«Чоловік щодня пропонує мені знову вийти за нього заміж»

Заслужена артистка України Ірина Новак ще в юності вирішила, що стане актрисою. Мабуть, через те, що фанатично любить кіно і театр, 1999 року з червоним дипломом закінчила Київський національний університет імені Карпенка-Карого і потрапила у трупу Театру російської драми імені Лесі Українки у Києві. Однак і у кіно актриса має чимало ролей, серед яких ролі у фільмах «Покоївка», «Добрий поганий коп», «Центральна лікарня»… А вже 1 березня на телеканалі «Україна» на глядачів чекає прем’єра 24-серійного фільму «Незакрита мішень», в якому Ірина Новак зіграла яскраву роль. Про свою героїню у новому серіалі та про особисте життя Ірина Новак розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».— Ірино, чим вас найбіль­ше зацікавила роль у проєкті «Незакрита мішень», щойно прочитали сценарій?

— Бо все у фільмі життєво правдиво і історія не притягну­та за вуха. Мене зацікавив мій образ. Тут було що грати і що вкласти у свою роль, і бути при цьому неоднозначною.

— Хто вона, ваша героїня?

— Жінка-свято, яка зможе прикрасити собою будь-яке то­вариство. Але не подумайте, що моя Тетяна легковажна осо­ба. Вона — глибока особистість і мудра жінка. Вміє надиха­ти, безкорисливо кохати, жити тут і зараз. Цю людина, з якою хочеться спілкуватися і мати справу. Але водночас вона не забуває про себе.

— Як часто останнім часом отримуєте ролі, над якими цікаво працювати?

— На щастя, останні три-чотири роки з’явилися гарні сценарії. Я на них довго чекала і не погоджувалася працюва­ти у серіалах. Мені здавалося, що сценаристи недооцінюють українського глядача і пишуть надто прості історії. Натомість останнім часом справді ста­ло цікаво працювати. Я брала участь у проєктах «Таємниці», а також «На твоєму боці». А тепер ось серіал «Незакрита мішень». І ролі у мене неоднопланові. Я не граю якесь там стерво, біз­несвумен чи жінку, яка забирає чоловіка зі сім’ї. З’явилася, на­решті, глибина.

— Робочий графік актриси не завжди влаштовує близь­ких. Як чоловік ставиться до того, що ви можете піз­но повернутися додому, або не лише робочі, а й вихідні дні провести на знімальному майданчику?

— У мене за плечима 12 ро­ків подружнього життя. До мене ставляться бережно і з розумін­ням. Звісно, щоб отримати та­кий результат у подружньому житті, знадобилося багато часу. І сьогодні, коли у мене щільний графік, чоловік мені допомагає, за що я йому безмежно вдяч­на. Тому тепер я у гарному сенсі кайфую: мені не доводиться, як більшості моїм колегам, повер­нувшись з вистави об 11-й ночі чи навіть опівночі, думати про те, що треба приготувати вран­ці на сніданок. Женя ще з вечо­ра мене підстрахує, щоб я вран­ці змогла лише розігріти дитині сніданок. І при цьому чоловік не буде дивитися на мене з доко­ром. Таке ставлення з його боку мені дуже допомагає, бо, від­верто кажучи, жити з актрисою дуже важко. У будь-якому разі, мене ж практично ніколи нема. Рідні бачать, що я постійно за­вантажена. З іншого боку, це не означає, що коли я менше за­вантажена, то не беру на себе частину обов’язків у створен­ні тепла і затишку. Коли у мене тільки з’являється вільний час, то, звісно, я все це роблю сама.

— Мабуть, у цьому і поля­гає кохання — коли вас обері­гають і шанують?

— Це — одна з граней кохан­ня. Ще до заміжжя я казала, що шукаю людину, яка завжди змо­же мене нагодувати (сміється. — Г. Я.). Я була злеліяна мамою, звикла до комфорту і затишку. До прикладу, могла повернути­ся зі зйомок додому о другій чи навіть третій ночі, а вдома за­вжди все було приготовлено. Я доволі пізно вийшла заміж, але ще коли була незаміжньою ді­вчиною вважала, що щастя не у шлюбі. І досі переконана, що насправді щастя — у ставленні одне до одного. Коли після ви­стави актор повертається голо­дний додому, розуміє, що йому ще треба приготувати вечерю. А я завжди знаю, що на мене чекають. Заходиш у квартиру, а все вже на столі. І навіть свіч­ки запалені. І квіти стоять. За­лишається лише вимити руки, переодягнутися і сісти до сто­лу. Ну хіба це не щастя?

