Кіна не буде?

У Верховній Раді проголосували за законопроект №1317 Княжицького-Денисенка “Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України”. В Україні буде заборонено трансляцію усіх російських серіалів і фільмів, знятих після 1 січня 2014 року. Також будуть заборонені стрічки (іноземні чи вітчизняні), які пропагують російську армію та правоохоронні органи РФ, якщо вони зняті після 1991 року.

Резонансний законопроект наробив чимало плутанини у Верховній Раді — через численні поправки депутати не одразу розібралися, які саме фільми заборонили. За поясненням “ВЗ” звернувся до ініціатора закону, депутата фракції «Народний фронт» Миколи Княжицького: “До телетрансляції і демонстрації в кінотеатрах ми заборонили фільми і серіали (вироблені з 1991 року, незалежно від країни-виробника), які є антиукраїнськими, пропагують діяльність російських правоохоронних органів, Збройних сил, інших військових чи силових формувань РФ. Що стосується поправки Олега Ляшка — заборони трансляції усіх фільмів і серіалів, знятих у Російській Федерації після початку воєнної агресії проти України, — то ця заборона стосується тільки телеефірів”. Микола Княжицький запевнив, що російські кіноновинки, які не шкодять нацбезпеці України, глядачі зможуть дивитися у кінотеатрах. Це, зокрема, стосується нашумілого фільму “Левіафан” російського режисера Андрія Звягінцева. Водночас депутат наголосив, що Інтернету заборона не стосується взагалі: усі російські фільми можна буде придбати через інтернет-магазини чи переглянути онлайн.

Ініціативу нардепів підтримав міністр культури Украї­ни В’ячеслав Кириленко: “Російські серіали треба забороняти, а мілітарні російські серіали, випущені після 1991 року, слід заборонити тотально”, — зауважив міністр. Проте не всі діячі культури в захваті від нововведення. Зокрема, Олександр Роднянський, який є продюсером фільму «Левіафан», вважає, що забороняти кіно — “не­ефективно і безглуздо”. “Починати нову країну із заборони кінофільмів та серіалів, навіть пояснюючи це війною з сусідом, неефективно. Оскільки і серіали, і фільми все одно доступні, — каже кінопродюсер. — А забороняти їх на тій підставі, що в них знімався той чи інший артист, відомий своїми ворожими переконаннями, — взагалі неприйнятно. З таким успіхом можна заборонити видання книжок Езри Паунда і Кнута Гамсуна на тій підставі, що вони підтримували німецьких нацистів, або видатних класиків, оскільки були расистами, ксенофобами, антисемітами...”.

Медіа-експерт Отар Довженко вважає ініціативу нардепів правильною, проте її втілення — абсолютно нереальним: “Не треба забувати, що закон ще повинен бути підписаний та введений в дію, і на будь-якому з цих етапів може бути припинений. Проти нього буде дуже потужне лобі — олігархічні холдинги застосують увесь свій вплив, щоб заблокувати цей закон. На мою думку, нардепам варто було шукати більш компромісний варіант, який не був би вбивчим для української телеіндустрії. Тоді телеіндустрія пристосувалася б... А так виглядає, що влада поводиться з телебаченням як із ворогом, замість того, щоб допомогти вийти із незручного становища. Зрозуміло, що на час війни треба прибирати з телеефірів російські фільми та серіали. Але зробити це раптово — все одно, що в один день наркомана скинути з голки”.

Медіа-експерт наголошує, що українське телебачення дуже залежне від російського контенту і не має можливості одразу замінити російський кінопродукт. “Досягти консенсусу між наглядовими органами і телемовниками можна було б, якби відсоток російського контенту зменшувався поступово, наприклад, 5% на місяць, — каже Отар Довженко. — Таким чином протягом року російського продукту на нашому ТБ стане на 60% менше, а телеканали матимуть змогу замінити його українським чи європейським аналогом. Адже, щоб виготовити необхідну кількість українських фільмів і серіалів, треба дуже багато часу... Як і для того, щоб закупити контент на міжнародних ринках. Ринки ці проходять навесні та восени, і посеред зими закупити кінопродукт надзвичайно складно”.