Передплатити Підтримати

«Уперше злякався після слів замкомбата: «Чи готові ви вмерти?»

Популярний український актор Олег Шульга — про фільм «Доброволець», війну на сході і творчість

Фото пресслужби каналу ICTV.

Він не лише грає військовослужбовців у театрі чи кіно. Актор Олег Шульга і сам з перших днів війни пішов захищати Батьківщину, тож не з книжок і не з екрана телебачення знає, яка вона, війна. Недавно на каналі ICTV вийшов фільм «Доброволець», у якому Олег Шульга зіграв головну роль. Попри те, що Олег має у творчому портфелі багато театральних ролей, він має багато нагород і за кіношні ролі на міжнародному рівні. А однією з нагород стала «Золота корона» за «Найкраще виконання чоловічої ролі» у фільмі «Позивний «Бандерас», яку актор торік отримав на Трускавецькому кінофестивалі, медіапартнером якого є газета «Високий Замок».

Фото пресслужби каналу ICTV.

— Олеже, ви зіграли голо­вну роль у фільмі «Доброво­лець». Яким для вас є ваш герой?

— Це військовий теперіш­нього часу. Це людина, яка до Майдану і до війни мала ци­вільний фах і провадила зви­чайний спосіб життя. Однак зміни у країні змусили людину зробити свій вибір, і піти захи­щати Україну. У сюжеті самого серіалу мій герой Дмитро отри­мує поранення, і після шпиталю їде додому. Повернувшись до Києва у мирне життя, розуміє, що саме тут починається війна. Йдеться, зокрема, про так зва­ну гібридну війну, яку веде про­ти України Росія.

— Для вас ця роль — біогра­фічна, адже ви також учас­ник АТО у 2014−2015 роках…

— Так, я брав участь у війні, але не можу провести пряму паралель, що для мене ця роль автобіографічна. Я не мав тако­го тривалого досвіду, як Дми­тро, бо він уже кілька років на фронті. А по друге, він набага­то серйозніший вояка від мене. Я — актор, і зі сцени потрапив на війну, а з війни знову на сце­ну. Найважливішою тут є ось ця трансформація — що війна ро­бить з людиною. Дмитро став воїном, і по-іншому жити вже не може. Хоче знову поверну­тися на фронт. А я за час сво­єї служби зрозумів, що я актор набагато кращий, ніж солдат, і можу бути корисним тут і вес­ти свою війну на мирних тери­торіях. І цей серіал є тому під­твердженням: ось так я можу зіграти і ось такий образ можу створити. Думаю, це багато ва­жить, порівняно з тим, який я поганенький солдат (сміється. — Г. Я.).

— Яка сцена у серіалі була для вас найважчою?

— Більшу частину свого жит­тя, з 1993 року, граю на сцені. Кожен новий образ — це завжди виклик. Але я люблю цю робо­ту, тому усе, що роблю, прино­сить задоволення. Щодо труд­нощів… Ніколи не працював у такому форматі, як серіал. Що­дня великий обсяг роботи, на­магалися зняти все швидко, бо кошти — обмежені, як і в усього кінематографа. Окрім того, ба­гато фізичного навантаження у фільмі, багато боїв, стрілянини, піротехніки.

— Захищати Батьківщину ви пішли за покликом серця чи вас призвали?

— Я пішов сам у військкомат, але за час служби зрозумів, що це не можна використовувати як оцінювальну характеристи­ку. Люди, які пішли самі, усі різ­ні, по-різному проявляються у цих екстремальних умовах. Те саме можна сказати і про лю­дей, яких призвали повісткою. Це не може бути критерієм оцінки. Якщо хтось вважає, що добровольці кращі солдати від мобілізованих, це помилка.

— Але ж ви покинули тепле помешкання, де вам було те­пло і затишно…

— Мені не було тепло і затиш­но, бо я жив у Дніпрі, а це не­далеко від Донецька. Моє по­мешкання було поруч з трасою, якою щодня з сиренами летіли «швидкі» з аеропорту до лікар­ні. За такої картини затишно ні­коли не буде.

— На війні усі дні страш­ні, адже смерть чатує поруч. Який найжахливіший день був для вас?

— У моїй річній війні найжах­ливішим був перший день у ба­тальйоні. Це було ще у Дніпрі. Коли нас із військкомату при­везли у батальйон, замкомба­ту з виховної роботи провів з нами розмову. Налякав дуже. Його перше запитання було: «Чи готові ви вмерти?». Це був кінець серпня, саме тоді ба­тальйон вийшов з оточення з величезними втратами — живи­ми повернулася лише полови­на солдатів. Замкомбата навів живий приклад, казав, що «ви обов’язково помрете, то чи го­тові ви до цього?!». За ці кілька хвилин мені стало так страшно, я ще раз зважив своє рішен­ня, подумав про всіх родичів і, насамперед, про сина. От тоді було страшно переступити ту межу. Бо у такий момент люди­на погоджується бути вбитою і вбивати. А все, що було потім, — і перші смерті побратимів, і артобстріл, і напружені психіч­ні і психологічні ситуації, не за­лишили у мені такого глибокого сліду, як той перший крок туди.

— Були такі, хто відмовив­ся?

— Були. Тим, хто казав, що не готовий померти, замкомбата говорив «до побачення». Вони виходили за ворота і поверта­лися додому.

