BLAGO/ будуємо міста третього тисячоліття

На 50-річчі після випускного пригощали однокласників власним хлібом і медом

У ці дні десятки тисяч українських школярів попрощалися з рідними школами і розпочали доросле життя. Спостерігається і зустрічний рух: десятки тисяч колишніх випускників прийшли у колишні свої класи, щоб згадати незабутнє шкільне минуле. Хто зробив це років через 10, 20, 30−40, а хто (серед них і я) — через 50!

На шкільному подвір’ї однокласники зустрілися через пів століття
На шкільному подвір’ї однокласники зустрілися через пів століття

У нашому 10-Б класі Бережанської школи-інтернату у 1976 році навчалося 29 спраглих до знань, до пізнання світу юних душ. На зустріч через пів століття прийшли лише десятеро. Когось уже немає на білому світі, хтось — на чужині, а когось в останній момент перед приїздом скрутили вікові болячки. Але колишня єдність нашого учнівського товариства не зникла і тепер — в обмеженому колі, за інших обставин. Зустріч немовби скинула усім нам пів віку, підмолодила, поновила пам’ять, додала нових сил. Це відчувалося навіть на відстані - по бадьорих голосах у телефоні Надії Днесь, Ігоря Холяви, які не змогли приїхати на зустріч, але які у своїх «дистанційних» віншуваннях були такими ж щирими, як колись…

Всі прийшли у вишиванках, які символізували любов до рідної землі. Найперше завітали до церкви Пресвятої Трійці, де перед чудотворною Бережанською іконою Матері Божої помолилися за вчителів, за однокласників. За Збройні сили, які своєю стійкістю дали нам можливість зустрітися через такий великий окраєць часу.

Пройшлися біля стін своєї школи, кожен куточок якої, кожне дерево, такі дорогі нашому серцю, миттєво навіювали щемливі спогади. Згадували, як хвилювалися перед екзаменами, як готували шпаргалки, виступали на концертах і змаганнях, як заготовляли гіллячковий корм (була така кампанія у радянські часи). Як закохувалися, писали одне одному вірші (цитували їх під час дружньої вечері), як склали пісню свого класу на випускний. Як мріяли…

Усі разом раділи життєвим успіхам викладачки фахового коледжу Ганни Холяви, аграріїв Степана Лещука, Ярослава Бідули, педагога Марії Шачко, колишнього шкільного кухаря, бригадира, приватного підприємця Галини Ягли, працівниці культурної сфери Ірини Тонкаль, аптекарки Параскевії Якубовської, успішного вчителя фізкультури, креативного держслужбовця, неабиякого співака, а нині - сільського дяка Михайла Легкого, завжди беручкої до роботи працівниці харчового підприємства Марії Галасюк.

Чи не найбільше часу говорили про війну. Вона, проклята, забрала життя зятя нашої класної улюблениці Парасковії Якубовської, покалічила внука колись найкращої танцівниці міста Ірини Тонкаль. На фронт пішли син колишнього нашого класного вожака, а згодом — директорки початкової школи Марії Шачко, син і два зяті нашої Марії Галасюк. Маруся сама потрапила під атаку російського «шахеда» у Тернополі - дивом залишилася живою…

Бальзамом на зболені душі були теплі слова однокласників. А ще особливі презенти друзів: домашній, власноруч спечений серед ночі хліб від Ганни Ягли і майовий мед у сотах — від Михайла Легкого, який, попри свою громадську активність, встигає ще доглядати 27 вуликів, частиною своїх бджолосімей забезпечив пасічників зі сходу, які через війну виплекати «божих комах» не в змозі…

Смачнющий мед у сотах від Михайла Легкого
Смачнющий мед у сотах від Михайла Легкого

Чотири години зустрічі злетіли як одна мить, як коротка шкільна перерва. Прощалися під «Многая літа!». Пообіцяли одне одному, що збиратимемося тепер щороку. Окрема зустріч буде, як тільки закінчиться війна…

Пригощалися вином і розмовою...
Пригощалися вином і розмовою...