Офіс може працювати без шефа, але не без секретарки

У середу останнього тижня квітня ми святкуємо Міжнародний день секретаря. Дату почали відзначати в 50-х роках у США. Американці відводять для цієї важливої професії увесь тиждень (Administrative Professionals Week), віддаючи належну увагу професійним адміністративним працівникам. 24 квітня це свято відзначають не тільки секретарі, а й усі ті, від кого залежить робота офісу. Це і помічники директора, і офіс-менеджери, і асистенти. Ця професія входить до п’ятірки найбільш затребуваних у світі. Кореспондент “ВЗ” вирішила з’ясувати, як живеться українським секретарям і чи задоволені вони обраним фахом.

У наш час складно побачити біля кабінету директора типову Вірочку, героїню фільму “Службовий роман”. По-перше, робота секретаря давно перестала бути суто жіночою професією, по-друге, обов’язки правої руки боса зараз виконує цілий штат працівників. Наприклад, справами міського голови Львова Андрія Садового опікуються і прес-секретарі, і працівники департаментів адміністрації, а от посада помічника наразі вільна. “З Андрієм Івановичем я працюю майже три роки, — розповіла керівник прес-служби міського голови Христина Процак. — У мої обов’язки входить висвітлення роботи міського голови, організація робочих виїздів, прес-конференцій, домовленості про теле- та радіоефіри. Робота з Андрієм Івановичем — це завжди напружений графік, день планується до хвилини, потрібно пам’ятати про усі зустрічі та домовленості. Часто бувають непередбачувані випадки, коли в останню хвилину переноситься телеефір і потрібно оперативно шукати вирішення таких ситуацій. Проте жодного разу не траплялося якоїсь надскладної ситуації. Завжди допомагає те, що Андрій Іванович — надзвичайно комунікабельна людина. Він завжди відкритий для спілкування, готовий вислухати мою думку чи дати свої рекомендації стосовно роботи. Зазвичай робота відбувається в режимі співпраці, без наказових форм звертання”.

“Зовсім не користується допомогою секретарів Олег Тягнибок, — стверджує Юрій Сиротюк, колишній керівник прес-служби ВО “Свобода”, котрий довгий час працює з політиком. — Олег Ярославович — шалений трудоголік. Він може доручити справу о другій ночі, а о сьомій ранку зателефонувати і спитати про результати. Коли керівник викладається на сто відсотків, цей темп передається й підлеглим. Графік у Олега Ярославовича дуже щільний, він складає його самостійно, і практично щодня Тягнибок в новому місті України. На відміну від інших політиків, самостійно веде свої сторінки в соцмережах. Зважаючи на темпи роботи, не уявляю людини, котра могла би стати особистим секретарем Олега Ярославовича, це треба бути ще одним Тягнибоком”.

А от Любов Миць, секретаря голови обласної ради Петра Колодія, справедливо можна назвати почесним секретарем Львова. Жінка попрацювала свого часу з не одним керівником, проте на роботу свою не скаржиться. “Я працюю секретарем вже майже 16 років, — розповіла пані Люба. — За цей час у мене змінилося вісім керівників. Цю роботу вподобала собі зі самого початку — мені цікаво спілкуватися з людьми, вчитися чогось нового, а в приймальні керівника спілкування не бракує. Часом доводиться працювати своєрідним психотерапевтом, адже в органи влади телефонують і приходять чимало людей зі скаргами, наріканнями. Інколи достатньо вислухати людину (а це переважно літні люди), поспівчувати, порадити, куди краще звернутися, і вона заспокоює-ться. Мені завжди щастило з керівниками, комфортно з ними працювалося. І хай це, може, звучатиме дещо пафосно, щоранку йду на роботу як на свято”.

У вічно “юного орла” української естради Михайла Поплавського, як і годиться ректору Університету культури і мистецтв, помічниць декілька. “Працюю секретарем у Михайла Михайловича скоро вже три роки, — розповідає Анна. — Свою роботу дуже люблю. Як і кожен секретар, приймаю дзвінки, стежу за графіком роботи ректора. Михайло Михайлович — надзвичайно позитивна людина й вимогливий керівник. У роботі ніколи не виникає конфліктів чи форс-мажорних ситуацій, це не той строгий начальник, що перекриває кисень підлеглим”.

“Високий Замок” теж має свого незамінного помічника — секретаря Раї-су Савицьку (на фото), котра працює у газеті двадцять дев’ять років (з 1984-го по 1991 р. працювала у газеті «Львовс-кая правда»). Саме її голос чують читачі, набираючи номер телефону редакції. Раїса Романівна розповідає, що за цей чималенький час бувало чимало приємних і складних ситуацій, проте свою улюблену роботу не проміняє ні на що.