Легендарний січовий стрілець, один з перших командирів штурмових підрозділів в українському війську

Ґрунтовна праця молодого науковця без перебільшення стане ще однією цеглинкою для відродження та вивчення знакових постатей Франкового краю. Слід сказати, що це вже четверта музейна книга із серії «Доба Франка» та сімнадцяте музейне видання.

Чим цікава постать Михайла Мінчака, як виникла ідея написати книгу, які нові факти з історії українського січового стрілецтва вдалося дослідити? На ці та інші запитання відповідає Назарій Юрчишин, автор монографії про засновника Пласту на Дрогобиччині, легендарного січового стрільця, одного з перших командирів штурмових підрозділів в українському війську, громадського діяча в діаспорі Михайла Мінчака.

«Два слова» про поручника Михайла Мінчака

— Назаре, вітаю з новою книгою. Скажіть, будь ласка, чому вас зацікавила постать Михайла Мінчака?

— Інтерес з’явився, можна сказати, випадково. Свого часу я цікавився історією військової служби етнічних українців в австро-угорській армії, а згодом збройними силами Західно-Української Народної Республіки. Читаючи фахову літературу з цієї тематики і спогади безпосередніх учасників подій, я час від часу натрапляв на згадки про такого собі поручника Михайла Мінчака, про якого вже на той час знав, що походив він з села Солець (зараз це частина міста Стебника) на Дрогобиччині.
Старшинський ступінь (офіцерське звання) поручник (відповідає сучасному званню старшого лейтенанта) вже вказує, що ця людина була серед визначних вихідців зі свого села, однак з часом пам’ять про нього почала стиратися, і зараз мало хто навіть у Сільці може щось сказати про цю непересічну особистість. Я хотів більше дізнатися про нього, шукав відповідну літературу, щоб почитати.

Виявилося, що ґрунтовніших праць або книг про М. Мінчака немає, тому довелося самому написати таку. Власне відновленню та збереженню пам’яті про борця за волю України Михайла Мінчака і присвячено моє дослідження.

Ще одним фактором, який спонукав мене зацікавитися цією постаттю, було те, що походив Михайло Мінчак з того ж населеного пункту, що і мої предки по прямій чоловічій лінії. Не можна сказати, що біографія М. Мінчака є якоюсь особливою, швидше навпаки, життєпис Михайла є в дечому типовим для багатьох його однолітків, які на поч. ХХ ст. стали на шлях боротьби за незалежність України. І, як не дивно, саме у цій типовості полягає його цінність, адже на прикладі однієї людини ми можемо побачити долю цілої генерації (фактично першої у ХХ ст.) борців за волю України, прикладом яких надихалися наступні покоління.

Сучасникам треба про це знати

— Яка структура книги, і на кого вона розрахована?

— Видання складається з трьох частин. У біографічному нарисі на основі архівних документів, публікацій і спогадів про М. Мінчака висвітлено його життєвий шлях від рідного села Солець крізь боєвища Першої світової війни і Визвольних змагань 1918−1920 рр., вимушену еміграцію й повернення на батьківщину і нові поневіряння на чужині, аж до місця останнього спочинку у Філадельфії (США).

Охарактеризовано його діяльність як засновника Пласту на Дрогобиччині, легендарного січового стрільця і одного з перших у ХХ ст. командирів штурмових підрозділів в українському війську. Згадано і про діаспорний період його життя. Водночас варто зазначити, що через скупість джерельної бази багато чого доводиться припускати або висновувати за допомогою логічних роздумів, спираючись на тенденції і типові для життєписів багатьох січових стрільців події. Про щось можемо лише здогадуватися, а деякі моменти біографії М. Мінчака, ймовірно, назавжди залишаться таємницею.
Враховуючи специфіку збережених джерел найповніше вдається висвітлити порівняно короткий період його життя від 1912/1913 р. до 1920/1921 р., пов’язаний з участю у Пласті та військовою службою у Легіоні Українських січових стрільців під час Першої світової війни і Визвольних змагань 1918−1920 рр. Водночас, наступні майже 55 років життя Михайла неповно, з прогалинами відображені у письмових джерелах, тому і в книзі їм приділено порівняно менше уваги.

