«Якби Богові залежало, щоб нас покарати, ми би по землі вже не ходили...»

Так вже повелося, що очищати душі від злих помислів та негідних вчинків йдемо майже перед Великоднем. Вважаємо, що раз на рік висповідатися — достатньо. Що ж утримує нас перед зустріччю з Богом у сповідальниці за посередництва священика? Чи, бува, не страх? Про страх перед сповіддю, правильне розуміння суті святого таїнства покаяння, жаль за гріхи і «обов’язок-привілей» кожного християнина кореспон-дентові «ВЗ» розповів редемпто-рист, отець-доктор Володимир Груца

— «У сповідальниці розкаяний грішник через безкорисливу дію Божого милосердя отримує виправдання, прощення та освячення, залишає стару людину, щоб одягнутися у нову», — говорив Папа Венедикт XVI. Отче Володимир, що багатьом перешкоджає залишити у сповідальниці «стару людину», щиро висповідатися і покаятися?

— Це залежить від самої людини, наскільки її сповідь є щирою. Ми не маємо критеріїв, аби виміряти цю щирість, наприклад, на вагу чи довжину. Суть і завдання сповіді у тому, щоб грішник вийшов чистим, невинним, вільним у Христі. Людина може відчувати суб’єктивний страх перед Богом, священиком. Боятися Бога нема сенсу, бо Він все бачить. Не варто боятися і священика. Людина боїться сама себе, боїться стати в правді перед собою, перед дзеркалом свого життя, може заважати і сором. Перед тим, як згрішити, ми сподіваємося, що підемо до сповіді і все врегулюється. Та коли згрішимо, відчуваємо: щось до сповіді не пускає. Це і є сором, а ще — гріх. Гріх хоче залишатися в людині, він не хоче бути виявленим.

- Боячись священика, ми радше боїмось його осуду. Чому водночас маємо страх і перед Богом, адже знаємо, що Він нас не осудить?

— Той, хто каже і думає, що боїться сповіді, до кінця не розуміє, що таке сповідь. Може бути, що в нашій уяві є різний образ Бога. Хтось думає, що Бог його покарає (якщо є якісь випробування, терпіння, ми звикли бачити в цьому Божу кару). Це не так. Якби Богові залежало, щоб нас покарати, ми би по землі вже не ходили. Бог є той, хто нас рятує. Це бачимо протягом цілої історії спасіння, починаючи від Адама, якого Бог не карав, а шукав. Господь питався: Адаме, де ти є? (тобто що сталося з тобою, де ти стоїш у своєму житті?).

- Ви кажете, що люди, які бояться сповідатися, до кінця не розуміють суті сповіді. Яке розуміння ми повинні вкладати у це святе таїнство?

— Найперше повинні повірити, що сповідь — то не є осуд, трибунал, суд, де будемо покарані. Це — терапія. Терапія — це служіння хворій людині. Для чого їй служити? Аби була здорова. Сповідь саме є такою духовною терапією, яка служить для оздоровлення людини. Можемо боятися йти до лікаря. Але таки йдемо, тому що віримо і переконані, що він нам допоможе бути здоровими. Те саме і зі сповіддю.

- Ходячи до храму, чую, як деякі священики закликають щоразу сповідатися перед прийняттям Причастя, інші — не такі суворі стосовно Святого Таїнства Євхаристії. Яка ваша думка з цього приводу?

— Ми не повинні щоразу сповідатися перед прийняттям Святого Причастя. Духовне життя — це не «бухгалтерія». Треба слухати в цьому випадку голосу власного сумління, щоб водночас не було святотатства. Скажемо, ми не достойні приймати Причастя. Так, ми є недостойні. Але водночас Причастя дає нам життєдайну силу і ласку, щоб ми мали опір гріхові, наповнювали серце Божою присутністю. Тоді і зло не буде мати доступу до нас, ми є захищені.

- Вийшовши з храму в недільний час, часто відчуваємо душевне полегшення, що наші молитви вислухані. Отче Володимире, чи вважаєте обов’язком кожного християнина щонеділі ходити до церкви?

— Я би назвав духовне життя не обов’язком, а привілеєм. Є люди, які тільки у зрілому віці починають це розуміти, є й інші, які й тоді цього не усвідомлюють. Не можемо примушувати дорослу людину ходити до церкви, вона сама приймає рішення, несе за них відповідальність. За цих людей повинні молитися, щоб їхні серця відкрилися для правди. Важливим є свідоцтво життя, тобто добрий приклад. Найкращим прикладом, зокрема для молодих людей, є їхні ровесники. Вони бачитимуть, що довкола них практикують духовне життя їхні однолітки, а не бабці чи дідусі. Ми повинні випромінювати те, чим живемо, в університеті, на місці праці. Тоді вони замисляться: “Ця людина привіт-на, радісна, випромінює тепло. Звідки вона це бере?”. І розуміти, що ця людина віруюча. Аби бути таким, я також маю стати віруючим, правдиво віруючим.