Передплата 2024 «Добрий господар»

«У Маріуполі гинуло 8 тисяч людей — за годину… Один обстріл, і житлового кварталу немає»

У групах психологічної підтримки жінки-переселенки ділилися пережитим горем

Чимало людей з прифронтових міст та сіл знайшли прихисток у Львівській області. На новому місці переселенці намагаються адаптуватися. Не завжди їм вдається все легко.

Львівське регіональне партнерство зайнятості «Опліч» організувало зустрічі груп психологічної підтримки у Львові, Моршині, Самборі, Новояворівську. Робота була направлена на створення безпечного простору, де жінки знаходили підтримку, розуміння та ресурси для покращення свого емоційного стану.

Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з учасницями груп психологічної підтримки. Жінки розповідають, що спілкування та психологічні вправи допомогли їм впоратися зі страхами, знайти себе та налагодити життя! Долучаються до груп психологічної підтримки не лише вимушені переселенці, але й місцеві жителі.

Маргарита з Запорізької області розповіла: разом з донькою, сестрою та племінницею на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну виїхала до Самбора. Чоловік та мама залишилися у Запорізькій області. Жінка за фахом педагог, пропрацювала вчителькою молодших класів 17 років, але зі школи звільнилася. Керівництво поставило умову вчителям: повертатися, або звільнятися. Хоча пізніше все ж дозволили працювати онлайн.

— Думала, через два тижні ми з донькою повернемося додому, — каже Маргарита. — Але зрозуміли, що це станеться не скоро… Чоловік наполягав, аби залишалися у безпечному місці.

Я — людина творча, а тут таке затишшя… Згодом з’явився синдром вцілілого. Я відчувала провину через те, що перебуваю у безпеці, а інші люди, — ні. І я замкнулася у чотирьох стінах. Чекала, ось поїду додому іжиття продовжиться. А зараз воно на паузі. Утім психологічний стан погіршувався… Про групи психологічної підтримки у Самборі я дізналась від сестри. З людьми працювала психолог, яка теж є переселенкою з Запоріжжя. Вирішила туди піти.Там стільки історій почула, що іноді було соромно за те, що я депресувала. А головне, побачила, що люди знаходять у собі сили рухатися далі! Це надихало. Так, у мене збільшилося у Самборі коло друзів та знайомих.

Маргарита розповіла, під час психологічних тренінгів учасниці розмальовували фарбами паперові маски. Треба було пояснити, чому ти обрала той, чи інший колір. Такий майстер-клас проводять для того, щоб людина зрозуміла, що транслює оточуючим, а що переживає всередині. Також учасниці психологічних тренінгів працювали з метафоричними картками (з одного боку — це ніби гра, з іншого — відповіді-підказки на важливі життєві питання).

Думала, чим мені займатися у житті далі, — продовжує розмову Маргарита. — Вакансій у школі не було. Почала займатися зефірною флористикою. Вирішила виготовляти квіти з домашнього зефіру. У мене з’явилися замовлення. Я працюю з яблучним пюре та яблучним соком, використовую не живий білок, а альбумін — пастеризований яєчний білок. Тому зефір безпечний. Сироп варю з агаром (желатин рослинного походження), він більш корисний, додаю трішки цукру. Усім полюбилися зефірні тюльпани. Клієнти розповідають, коли їх дарують, люди шукають вазу, щоб поставити квіти у воду (усміхається. — Авт.). Можу робити зефірні букети і вдень, і вночі.

Маргарита і її зефірний букет
Маргарита і її зефірний букет

Хотіла ще знайти собі якесь музичне заняття. Дуже люблю танцювати зумбу. Але у Самборі не знайшла тренера, тож вирішила сама стати тренером з зумби. У Києві закінчила спеціальні курси, отримала міжнародні сертифікати, і викладаю у Самборі зумбу. На заняття до мене приходять і місцеві, і переселенці. Називаємо себе «зумба-сім'єю». Коли танцюємо, то відволікаємося від думок про війну. Окрім того, що робота приносить задоволення, маю можливість донатити на ЗСУ.

