький 5 лютого 1901 року був зарахований до Палати панів. Обидві ці функції він вів до моменту існування Австро-Угорської імперії.

У Палаті панів і в Галицькому крайовому сеймі зустріти митрополита Шептицького можна було вкрай рідко. За 18 років перебування у стінах Палати панів відомими є тільки два його виступи з трибуни: 28 червня 1910 року із обґрунтуванням утворити у Львові університет для русинів-українців і 28 лютого 1918 року з нагоди підписання цісарською Австрією та кайзерівською Німеччиною миру із Українською Народною Республікою. Історикам також відома політична авдієнція митрополита Шептицького до цісаря Франца Йосифа І у 1906 році спільно з руськими (українськими) громадськими і політичними діячами, де виголошена митрополитом промова.

У стінах Галицького крайового парламенту Шептицький бував досить рідко. До 1912 року він як митрополит був також заступником маршалка (голови) парламенту. Однак через пасивну діяльність у 1912 році відмовився від посади на користь Перемиського єпископа Костянтина Чеховича.

За майже двадцятилітню діяльність у стінах Галицького парламенту митрополит Шептицький запам’ятався найбільше українсько-польською політичною умовою, підписаною 28 січня 1914 року, так званий польсько-український компроміс.

У міжвоєнний період Андрей Шептицький створив у Львові у 1931 році Український католицький союз — суспільно-релігійну організацію — з метою консолідації широких верств українського суспільства, а передовсім політиків, на засадах християнської ідеології. Організація об’єднувала політиків-католиків, які належали до різних політичних партій. Ця організація не мала на меті здійснювати політичну діяльність", — каже Іван Матковський.