— Люди, які живими по­вертаються з гарячих точок, стають іншими. Як змінило­ся ваше життя?

— Зміни пов’язані, швидше, з долею. Бо через кілька міся­ців після фронту у моєму житті з’явилося кіно. Я давно працю­вав у театрі, але на знімальний майданчик не встиг вийти. А тут мене запросили на зйомки у фільмі «Червоний», потім був «Нюхач», а ще через якийсь час «Позивний «Бандерас». А фа­тальних змін, на щастя, зі мною не було.

— Ви — випускник фізико-технічного факультету Дні­провського національно­го університету імені Олеся Гончара. Як інженер-механік ракетно-космічних літальних апаратів став актором?

— У театр я потрапив у школі. Ще тоді ми прийняли рішення, що побудуємо свій професій­ний театр, — найкращий у світі, який ми тільки зможемо зроби­ти. У старших класах ми і буду­вали наш театр — Дніпровський молодіжний театр «Віримо». Звісно, це була лише театраль­на студія зі статусом драм­гуртка, треба було обирати ще якусь спеціальність. Бать­ки не дуже вірили, що з цього щось вийде. Після школи тре­ба було кудись вступати. Я оби­рав щось таке, щоб легко було вчитися, бо у школі мені добре давалися фізика і математика. Тому я обрав цей вуз і цю спе­ціальність. Вдячний долі, що дала мені можливість вивчити­ся на інженера-механіка, бо на сьогодні не уявляю, як можна бути актором, якщо ти не закін­чив якийсь нормальний вуз? Як можна не знати законів фізики, як літають ракети і літаки. Ну як можна жити без усього цього?

— На знімальний майдан­чик ви потрапили у фільмі «Червоний». Які це були від­чуття після театральної сце­ни?

— Це був перший досвід і ве­лика роль, я страшенно хви­лювався, і думав, що від мене вимагатимуть щось, що є за межами мого досвіду і моїх можливостей. Старався «ви­вернутися» навиворіт, стриб­нути вище голови. Але з Зазою Буадзе так було комфортно працювати, що ті хвилювання швидко зникли. Я ж на той час мав 23 роки акторського стажу у театрі! З’ясувалося, що зні­мальний майданчик — спорідне­не місце з театром. Для цього достатньо бути лише актором. Заза Буадзе любить своїх ак­торів, все робить для них. Тому після хвилювання, яке відчував перед зйомками, зрозумів, що це не так складно. З’явилися натхнення і легкість.

— Разом зі старшим бра­том Ігорем Шульгою ви зі­грали у фільмі Зази Буа­дзе «Позивний «Бандерас». Як це — працювати на одно­му майданчику з рідним бра­том?

— Це прекрасні відчуття. Мій старший брат — теж актор. Це саме він привів мене колись у театр «Віримо». У репертуа­рі театру були вистави, в яких ми часто грали дуети, скажімо, батька і сина, або ми — антаго­ністи, чи спільники. Мені з Іго­рем завжди легко.

— Фільм «Позивний «Бан­дерас», де ви зіграли голо­вну роль, приніс вам торік найвищу нагороду на Трус­кавецькому кінофестивалі «Корона Карпат»…

— Не тільки на цьому кіно­фестивалі. Цей фільм отримав призи на Лондонському міжна­родному кінофестивалі у кіль­кох номінаціях, у тому числі я отримав перемогу у номінації «За найкраще виконання голов­ної чоловічої ролі». У Барселоні, на міжнародному кінофестива­лі, мені також вручили найвищу нагороду «За виконання най­кращої чоловічої ролі». А втре­тє таку ж високу нагороду у цій номінації я отримав на Труска­вецькому кінофестивалі «Коро­на Карпат».

— Багато ролей маєте те­атральних, у тому числі й у Франківському театрі іме­ні Івана Франка. Тепер ваша творча біографія поповнила­ся кіноролями. Що для вас «рідніше» — театральна сце­на чи знімальний майдан­чик?

— Мій рідний театр «Віримо» — єдиний у моєму житті, тоб­то який мене виростив. Це не просто частина мого життя, а все моє життя. Найважливіше, що ми там робили, на мою дум­ку, не стільки гра, скільки будів­ництво і створення культурно­го простору у Дніпрі. Наш театр і досі живе та ставить чудові по­становки у місті. Зараз, коли я працюю у Театрі імені Іва­на Франка, цього будівництва немає у моєму житті. Я вже не будівничий театру, але маю відчуття, що ми розбудовує­мо український кінематограф. Мені пощастило, бо я задіяний у проєктах, які містять у собі ви­клик і до суспільства, і до мис­тецтва. Скажімо, режисер Заза Буадзе не просто знімає фільм, він творить мистецтво. Так само, як і Олесь Санін, у якого я знімаюся у «Довбуші». Чи Та­рас Дронь і Ахтем Сеітаблаєв, з якими я працюю. Тому оби­рати, де мені комфортніше, не можу. Мені краще там, де почу­ваюся творцем, будівничим, де роблю те, чого до мене не було. Власне серіал «Доброволець» — перший серіал, так би мовити, піонерський крок у телепрос­тір, наповнений лише «битвами екстрасенсів» і розважальними «кварталами».