20-річна Катерина з Харкова розповіла свою життєву історію. Вона навчається дистанційно у Харківському авіаційному університеті на психолога.

Ми живемо у районі Північна Салтівка, до кордону з росією — 40 км, — каже Катерина. — Вибухи почули одразу, як почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Тож вирішили поїхати у село у Харківській області. Через місяць повернулася до Харкова. Обстріли у Харкові не припиняються досі… Коли забирала речі з дому, на щастя, мій будинок вцілів, це була картина наче з фільму жахів. Чимало будинків були зруйновані, обгорілі… На вулиці - ями від ракет, навколо — розкидані речі… І жодної людини. До липня 2023 року я жила у Харкові, потім переїхала до Самбора. Мій хлопець — військовий, його туди розподілили на службу.

Важко було звикнути до ритму життя маленького містечка. — Я почувалася самотньою. Усі друзі залишилися у Харкові, або поїхали за кордон. Мені здавалося, що місцеві мене не розуміють, про війну згадують час до часу. Моє життя перетворилося на «день бабака». Бракувало спілкування, підтримки, розуміння.

Одного дня я натрапила на оголошення про набір у групу психологічної підтримки «Жіноче коло». Вирішила туди піти. З першої зустрічі зрозуміла, наскільки правильний вибір зробила. Там знайшла людей, які переживали схожі обставини. Теж шукали підтримки. Ми ділилися своїми історіями, досвідом, сміялись і плакали.

Наша психологиня Анастасія намагалася зробити кожну зустріч особливою.

Катерина після початку повномасштабного вторгнення з російської перейшла на українську. Вивчила і галицькі діалекти. Її улюблене слово — файно! У Самборі Катерина відвідувала безкоштовні курси з англійської мови.

Самбірчанка Надія -викладачка вокалу. Групові заняття були для мене дуже корисними, — каже Надія. Я викладаю вокал для дітей та дорослих. Роботи багато, не можу правильно розподілити свій час, постійно поспішаю, спізнююсь… Життєвого ресурсу — обмаль. На емоційний стан вплинула і війна. Під час наших зустрічей знаходила відповіді на свої запитання та зрозуміла, що треба починати з маленького і оце світло розповсюдиться далі. Головне — зробити перші кроки до своєї мети.

Пані Наталія з Маріуполя розповідає, коли виїжджала з міста, воно було уже окуповане.

— Треба було вириватися з міста, бо наш п’ятиповерховий будинок впав, — каже пані Наталія. — Ми вийшли з підвалу, живі, слава Богу! Міста уже майже не було… Не було води, їжі. Ми з сусідами топили сніг, збирали дощову воду. Доводилося цю воду пити, бо не було іншого виходу. Магазини були зачинені. Це був «блокадний Сталінград»… Ділилися з сусідами продуктами. Їжу готували на вогнищі. Коли виходили на вулицю по воду, не усі назад поверталися… Якщо людина не встигала впасти на землю, все —її немає! Людей ховали у дворі… Або тіла так і залишалися лежати просто неба. Одного разу ми пішли шукати воду, то йшли просто по трупах… Це було пекло! У Маріуполі гинуло 8 тисяч людей — за годину… Один обстріл, і житлового кварталу немає.

 — Я була у Маріуполі від початку повномасштабного вторгнення, і ледь-ледь звідти виїхала разом з братом. Машина — це єдине, що у нього залишилося. Ми пройшли фільтрацію, проїхали вісім блокпостів окупантів, у нас знімали відбитки пальців, перевіряли мобільні. Вони на нас дивилися і казали: «Куда вы? Мы вас освободили, сейчас все наладится». Що ти скажеш, якщо перед тобою люди з автоматами… Але за два роки окупанти навіть не підвели людям газ, воду… В одному районі будують будинки — «для телекартинки», але нікого туди не заселяють. Драмтеатр, де загинуло дуже багато людей, вони обтягнули якоюсь шматою, і все. На кожному квадратному метрі Маріуполя вмирало тисячі людей. А у драмтеатрі — одна братська могила.

