«До мене постійно підходили і казали: «О, дивися, це той транс!»

У Галицькому районному суді розглядається справа за ч. 2 статті 161 ККУ (порушення рівноправності громадян) щодо побиття у центрі Львова 23-річної Хелен. За останні декілька років справ за цією статтею не відкривали. Зазвичай такі злочини розглядалися за статтею «хуліганство». Про своє життя дівчина відверто розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для «ВЗ».

— До цього випадку з про­явами гомофобії чи трансфо­бії у Львові я не стикалася. Тому не сказала би, що місто є не­толерантним, — каже Хелен. — Львів — культурне міс­то. Є «погрішності» у вихованні людей, інколи стикалася зі сло­весною агресією від людей з сіл.

— Коли зрозуміли, що ви — інша?

— Ніколи не вважала себе ін­шою. А ось прийняття моєї трансгендерності — окрема іс­торія. Це сталося тоді, коли по­чалося повномасштабне втор­гнення. Я в той час служила в Ужгороді, куди почали приїж­джати переселенці. У місті об­лаштували шелтери (прихист­ки) для ЛГБТ-людей. У мене був знайомий, який був адміні­стратором шелтеру для тран­сперсон. Там я познайомилася з трансдівчатами. Ми спілкува­лися протягом двох місяців. Я розпитувала у них «про пере­хід» (з чоловічої статі у жіночу. — Авт.). Це було для мене щось невідоме (Хелен показує мені фотографію Олі, яка народи­лась чоловіком, а у 18 років ста­ла трансгендерною жінкою. Не скажеш, що колись це був чоло­вік, виглядає як симпатична жін­ка. — Авт.).

Трансдівчата розповідали мені про своє життя, ми гово­рили про гормонотерапію. Вони розповіли, якщо препарати при­ймати з лікарем, то небезпеки немає. Тоді чоловіча гормональ­на система замінюється на жіно­чу. Починають рости груди. Піс­ля нашого спілкування у мене почалася внутрішня трансфобія (негативне ставлення до трансгендерних людей. — Авт.), ду­мала, це все якась дурня! Мені стало страшно, бо ти фактично зрікаєшся своєї статі, відмовля­єшся від усього, що тобі раніше було близьким. Кладеш на вагу все, а отримуєш «нове нічого» — чистий аркуш! Моя зовнішність специфічна, мені не обійтися без пластичних втручань, щоб набу­ти жіночого вигляду. Хоча зараз я досі пізнаю себе…

Протягом року я над усім цим думала. Заперечувала і знову поверталася до цієї думки. У лю­тому 2023 року у мене був день народження, і я запитала себе: «А для кого я живу?». Я зрозу­міла, що стараюся бути для со­ціуму зручною, але проживаю наче не своє життя. І прийняла рішення, що розпочну гормоно­терапію. Тобто моє рішення про зміну статі було зваженим, воно рік дозрівало.

— Чим займалися до по­вномасштабної війни, де на­вчалися?

— Я навчалася на пекаря-кон­дитера у вищому професійно­му училищі харчових технологій. Але зрозуміла, що це не те, чим хочу займатися у житті. Мені ближча психологія, а випікати можна і у своє задоволення.

З 2020 року я на службі в ар­мії. Тема армії мене цікавила з дитинства, тож я підписала контракт. Чотири місяці прохо­дила курс молодого бійця у Ста­ричах. Там був порядок, і мені подобалась служба. Я навіть думала вступати у вищий на­вчальний заклад на військову психологію. Після навчання по­вернулася у військову части­ну на Закарпаття, де проходила службу. Там стикнулась з ау­тингом: начальниця медичної служби Наталія Булах поруши­ла лікарську таємницю та вчи­нила негуманно. Вона «кинула» у спільний чат конфіденційну інформацію про моє особисте життя та здоров’я. «Навішала» на мене брехні… Після цього ке­рівництво відмовлялося мене відправляти на схід, а весь час ставило на чергування у наряди. На мене нападали, били, цьку­вали, а начальству було байду­же — їм головне, щоб викону­вала накази… Я пережила рік пекла! Хоча на той момент сама не усвідомлювала, що є тран­сперсоною (Хелен каже, що їй подобаються як чоловіки, так і жінки, але найважливіше для неї — це душа, а не стать. — Авт.).

