«Громадський транспорт Стокгольма для українців безкоштовний. Показуєш паспорт — контролер українською каже «будь ласка»

Своїми враженнями про Швецію з «Високим Замком» поділилася письменниця й бізнес-тренерка Людмила Калабуха, яка побувала вже у 69 країнах світу й щойно повернулася з подорожі за Полярне коло — до Лапландії, найпівнічніших регіонів Швеції і Фінляндії.

— Людмило, що саме спонукало вас поїхати за Полярне коло?

— Я у приватній переписці з подругою, з якою познайомилася ще під час подорожі Скандинавією 2003 року, згадувала північні країни — і у Google, і соцмережах мене почало «наздоганяти» все, пов’язане зі Швецією та Фінляндією. Алгоритми добре знають, що я не лише бізнес-тренерка з продажів і письменниця, а й мандрівниця, яка лише за 2025 рік відвідала Шрі-Ланку, Непал, Ірландію, Португалію і Південну Корею. Так і обрала першим напрямком подорожі 2026 року найпівнічнішу частину Швеції і Фінляндії — Лапландію.

— Тобто ви були у Швеції 2003-го. Як змінилася країна, що нового для себе відкрили зараз?

— Вразило те, що Швеція припинила бути країною з найнижчим рівнем злочинності у світі.

— Тобто тепер у Швеції крадуть? У країні, де не зачиняли двері на замки?

— Країна, яка довго жила у своєму щасливому соціалізмі, виявилася не готовою до масової імміґрації з країн Азії і Африки. Сьогодні гіди прямо попереджають туристів: стежте за гаманцями, сумками і телефонами. «Краще подумаєте про Швецію гірше, ніж будемо з вами бігати по відділках, блокувати картки й відновлювати документи». На вулицях підривають гранати не лише в мігрантських ґетто, а й навіть в елітних районах. Є квартали, куди поліцейські не заходять поодинці. У Швеції будують дитячі в’язниці, а підліткова злочинність невпинно зростає. Та Швеція, де не зачиняли дверей і не вішали штор, закінчилася. Тепер усюди треба пильнувати своє майно. Мене здивувала деталь: звичайні дерев’яні стільці на сходових майданчиках у центрі Стокгольма припнуті ременями до стін і зачинені на замки. І це в будинках, брами яких зачинені на кодові замки і куди сторонні не потрапляють. Саме в такому будинку, у центрі Стокгольма, на самому даху, з неймовірним видом на старе місто й острови шведської столиці ми й жили.

— Майже як Карлсон. Купили собі сувенір із «найрозумнішим, найгарнішим, у міру вгодованим чоловіком у самому розквіті сил»?

— Ні. У Швеції сувенірів із Карлсоном не існує.

— Як? Це ж легендарний герой Астрід Ліндґрен, на якому виросли цілі покоління…

— Саме це й дивує туристів з пострадянського простору. У країні, де вміють заробляти буквально на всьому, немає ані кафе, ані тематичних парків, ані сувенірів з Карлсоном. Тому що у Швеції його не люблять.

— У Швеції не люблять Карлсона?

— А чого його любити? Karlsson — одне з найпоширеніших шведських прізвищ, буквально «син Карла». Немолодий самозакоханий чоловік без роботи й відповідальності, який регулярно проводить час із семирічною дитиною без відома батьків. Для суспільства, де ключова цінність — скромність і помірність, це не кумедний герой, а проблемний персонаж. Образ «милого Карлсона» — результат радянської адаптації. Йому додали любов до варення, якої у книгах Ліндґрен немає, і реплік, яких не існує в оригіналі. Навіть пам’ятник Карлсону у Швеції — не місце для сімейних фотосесій. Він крихітний, стоїть на даху «у чорта на рогах». Щоб до нього дістатися, ми пройшли понад 20 тисяч кроків — вулицями і сотнями сходів, які там не чистять від снігу й льоду і нічим не посипають. До того пам’ятника доходять переважно туристи з пострадянських країн — і розчаровуються, дізнавшись, чому «все не так, як у мультику».

— Кажуть, шведи — стримані й виважені люди. Не дратуються у чергах, терпляче чекають навіть за повільного обслуговування, не з’ясовують стосунків. Ви й цей стереотип зруйнуєте?

— Ні, усе це правда. Показувати роздратування в публічних місцях — підганяти, завертати очі, перебирати ногами, нервово дивитися на годинник — ознака поганого тону. Це суперечить головній чесноті шведського характеру — скромності й помірності. Але конфлікти вони все ж мають. Просто вирішують їх по-своєму. Якщо щось не влаштовує сусідів у багатоквартирному будинку, то пишуть одне одному так звані «злі записки».

— Тобто?

— «Злі записки» — окремий жанр шведського побуту. Їх залишають на дверях, у ліфтах, пральнях і на дошках оголошень. Так сусіди повідомляють одне одному про порушення правил спільного проживання. Суто по-шведськи — без емоцій і зайвих слів. Там навіть вночі не зливають воду в унітазі, бо його шум вважають втручанням у простір сусідів. За це легко отримати «злу записку», яка зазвичай починається з «будь ласка». А далі можуть бути штрафи або офіційна розмова у відділку.