Зараз я у Львові (деякий час жила у Європі, але повернулась в Україну). Орендую квартиру, працюю менеджером у друкарні. Здобуваю другу вищу освіту, вчуся на психолога. Маю хобі — займаюсь їстівними букетами (створюю композиції з цукерок, ковбас тощо). В Маріуполі я теж цією справою займалася. Попри те, що даю собі раду, дуже хочу додому…

65-річна пані Уляна з Херсонщини розповідає, коли виїжджала, Херсон був звільнений. Жінка майже рік прожила в окупації.

— І вдень, і вночі немає спокою, Херсон з лиця землі стирають, — каже пані Уляна. — За місяць до війни я поховала чоловіка. Залишилася одна. Мені було дуже нелегко… Це була страшна смуга у моєму житті. Коли втретє обстріляли наш будинок, то я змушена була виїхати. Я живу у порту (на правому березі), там дуже небезпечна зона. Потім сталася страшна трагедія з Каховською ГЕС. Вода все руйнувала на своєму шляху… Скільки людей загинуло.

Не було ні води, ні їжі, ні ліків… Коли з Криму почали завозити ліки, то вони дуже дорого коштували. Ми з подружкою трималися до останнього (поки мали гривні), щоб не брати їхні гроші. На той час кілограм солі коштував 80 грн. Я виїхала, подруга залишилася вдома. Багато людей з Херсонщини виїхало до Моршина, бо вижити було важко. Війна — це жахіття! Це страшна біда, коли у тебе на очах помирають люди… У Моршині рік уже проживаю.

Два місяці я взагалі не спала, — каже пані Уляна. — Не мала спокою — ні в душі, ні в голові. Не знала, як мені жити далі… Перед очима — вибухи… І ця жахлива картина — я сплю у пальто, біля мене документи…

— Коли приїхала до Моршина, для ВПО проводили різні заняття: спортивні, психологічні тренінги. Були заняття з української мови. Психолог Діана мені дуже допомогла. Для нас проводили заняття з арт-терапії, дихальні вправи. Це людина з великим серцем. Я їй все життя буду вдячна.

Психологиня, ведуча груп психологічної підтримки у Львові Наталія Єфремова каже:

— На зустрічі груп підтримки приходило багато жінок, які не змогли адаптуватися до нових змін у житті. А також — люди, які багато втратили — близьких, стабільність, безпеку… У цих групах вони знайшли підтримку людей, які опинилися у схожих ситуаціях, і могли поділитися своїм життєвим досвідом.

Звісно, є люди, які з першої зустрічі відкриваються, хтось — придивляється, більше слухає, а відкривається уже наприкінці. Це залежить від швидкості зближення людини у житті. Ми даємо можливість людям відчути безпеку і довіру. І головне правило будь-якої групи — це конфіденційність. Ми не оцінюємо, не засуджуємо, не даємо порад. Ми перебуваємо певний час у колі спілкування. Важливо прийняти ситуацію, яка з людиною відбувається. Тоді людина видихає з полегшенням і знає, куди їй рухатися далі.

Що ж усіх учасниць груп психологічної підтримки об'єднує? Кожна з них приходить з багатьма питаннями, на які не може знайти відповіді. Завдяки роботі з фахівцями, вони починають самостійно відповідати на свої питання…

В межах Проєкту Міжнародної організації праці «Інклюзивний ринок праці для створення робочих місць в Україні» межах Проєктуза фінансування Міністерства закордонних справ Данії та уряду Німеччини, за підтримки Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH.

Виконавчий партнер Проєкту — ГО «Центр «Жіночі перспективи».