У другій частині книги під заголовком «Спогади і публікації» зібрано всі відомі на сьогодні тексти авторства М. Мінчака, його спогади і нариси. Публікації розміщені не за часом їх появи, а у хронологічній послідовності описаних у них подій. Таким чином, читач немов би разом з автором спогадів послідовно проживає те, що пережив і про що згадує М. Мінчак. Тексти згруповано за тематичним принципом. Спершу йдуть мемуари Михайла, у яких описано його життєвий шлях. В окрему групу зібрано спогади М. Мінчака про видатних людей Дрогобиччини (зокрема Андрія Мельника), з якими він був особисто знайомий або зустрічався. Далі розміщено нариси про окремі населені пункти Дрогобиччини, в першу чергу Трускавець. Окремо згруповано некрологи і повідомлення про смерть М. Мінчака та його родичів. Завершує книгу довідник, у якому для більшості осіб, згаданих М. Мінчаком, або тих, хто залишив спогади про нього, складено біографічні довідки. Зокрема, для частини січових стрільців з Дрогобиччини взагалі вперше. Текст книги проілюстровано численними фотографіями і рисунками, частина яких публікується вперше.

Книга розрахована на широке коло читачів, особливо буде цікавою для краєзнавців, дослідників українського визвольного руху і всім, кому не байдужа історія України Х Х ст.

Навчався у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йосифа

— У якому середовищі формувався юний Михайло Мінчак, що стало тим фактором, який вплинув на його рішення заснувати пластовий осередок у Дрогобичі?

— Михайло народився 8 листопада 1894 р. у селі Солець у родині війта — батьки були доволі заможні і розуміли, що дітям треба дати освіту. Михайло спершу навчався у сільській школі, будівля якої і сьогодні стоїть у центрі Сільця. Це одна з найстаріших шкільних споруд в Галичині, яка збереглася до нашого часу.

Наприкінці XIX — початку XX ст. тут працювала вчителькою відома поетка, діячка українського жіночого руху Уляна Кравченко. Ймовірно, що вона була вчителькою М. Мінчака.

Згодом Михайло навчався у Дрогобицькій гімназії ім. Франца Йосифа, зараз це — будівля головного корпусу Дрогобицького педагогічного університету. На початку XX ст. цей заклад освіти виховав цілу плеяду видатних вихідців: релігійних, діячів культури, мистецтва, науки. Навчаючись в гімназії, Михайло познайомився з таким явищем, як скаутинг, який завойовував популярність у Європі і світі. Він купив польськомовну книгу, присвячену скаутингу, почерпнув звідти основні скаутські ідеї і у 1912 р. започаткував перший український скаутський осередок у Дрогобичі під назвою «Пласт — Лев ім. Богдана Хмельницького», який і очолював.

Він складався з трьох гуртків по 10 хлопців у кожному. Цікаво, що серед них був і племінник поета Івана Яковича Франка, теж Іван Франко, але Захарович (син молодшого брата Каменяра Захара), а також ряд відомих у 1920−1930-х рр. громадських, освітніх, культурних діячів і учасників українського визвольного руху на Дрогобиччині. Кошти для своїх потреб пластуни збирали під час коляди та на концертах з нагоди Шевченківських свят у навколишніх з Дрогобичем селах. Щосуботи і в свята збиралися пластуни на Заліссі у Дрогобичі, а у дощові дні і взимку сходилися у домі свого товариша Петра Знака і вивчали пластові теоретичні дисципліни, рідну мову та історію України, передусім історію свого патрона — Богдана Хмельницького, картознавство та ін.