На початку 2021 року я са­мовільно залишила частину. У мене стався нервовий зрив. Наша бригада якраз поверну­лася з АТО, всі вже знали про мене. Мене поставили чер­говою роти, на вході. Усі повз мене проходили, сипали погро­зами, «вивеземо тебе в ліс…», і все в такому дусі. Почувалася безсилою, не знала, як себе за­хистити. Попри все, хотіла бути корисною для своєї країни, у 2023 році пішла на курси опе­раторів дронів, вивчила топо­графію, а далі вчитися мене не взяли, сказали, що другого ета­пу не буде. Збрехали… Щовес­ни я просила, щоб мене відпра­вили на схід. Але на схід мене втретє не взяли! Хоча й обіця­ли, що відправлять… У той мо­мент подумала: «Для кого я стараюся? Куди рвуся?». Зараз усвідомлюю, якою «зеленою» пішла в армію. У мене були ве­личезні рожеві окуляри. Ніхто переді мною навіть не вибачив­ся…

— І ніхто з колег по службі вас не підтримав?

— Декілька стадій «прийнят­тя» вони прожили разом зі мною. Врешті-решт їм стало байдуже! Хоча керівний склад останньої частини, в якій я слу­жила, всіляко шукав шляхи, щоб мені допомогти. Керівники були толерантними та розуміючими. Вони навіть перейшли на жіночий займенник до кінця моєї служби. Та я була у відчаї… У мене почались депресивні розлади. Я три роки була фак­тично в ізоляції. В армії мене не приймали, у мене була лише одна подруга (поза службою), з якою могла поспілкуватися. Я знаю, що одностатеві пари теж служать в армії, і це дале­ко не поодинокі випадки. Вони не розповідають про себе, від­повідно, не піддаються булінгу.

— Як ви обирали своє ім’я?

— Відчула його. Стараюся прислухатися до себе. Мені за­раз дуже важко. Майже весь час проводжу вдома, можна сказати, що сьогодні — це мій перший вихід у місто за останні дні. Почуваюся нормально, на­віть купила взуття (усміхається. — Авт.).

— Чому у людей виникає агресія до вас?

— Людям бракує свідомості, спрацьовує стадний інстинкт. Якщо людина не робить нічо­го поганого, то логічно, що її не треба бити. Бо тобі захоті­лося, щось у тебе клацнуло… Я відчуваю неймовірний тиск. Поголила голову, щоб мене не впізнавали на вулиці… До мене постійно підходили і казали: «О, дивися, це той транс!». До того випадку я почувалася у безпеці, зараз — ні.

— Розкажіть, як це все ста­лося?

— До армії я часто бувала у цьому сквері, там збирається неформальна молодь. Там за­вжди багато людей, кав’ярні зі столиками. У той день я туди прийшла зі своїми знайоми­ми, і одразу почула крик у свій бік: «Ти пі… арас, йди звідси на… уй! Зараз тебе відпіжд… у». Той хлопець потім публічно ви­бачився (я на нього заяви не писала). Коли мої знайомі піш­ли, я сиділа на бордюрі, пила каву, їла круасан, і розмовляла телефоном зі своїм хлопцем. У цей момент бачу, на мене щось несеться…

— Тобто він ні з того ні з сього почав вас бити?

— Було вже темно, але за сто­ликами сиділо багато людей. Уся територія добре освітлюва­лася ліхтарями. Він спостерігав за мною, а потім накинувся…

— А хто вам надіслав відео побиття?

— Мені пощастило, що на площі була відеокамера, яка все зафіксувала. Я зняла лише декілька останніх ударів, бо телефон був розбитий. А по­тім записала ще кілька «сто­ріс». Ще одне відео мені наді­слав китаєць, який навчається у Львові. Він написав: «Вибач, будь ласка, що я не підійшов і не допоміг, я просто худенький, і мені не можна зв’язуватися з поліцією, поліція погано ста­виться до іноземців». І скинув це відео. Китаєць — єдиний, хто виявив небайдужість. Він ска­зав, що мене били 5−7 хвилин. Я чула, як хтось крикнув, що ви­кликає поліцію. Центр міста, поліція могла б швидко приїха­ти… Але чи справді її виклика­ли, чи поліція просто не приїха­ла, не знаю.

