У зоні АТО не воював – він дівчинку мордував...

Ця жахлива історія сколихнула Броди. У маленькому райцентрі у білий день нелюд відібрав життя у тринадцятирічної школярки Анни Каплюк. Такого звірства у Бродах, де майже всі знають в обличчя одне одного, не пригадують навіть старожили.

Того трагічного дня в Аниної однокласниці був день народження. На вулиці — спека, тож Софійка вирішила відсвяткувати на озері, на свіжому повітрі біля води. Дівчата засмагали, купались і смажили шашлик. До них підійшов контрактник однієї з військових частин, хотів познайомитися. Підлітки попросили його покинути їхнє товариство. Чоловік після вмовлянь таки повернувся до своєї компанії, але за якийсь час знову прийшов до школярок. Аня якраз вирішила збігати за морозивом, поки досмажиться шашлик. Нав’язливий кавалер сказав, що відпровадить її. Більше Аню живою ніхто не бачив...

Друзі чекали на неї і раз за разом набирали її номер. Але мобільний був вимкнений.

— Це був звичайний будній день. Середа, — каже почорніла від горя бабуся Надія Іванівна. — Я поралася на городі, коли Анічка прийшла і сказала, що вже йде. Питаю, чого так рано — тільки ж одинадцята година. Аня сказала, що мають купити повітряні кульки і встигнути їх надути для іменинниці. Я дала їй 5 гривень (плата за вхід на озеро. — Г. Я.) і на 12-ту вони мали зустрітися в Софійки. Як завжди, поцілувала мене на прощання і пішла. Я не відчувала ніякого страху, не було і внутрішнього відчуття тривоги. Все було звично, як в інші дні. Як правило, телефонувала внучці щогодини: де ти, що робиш, чим займаєшся, чи поїла? А того дня була настільки спокійна і заклопотана на городі, що не докучала їй телефонними дзвінками. Зателефонувала лише о 17.42, Аня відповіла, що скоро вже буде готовий шашлик і о восьмій вечора, як завжди, буде вдома. Це була остання наша з нею розмова...

Ані не треба було давати настанов, як поводитися. Це була домашня скромна дівчинка. За словами Надії Іванівни, могла лише попросити внучку не заходити глибоко в озеро, бо на воді різне буває. Аня добре вчилася у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Мріяла вступати на факультет міжнародних відносин. Окрім обов’язкових англійської і німецької, додатково вивчала польську.

— Лише після того, коли набрала Анин номер телефону, а він був чомусь виключений, мене охопила паніка.

Бабуся почала надзвонювати подругам, з якими Аня того дня святкувала. Однокласниця Катя відповіла, що вони йдуть з озера, але Ані з ними нема. Мовляв, вона ще чотири години тому як пішла, і більше вони її не бачили. Почувши таке, дідусь Ані поїхав шукати внучку. Їздив берегом, гукав, але Аня не озивалася. Поїхав у магазин, до якого дівчинка пішла за морозивом. Не дійшла вона туди. Повернувся додому. Надія Іванівна не знаходила собі місця, бігала від одного вікна до іншого. Сподівалася: ось-ось Анічка відчинить двері.

Близько одинадцятої вечора дідусь написав заяву у міліцію. Шукали по барах, хоча бабуся добре знала, що Аня там не буває. Налякана до смерті, зателефонувала доньці у Київ. Світлана у лютому перебралася до Києва, бо там їй запропонували хорошу роботу. Тож Анічкою опікувалися бабуся з дідусем. “Не переживай, мамо, — заспокоювала Світлана. — Анічка прийде. Все буде добре”. Пані Світлана знала, що Аня нікуди без дозволу старших не йшла. І додому пізно не поверталася. Але до ранку так і не лягала: кожні кілька хвилин телефонувала до Надії Іванівни.

На пошуки Ані було задіяно понад 200 солдатів. Хтось з родичів побіг до ворожки. Ворожка сказала, що дівчинку десь утримують, але з години на годину вона прийде додому. О 17-й годині наступного дня замордовану Аню знайшли у хащах закинутого озера. У самій футболці. Джинси валялися поруч...

Коли треба було йти на опізнання в морг, чоловік попросив дружину не йти. Боявся, що серце Надії Іванівни не витримає і розірветься від болю. Усе тіло дівчинки було у синцях і подряпинах. Аня боролася з ґвалтівником і хапалася за життя з усієї сили. Усі її пальчики були поламані. Попри те, що займалася кунг-фу і виборювала на змаганнях титули, не змогла себе захистити від озвірілого покидька. Розлючений військовий виявився сильнішим у цьому нерівному двобої.

Аниного ката затримали наступного дня. 25-річний контра­ктник-прапорщик, який живе у Бродах, був вдома. До речі, нещодавно одружився. Він встиг випрати увесь свій одяг, у якому мордував дівчину. Але це його не врятувало. Спочатку відпирався, потім давав слідству неправдиві покази... Його справою займається військова прокуратура.

Надія Іванівна не може змиритися з втратою внучки. Вона більше ніколи не зможе її пригорнути і поцілувати. Каже, за все життя Аню навіть пальцем ніхто не рухнув — не було за що. Не давала приводу.

Перед тим, як сталася трагедія, Аня поїхала погостювати до іншої бабусі у Дубно. Вірніше, підтримати бабусю Женю. Помер ще один її дідусь Василь, бабуся залишилася сама. Там Ані наснився сон: сидить вона на кухні з бабусею Женею, раптом на кухню зайшов дідусь Василь, став на порозі, усміхнувся Ані і пішов знову у ту кімнату, з якої його ховали. Аня приїхала додому і сказала Надії Іванівні, що поїде у Дубно на дідусеві сороковини. Не поїхала. Дідусь забрав її до себе раніше...

У кімнаті, де жила Аня, усе залишилося так, як було колись. От тільки кіт чекає-не дочекається господині. То на її ліжку розляжеться, то скрутиться клубочком на її комп’ютерному столі. Тепер постійно в хаті. Тужить за дівчинкою.

Подружка Катя Садова, з якою надували кульки для Софійки, каже, що повірити у те, що сталося, не може. Досі не розуміє, чому Аня вирішила йти у магазин за морозивом. “Вона була щирим і добрим другом, порадницею, могла прийти на допомогу у будь-яку хвилину”, — каже Катя.

Тепло відгукується про свою вихованку класний керівник Наталія Богданівна. “Це була добра і світла дитина. Комунікабельна, активна і гарно вихована”.

16 серпня Анні Каплюк мало би виповнитися 14 років. У неї було багато мрій, яким так і не судилося збутися. У цей сумний день до неї прийдуть усі її рідні, друзі і однокласники. Принесуть багато квітів. І покладуть на її могилу...