Хитке перемир’я у Мар’їнці

Мар’їнка, Донецька область

Райцентр Мар’їнка - «лінія розмежування» у Донецькій області. Щойно приїжджаєш - тебе зустрічає розгромлений будинок райвідділу міліції із великими чорними пробоїнами у стінах. Одразу відчуваєш дух передової. «Це сліди літнього бою, коли сюди сепарські танки зайшли, — пояснює боєць Іван, який нас супроводжує, — а оце сміття на дорозі об’їжджайте, там може бути фугас! Нам якось десантники показували, як можна запхати вибухівку в пачку з-під сірників».

У зону АТО мені трапилася нагода з’їздити із львівськими волонтерами. Кажуть, з того часу, коли розпочалось відведення озброєння калібру менш як 100 мм, у Мар’їнці відносно тихо. Але деякими вулицями пересуватися краще перебіжками, адже вони прострілюються з того боку. Бійці 14-ї окремої механізованої бригади, які тримають оборону на околицях міста, також не розслабляються. Бо звикли, що перемир’я тут періодично порушується звуками вибухів та автоматних черг.

«Буває, вночі підходять, кричать «Аллах акбар!» і починають стріляти по нас з АГСів, РПГ, «мухами» накривають, ну і зі самого терикону також ведуть вогонь, - розповідає Іван. - Найближче он до того сусіднього будинку підходили, там їхній кулеметник сидів. Тут густа рослинність, тож бойовик може вискочити з-за куща, вистрелити по нас з гранатомета і одразу ж сховатись. Треба бути пильними. Але зазвичай у нас з ними перестрілки автоматні. Бойовики переважно стріляють калібром 7.62». Мовчазним свідком обстрілів тут є дерева, гілки та листя, понівечене осколками гранатометних снарядів.

Водночас, як припускає Іван, сепари під час бою, мабуть, чимось «обдовбані», адже знають, що тут встановлені розтяжки, але все одно лізуть. «Добре, що хоч одразу своїх «двохсотих» забирають, що тут не гниють», - каже бородатий боєць із позивним «Йожик», дивлячись у бік ворожих позицій.

«А недавно один місцевий на мопеді вирішив дорогу через мінне поле скоротити, - веде далі Іван. - Йому кричали: “Не їдь туди, там заміновано!”. Він не послухав. А там мінами нашпиговано все — і розтяжки, і протипіхотні, і МОН-100. Потім зішкрібали його з того мопеда...».

Українські позиції постійно пристрілює ворожий снайпер. Бійці розповідають, що одного дня снайпери з того боку стріляли, як несамовиті, по всьому, що рухається. А потім місцеві жителі казали, нібито це снайпери з Росії приїхали здавати екзамен.

«Буває, лупить прямо зі сусідньої хати, отож копаємо глибші окопи. Коли вони (сепаратисти. - Авт.) на тому боці свої позиції укріпляли, ми їх бачили, але не стріляли, бо перемир’я. Вони нам ще махали, «прівєт», мовляв. А їхній снайпер минулого тижня нашого пацана поранив розривною кулею. Ми облаштовували позиції, вже завершували роботу, залишалось хвилин п’ять, може, закинути мішки і сховатися, а він стрельнув» , - кажуть солдати, наповнюючи землею мішки з піском. «У відповідь на провокації снайпера, як правило, не стріляємо, бо не бачимо його, а дурно шмаляти немає сенсу. Але нічого, ми його ще вирахуємо, рано чи пізно він нам попадеться», - каже боєць із сивиною на скронях.

Під житло хлопці облаштували декілька покинутих будиночків. Тут у них і кухня, і пивниця для зберігання харчів, і саморобний умивальник. Питну воду, кажуть, привозять волонтери, бо з криниць зазвичай кип’ятять перед тим, як пити. Та ці хлопці, схоже, не з тих, хто звик скаржитись. У самих будиночках доволі затишно, ліжок на всіх не вистачає, але рятують теплі спальники та каримати. А на стіні, обклеєній шпалерами, висить пошарпаний, обсмалений український прапор. «Він у Дебальцевому у мене на танку висів», - пояснює 21-річний доброволець родом із Донбасу, який свого імені вирішив не називати.

З місцевим населенням не завжди вдається знайти спільну мову. Бійці кажуть, найчастіше розмова: «Добрий день — До побачення». Та й військові припускають, що хтось із місцевих коригує ворожий вогонь по наших позиціях. «Хоча за можливості мирним жителям допомагаємо чим можемо. А ось у тому дворі, - солдат богатирської статури показує на пробиту кулями металеву браму, - вчора собаку рятували. Але був випадок, коли хтось із місцевих з горища стріляв нашим услід».

На запитання, чим усе закінчиться, бійці не квапляться відповідати. Хтось знизує плечима, мовляв, поживемо - побачимо. «Буде друге Придністров’я, нікому не потрібне і розвалене», - припускає боєць із чорною бородою. У перемир’я військові в Мар’їнці також не вірять. «З ними перемир’я бути не може. Як було перемир’я, вони на нас вночі напали, як щури», - згадує доброволець з Донбасу. «Моїй малій старшій 6 років, а молодшій — 3. А мене бачили ще у березні. Приїжджав лише на два дні. Тепер, може, і не впізнають уже, бо заріс (сміється). Наш Іван говорив по скайпу з малим, то дитина його соромиться. А від мене, мабуть, теж будуть втікати, - жартує «Йожик».