У 1912−1913 рр. М. Мінчак навів контакти з іншими українськими скаутськими осередками в Галичині, брав участь у першому з’їзді пластових упорядників у Львові, організатором якого був син Івана Франка Петро. З ним, а також з Іваном Чмолою Михайло разом служив у Легіоні Українських січових стрільців.

Один із найкращих командирів «стеж»

— Розкажіть докладніше про шлях Михайла Мінчака у лавах УСС, його участь в знакових для української історії подіях…

— У 1914 р., коли почалася Перша світова війна, у складі австро-угорської армії формується легіон Українських січових стрільців з перспективою, що він в подальшому стане основою українських національних збройних сил. Що, власне, і сталося. Молоді хлопці — Михайло мав на той момент неповних 20 років — записуються добровольцями і беруть участь у боях. Спогади М. Мінчака про цей період — цікаві і насичені — є у презентованій книзі.

Маючи добрий пластовий вишкіл, М. Мінчак прославився як один з найкращих командирів «стеж» — диверсійно-розвідувальних груп, які діяли в тилу наступаючої російської армії під час боїв у Карпатах взимку 1914−1915 рр. Йому доручали найбільш небезпечні і відповідальні завдання, які він з успіхом виконував.
Михайло воював у складі сотні (роти) легендарного Дмитра Вітовського, брав участь майже в усіх боях Легіону УСС впродовж 1914−1917 рр. Неодноразово отримував поранення, батькам тричі повідомляли про його смерть, отримав три медалі «За хоробрість» і «Військовий хрест Карла». У 1916 р. командував «Мисливською стежею» — підрозділом, який слідкував за переміщенням ворога й добував ворожих «язиків». Відзначився під час боїв на горі Лисоня на початку вересня 1916 р., проявивши особистий героїзм, зумів зібрати розбиті рештки однієї з стрілецьких сотень і разом з іншими відділами організувати оборону в лісі на вершечку гори.

Таким чином Михайло прикрив відступ розбитих залишків січових сотень і водночас дав можливість підійти підкріпленню. Тоді він отримав важке поранення і через помилку його офіційно вважали загиблим та «посмертно» нагородили Срібною медаллю «За хоробрість» І-го класу. У 1917 р. він потрапив у російський полон — у табір на берегах Волги, звідки на початку 1918 р. зміг звільнитися. Повернувся в Галичину, продовжив службу в полку Січових стрільців, брав участь у подіях Листопадового чину, зокрема допомагав встановлювати українську владу у Снятині і відзначився під час боїв з поляками за Львів у листопаді 1918 р.

Після звільнення з полону

— У своїй книзі ви робите важливий висновок: Михайло Мінчак у листопаді 1918 року фактично став одним з перших у ХХ ст. командирів українських штурмових підрозділів…

— Після звільнення з полону свою військову службу М. Мінчак продовжив у пробоєвій (штурмовій) сотні, сформованій з досвідчених вояків, які поверталися з полону. Служба у штурмовому підрозділі не була новою для Михайла, адже ще у травні 1917 р. він був скерований у штурмовий батальйон дивізії, у складі якої тоді перебував Легіон УСС.

Під час Першої світової війни у німецькій, австро-угорській, російській та арміях інших держав-учасниць почали виникати штурмові (пробойові/ударні) формування. Їх поява обумовлювалася новітньою тактикою, яка використовувалась під час боротьби поміж суцільно укріпленими лініями фронту супротивників. Зокрема, штурмові підрозділи існували й у Легіоні Українських січових стрільців. Ще з кінця 1916 р. по одній четі (взводі) з кожної сотні Легіону УСС навчали прийомів ближнього бою і штурму укріплених позицій. Такі чети отримали назву пробоєві (штурмові).