Ось кілька шедеврів зі шведських ОСББ. «Ваші кроки після 21.37 чути як удари». Не після 22-ї, а з точністю до хвилини… Або «Запах вашої їжі проникає в ліфт. Чого інші мають нюхати ваше смаження з цибулею?». Запахи у спільному просторі там вважають вторгненням. Ми роками боїмося сказати «ні» (про це я говорю у своїй книзі «Почніть говорити «НІ») і терпимо «коли заміж», «коли діти», «як ти поправилась» тощо. А потім зриваємося, часто на невинних людях, коли маса проковтнутих образ і зруйнованих кордонів стає критичною. Шведи не терплять і не вибухають. Економлять енергію: спокійно, письмово фіксують межу, навіть не дивлячись у вічі. А писати вміють! Саме шведські письменники мають найбільшу кількість Нобелівських премій з літератури: Швеція — 8 лауреатів, тоді як Франція і США мають по 6, Велика Британія та Німеччина — по 5.

— Який незвичний жанр — «злі записки»…

— А ще шведи пишуть скарги — сигнали органам. Якщо хтось занадто демонстративно живе, часто й дорого подорожує, різко змінює рівень споживання, це можуть помітити і зафіксувати. Служби зобов’язані реагувати навіть на анонімні звернення.
А загалом шведи мені дуже симпатичні. Це фізично гарні, витривалі, надзвичайно ввічливі й виховані люди. І ще — дуже підтримують нас, українців. Після 24 лютого 2022-го у Швеції живуть близько 35 тисяч українців. Увесь громадський транспорт Стокгольма, включно з водним, для українців безкоштовний. Показуєш паспорт — і на контролі кажуть «будь ласка» українською, уявляєте? Деякі музеї також для нас відкриті безкоштовно.

— Не можу не запитати про так званий стокгольмський синдром. Цей термін часто з’являється в публічному просторі. Як його інтерпретують самі шведи?

— Вважають, що стереотипне трактування цього поняття як «прив'язаності жертви до агресора» і виправдання його дій — надзвичайно спотворене розуміння того, що відбулося насправді… 1973 року в Стокгольмі під час збройного пограбування банку четверо заручників кілька днів перебували під прицілом. Під час переговорів з поліцією і навіть із прем’єр-міністром Швеції вони говорили речі, які ззовні виглядали як захист і симпатія до злочинців.

Саме так і з’явився термін «стокгольмський синдром». Його ввів психіатр Нільс Беєрот — консультант поліції, який сам заручником не був і, як вважають сучасні дослідники, у такий спосіб прикрив бездарні рішення під час штурму. Медіа підхопили це миттєво. Але правда була іншою. Усі телефонні розмови заручники вели з пістолетом біля скроні й говорили лише те, що зменшувало ризик пострілу. А коли одну з жінок вивели в туалет, де була поліція і можливість утекти, вона цього не зробила не через симпатію до злочинців. Їй прямо пригрозили вбити іншу заручницю, якщо не повернеться.

Заручники говорили «ми» не тому, що «полюбили» агресорів, а тому, що перебували разом у тісному сховищі, куди поліція планувала й, зрештою, таки запустила сльозогінний газ. Саме тому заручники благали цього не робити і пояснювали, що «до них добре ставляться».
Жодного фізичного чи романтичного потягу, який так люблять показувати у фільмах, між заручниками і злочинцями не було. Це розповідали мені шведські гіди, які особисто зустрічалися з колишніми заручниками і чули цю історію з перших уст. До речі, самі шведи не використовують термін «стокгольмський синдром». Називають ті події драмою площі Нормальмсторг.

— Що з цієї подорожі запам’яталося найбільше?

— Я стрибнула в арктичні води з криголама! Там, де Балтика переходить в Арктику, за Полярним колом. У гідрокостюмі. Коли дізналася, що є можливість пройти на справжньому криголамі й пірнути з нього в крижану воду, вирішила: маю це зробити. Так, було страшно. І дорого. Але якщо не зараз, то коли? Під гуркіт зламаного метрового льоду мене зіштовхнули у воду — і я відразу відчула, як внутрішня течія починає затягувати мене під корабель. Вона виявилася сильнішою, ніж мої спроби вигребти. Я кричала Help me, але навколо були сміх, фото, музика — ніхто не зрозумів, що щось пішло не так. Крім капітана. Він єдиний побачив, що зі мною не о’кей. Жестами показав: перевернися на живіт і пливи до мене. Я боялася, мені здавалося, що вода затече в гідрокостюм.

«Не затече. Я тут. Пливи», — показував він. Я перевернулась, попливла, а він багром витягнув мене нагору. Уже потім я дізналася, що навіть коли криголам стоїть, у ньому працюють гвинти, які створюють цю течію.