— Що вас приємно здиву­вало на зорі ваших стосун­ків?

— Якось влітку ми потрапи­ли у «корок» машин на дорозі. І раптом мій майбутній чоловік вийшов з машини і зник кудись на хвилин 15. Я вже почала пе­реживати, куди він міг подітися. І раптом Женя з’явився з гор­нятком еспресо і блюдцем, на якому гарно був нарізаний пер­сик. І у цьому було стільки те­пла і ніжності до мене… Стільки романтики і турботи! Схожими сюрпризами Женя балує мене постійно.

— Попри те, що ви по­дружжя вже 12 років, завдя­ки чому у ваших стосунках з’являється новизна?

— У шлюбі, як правило, жінка створює затишок і тепло. Але ще дуже багато залежить від ставлення чоловіка до неї. Мій чоловік щодня, протягом 12 ро­ків, пропонує мені знову вийти за нього заміж. І це при тому, що Женя — не міський вар’ят, який задоволений від того, що одружився з актрисою, і йому більше нічого не треба. Він до мене ставиться з трепетом, що б не трапилося. Щодня не забу­ває казати, що кохає мене, що я — найгарніша і незвичайна, най­жаданіша і єдина… Мені зда­ється, що такі прості, але вод­ночас важливі для жінки слова наповнюють її щастям, дають відчуття внутрішнього затишку, гармонії і роблять нас, загалом, щасливими. І от з цим внутріш­нім вогником я йду у життя на цілий день і відчуваю підтрим­ку, бо знаю, що мене завжди зрозуміють. Думаю, що моє на­тхнення і легкість у житті — це величезна заслуга чоловіка.

— Він не боїться вас втра­тити?

— Про це треба у нього запи­тати. Але мушу сказати, що по­руч зі мною — сильний чоловік. Це людина з величезним життє­вим багажем, який він пережив у житті. Окрім того, я ж не даю приводу. Це також вияв поваги. Ми не лоскочемо одне одному нервову систему. Нам цього не треба. Мені здається, що ми з чоловіком на одній хвилі, бо ро­зуміємо: життя — це лише мит­тєвість, яка може у будь-який момент перерватися. Не хоче­мо одне одного засмучувати дрібницями. Краще потішити кохану людину простими реча­ми чи вчинками. До прикладу, мовчки подивитися фільм, або ж із задоволенням поговорити, коли дитина вже спить.

— Женя вас ревнує?

— Не знаю. Не зауважувала. Якщо так трапиться, от буде ці­каво, як ми будемо поводити­ся (сміється. — Г. Я.). Але мені здається, що ми не дамо при­воду зробити боляче одне од­ному.

— Які корективи у ваше життя вніс період карантину?

— Я вже три роки працюю без відпустки. І не приховую цього. Завдяки коронавірусу у мене з’явилася можливість пе­резавантажитися і компенсу­вати час відпочинку. Я змогла і зуміла відіспатися, передиви­тися море цікавезних фільмів, послухати аудіокниги. І тепер, щойно з’являється вихідний, рідні роблять все для того, щоб я мала можливість спати стіль­ки, скільки захочу. Тобто мені не потрібно прокидатися о сьомій ранку у свій вихідний, щоб по­мити плиту чи розпочати гене­ральне прибирання. І за це я безмежно вдячна своїм рідним.

— В акторів ненормований робочий графік. Що б ви хо­тіли змінити у своєму спосо­бі життя?

— Я грішна тим, що мало сплю. До прикладу, у мене сьо­годні знімальний день, а я спа­ла менш як три години. Бо у мене був спектакль, потім — проби. Коли повернулася до­дому близько опівночі, ще раз прочитала сцени і вже не мо­гла заснути. Хоча в будь-який інший день кладу голову на по­душку і вже сплю. Знаєте, як ка­жуть у Греції: «Сон у мене в ки­шені». Мене поклади — і я вже сплю. Але як тільки перший зні­мальний день у якомусь новому проєкті, у мене адреналін гуляє так, що тримайся! Не можу за­снути. Мене кудись несе фан­тазія!

— Не почуваєтеся розби­тою на початку знімального дня?

— Зовсім ні. Прийняла душ, зробила маску, і ось — знову готова підкорювати кіноінду­стрію!