— Але під тиском громад­ськості кримінальне прова­дження за ч. 2 ст. 161 поліція таки відкрила…

— Дуже багато подібних на­падів залишаються нерозкри­тими. Тому що людям лінь ку­дись звертатися, подавати заяви. Новина про моє побит­тя «долетіла» до омбудсмена. Омбудсмен відреагував і звер­нувся до поліції. Завдяки відеокамерам поліція знайшла на­падника через два дні, у Києві. Коли я прийшла у відділок, то про мене усі вже знали…

Я співпрацюю з ГО «Гендер Стрім», вони мене супроводжу­ють у справі. Цей випадок на­був розголосу у ЗМІ: «У центрі Львова побили трансгендерну військову, яка приїхала на по­хорон мами…». Після того ви­падку за одну добу на мою сто­рінку підписалося понад три тисячі людей. А до того у мене було 200 підписників. Мені було зручно мати людей, яких я знаю, і з ними ділитися сво­їм життям. Коли на мене підпи­салося так багато незнайомих людей, стало ще тривожніше. І цей кібер-булінг тільки недав­но закінчився. Буквально дня­ми були останні повідомлення з погрозами.

— Тобто вас продовжували цькувати у соцмережах…

— Це тривало зо два місяці. Можете подивитися під поста­ми, я майже нічого не видаляла. Усі ці останні події у моєму жит­ті дуже вплинули на мою психі­ку. Я про це нікому не розпові­дала, у мене навіть з’явились суїцидальні думки через моє безвихідне становище на служ­бі… Коли я запланувала суїцид, у той вечір до мене подзвонив племінник і сказав, що помер­ла моя мама… Тоді я приїхала до Львова.

А перед цим нападом був ще один інцидент. Мій хлопець та­кож приїхав до Львова на похо­рон моєї мами, щоб мене під­тримати. Ми вийшли в центр повечеряти, до нас підійшов «русскоговорящій» лисий чува­чок і каже: «Ти хлопець чи дівчина?». Я кажу: «Дівчина…». «А народився ти ким?». «Якщо ви говорите про біологічну стать, то народилася хлопцем», — спо­кійно йому відповідаю. Секунда часу — я вже «в перці», запшикав мене з балончика. З хлопцем ми розійшлися. Я його обтяжу­вала своїм емоційним станом. Це було занадто тяжко…

Через мою «популярність» мене недавно не взяли на ро­боту, хоча весь колектив мене впізнав. Я стажувалася у кафе в центрі міста. Відпрацювала усі дні, а в кінці мені кажуть: «Ми тебе не беремо!». Я пішла у те кафе, бо у мене там друг пра­цював. Йому директорка по­тім каже: «Йди здай тест на ВІЛ, якщо це твій друг». Він здав, все нормально. А вона каже: «Я тебе звільняю!». Це дискри­мінація. Ми у якому суспільстві живемо? Може, будемо дис­кримінувати людей з цукровим діабетом?

…Прогулюємося з Хелен центром міста. Перехожі звер­тають на нас увагу, оглядають­ся. Розпитую дівчину про її гар­дероб. Хелен вбрана у чорні джинси та чорне худі.

— Я раніше виходила на вулицю, і сама себе запитувала: «Мені подобається, як я вигля­даю? Подобається, значить, можна йти». Я любила бути яскравою. У той день, коли на мене напали, була одягнена у спідницю-олівець та короткий топ з капюшоном. Коли запши­кали перцевим балончиком — у чорну сукню до підлоги. А зараз виходжу на вулицю і стараю­ся зайвої уваги не привертати. Якщо на мене просто дивлять­ся, дискомфорту не відчуваю. Усвідомлюю, що виглядаю спе­цифічно. А агресивні погляди кремезних чоловіків мене ляка­ють… Через те, що не почуваю­ся у безпеці, не маю змоги пра­цювати, планую еміграцію. В армії мені вже офіційно офор­мили звільнення, залишило­ся забрати документи, піти у військкомат і знятися з обліку.