Попри те, що перепідготовкою усусусів з осені 1916 р. займалися інструктори німецької Південної армії, все ж програма вишколів поступалася тій, за якою готували елітні штурмові підрозділи кайзерівської армії. Найновіші досягнення німецької військової тактики, які розвивалися і відточувалися на Західному фронті Першої світової війни у 1916−1917 рр., з деяким запізненням впроваджувалися на Східному — щойно у 1917−1918 рр. Тому, коли у другій половині 1917 р. вишколом стрільців почали займатися не німці, а добре навчені ними інструктори-українці, про підготовку штурмовиків вже не йшлося. Стрільцям не вистачало озброєння, яке було необхідне для тактики ведення бою малими штурмовими групами, не навчали їх і належній при цьому взаємодії з артилерією й авіацією. Тому навіть пробоєві чети важко було порівнювати з грізними штурмовими підрозділами у німецькій армії зразка 1918 р. Та все ж, це були добре підготовлені, високо мотивовані, досвідчені вояки, яких з упевненістю можна назвати елітою січового стрілецтва, а М. Мінчака (з певними застереженнями) — чи не першим у ХХ ст. командиром штурмових підрозділів в українському війську.

Воював проти білогвардійської та більшовицької армій

— Що змусило Михайла Мінчанка залишити рідні терени? Якою була його діяльність в еміграції?

— Михайло брав участь в українсько-польській війні, пройшов з боями 1918−1920 роки в Наддніпрянській Україні проти білогвардійської і більшовицької армій. На початку 1920-х рр. опинився на еміграції в Чехословаччині, вступив на навчання у Празьку Політехніку, яку закінчив з відзнакою, здобувши вищу лісо-інженерну освіту та фах інженера-лісника. Кошти для оплати навчання йому збирала українська діаспора в Північній Америці. Згодом працював у міністерстві сільського господарства Польщі у Варшаві, а на рідних землях опинився аж під час нацистської окупації. У 1944 р. перед приходом Червоної армії, побоюючись можливих репресій радянської влади, змушений покинути Батьківщину — цього разу назавжди. Опиняється в еміграції спочатку в Австрії, Німеччині, а з 1949 року — у США. Там він належав до українських громадських організацій, до Братства УСС, Українського Народного Союзу, в лавах яких активно займався громадською діяльністю, збирав і сам жертвував кошти на заснування, розвиток і діяльність українських наукових, освітніх, церковних установ і організацій, видання українських книг.

Активними були і його брати з сім’ями, які теж опинилися на еміграції, а також дружина самого Михайла — Осипа (Йосифа). Але напевно найважливішим з того, що Михайло зробив на еміграції є його цінні спогади про бойовий шлях УСС та Української Галицької армії: «Спогади про Листопадові дні» (1950 р.), «Наступ на Ляшки Муровані» (1967 р.), «Листопадовий переворот і бої за Львів» (1969 р.), «Пласт у гімназії ім. Франца-Йосифа І в Дрогобичі», «Українські Січові Стрільці Дрогобиччини» (обидва 1973 р.), «Спомин старого Усусуса» (1975 р.) та ін. Він багато писав для першого тому мемуарно-краєзнавчого збірника «Дрогобиччина — Земля Івана Франка», консультував з питань історії Українських січових стрільців видавців першого і другого томів книги «Українська Галицька Армія: Матеріали до історії УГА» і письменника Михайла Островерху. Залишив спогади і про Андрія Мельника (1974 р.).

Помер М. Мінчак 11 лютого 1976 року у Філадельфії. Поховали нашого героя на цвинтарі українському цвинтарі св. Марії у передмісті Філадельфії Фокс Чейз, висипавши на труну грудки рідної української землі. Замість квітів на могилу родичі просили складати пожертви на добродійні цілі.
Свій земний шлях Михайло Мінчак завершив на чужині, так і не побачивши незалежну Україну, за яку боровся. Нехай же ця книга буде скромним пам’ятником герою на його рідній вільній землі.

— Дякую, Назаре, за можливість дізнатися більше про нашого легендарного земляка Михайла Мінчака. Зичу, аби книга знайшла свого читача і стала підґрунтям для цікавих досліджень у майбутньому.

Розмовляла Ольга Куц