Передплата 2024 «Добра кухня»

«Якщо не приживеться одна моя нирка, віддам сину іншу!»

Щоб було на чому возити дитину на гемодіаліз, сільська учителька придбала на позичені гроші старий «Жигуль»

Тарас у школі нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Вчився непогано, на перервах не бешкетував, от тільки слух мав поганий, через що змушений був сидіти на першій парті. Хлопець змалку мріяв бути вчителем, як і його мама. На здоров’я не скаржився, тож вступив в Інститут фізкультури. Біда прийшла у лютому 2011 року, коли Тарас навчався на четвертому курсі.

Одного дня у нього розболілися ноги. Знеболювальне не допомогло. Наближалася сесія, тож хлопцеві довелося їхати до Львова. Повернувся сам не свій. “Мамо, — каже, — мені було так зле! Кілька разів з маршрутки виходив. Думав, не доїду”. “А я його давай заговорювати: “Синочку, потерпи! Треба ж сесію здати”, — розповідає мама хлопця, Наталія Паук. — От він і терпів. Через два місяці поїхали на обстеження у Львівський діагностичний центр. Здали аналізи. Рівень креатиніну зашкалював — 2000 при нормі 100”. Лікарі нічого не сказали пані Наталії, тільки спитали, чи є у неї ще діти.

Жінка працює вчителькою географії. Через те, що їй виділили лише сім годин на тиждень (у школі у селі Малі Горожани дітей — обмаль), виконує обов’язки заступника директора. Крім 22-річного Тараса, виховує ще одного сина — 21-річного Іванка. Його теж свого часу довелося витягувати з того світу. Коли Тарасу було 10 років, а Іванку — 9, хлопчаки вирішили підпалити каністру з бензином. Тарас майже не постраждав, бо був вбраний у шорти. А от Іван мав на ногах синтетичні спортивні штани, які почали плавитися на хлопчині. Шматки тканини лікарі здирали з нього разом зі шкірою. Чотири місяці дитина пролежала в опіковому відділенні. “Коли побачила його ноги, втратила свідомість — лише м’ясо і кістки, — на очі пані Наталії набігають сльози. — Шкіру йому пересаджували з рук і спини. Коли вперше став на ноги, пересаджена шкіра потріскалась, потекли ріки крові”. “То був жах, — згадує жінка. — Ворогу такого не побажаєш. Але ті муки не порівняти з тим, що переживає зараз мій старший син”.

“Нефролог виписав Тарасу якісь таблетки і відіслав додому, — розповідає пані Наталія. — Наближалися травневі свята. То було у п’ятницю. У суботу зранку і в обід син прийняв ліки. А ввечері йому стало геть зле. Пішла корову заганяти у хлів. Чую, кличе мене. Примчалася до хати, а Тарас на ліжку лежить весь синій. Тіло йому наче якась невидима сила викручує. Кричить: “Мамо, я вмираю!”.

Лікарі не давали гарантій, що Тарас виживе. Жінку попередили: “Готуйтесь до найгіршого! У хлопця — хронічна ниркова недостатність V ступеня. Стан — критичний”.

Двоюрідна сестра порадила: “Клич священика! Як має дитина померти, то хай піде по Божому”. Священик молився над хворим 2,5 години, а наприкінці сказав: “Я хочу ще до нього прийти”. Прийшов наступного дня. Тарас, почувши його голос, розплющив очі. Тоді священик каже: “Я ще до нього прийду”. На наступній зустрічі помазав йому чоло єлеєм. Сталося диво — Тарас звівся на ноги.

гроші на лікування хлопця збирали усім селом. Пані Наталія живе на скромну вчительську зарплату. Є ще мамина пенсія і пенсія Тараса. Та ці гроші — крапля у морі. Рідних сестер-братів у пані Наталії немає. Чоловік, каже, пішов від них сім років тому, має іншу сім’ю. Тарасова бабуся так розхвилювалася за внука, що дістала другий мікроінсульт. Їй і самій допомога потрібна.

Родині довелося позичити гроші, щоб купити стару “копійку”, — на гемодіаліз Тарасу треба їздити тричі на тиждень. Хлопець ледь пересувається на своїх двох. Вода постійно збирається — як не у легенях, то у черевній порожнині. У маршрутці він би не доїхав до лікарні.

Поки не купили свого авто, уповали на Тарасового товариша — Славка. Його пані Наталія називає “золотим чоловіком”: “Коли би нам не знадобилася його допомога — вдень чи вночі, ніколи не відмовляв. Вивозив нас по цілій Західній Україні — Львівській, Івано-Франківській, Закарпатській областях. Де ми тільки не шукали порятунку — і по знахарках, і по священиках”...

Тарас потребує негайної пересадки нирки. Але лікарі не можуть його прооперувати, поки не полікують печінку хлопця. А зробити це неможливо, бо вода назбирується у животі. Замкнуте коло.

Медики повідомили пані Наталії, що вона може стати донором для свого сина, — попри те, що у листопаді 2008 року жінка потрапила на лікарняне ліжко з хребтовою грижею та пережила складну операцію, а у липні 2009 року у неї стався рецидив. Батько Тараса спершу теж погодився стати донором, та родичі його відговорили. “Навіть якщо операція з пересадки пройде успішно, орган може відторгнутися, — каже пані Наталія. — Готова до цього. Якщо не приживеться одна нирка, віддам сину іншу. Я на світі вже пожила. Хочу, щоб він пожив”.

Лікування дало перші результати. Лікарі кажуть, що ще трохи, й можна буде починати проводити противірусну терапію, а вона коштує дорого. Грошей у цієї сім’ї немає — усе витрачають на ліки.

Перерахувати кошти на лікування Тараса можна за цими реквізитами:

АТ “Ощадбанк”

МФО: 325796

ЄДРПОУ: 09325703

Одержувач: філія-Львівське обл­управління АТ “Ощадбанк” ТВБВ

№ 10013/081

Номер транзитного рахунку (за послуги): 373969081004

Номер рахунку: 127545

Одержувач: Паук Наталія Іванівна

Зв’язатися з пані Ната­лією можна за цим телефоном: (097) 47-43-812.