Передплатити

«Мистецтво має підносити людину, а не опускати її, як це робить сучасний шоу-бізнес»

Народний артист України, славетний віртуоз художнього слова Анатолій Паламаренко — про небезпечну радянську цензуру, недолугий гумор зі сцени й неприкрашену прозу власного життя

Анатолій Паламаренко

Понад 60 років Анатолій Несторович вірою і правдою служить професійній сцені. Коли маестро читає уривки з драматичних творів, очі глядачів блищать від сліз, коли читає гуморески — зал заходиться сміхом. У свої 80 літ артист розмовного жанру Національної філармонії України їздить з концертами містами України, в зону АТО-ООС, викладає сценічне слово у трьох (!) університетах Києва. Глядачі його обожнюють. На сцені Паламаренко — в залі аншлаг.

За часів Союзу без цього популяр­ного артиста не обходився жодний святковий концерт, на якому в пер­ших рядах сиділи високопоставлені дер­жавні керівники… Спілкуватися з паном Анатолієм — приємна насолода. Україн­ська літературна мова легко ллється з його уст. Доброзичливий, енергійний, у доброму настрої. Але як багато душев­ного болю приховує усмішка на його об­личчі… У Другу світову війну гестапо від­правило батька в концтабір Бухенвальд, сестру спровадили до Німеччини на не­вільницьку роботу, старший брат загинув на фронті. Коли Анатолієві виповнилося 19, померла мати. Молодим пішов з жит­тя його молодший син Оксентій. Згодом організм артиста уразила важка недуга… Про своє сценічне та особисте життя Ге­рой України, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Шев­ченка Анатолій Паламаренко розповів в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Пане Анатолію, за часів Союзу гумор був чи не найнебезпечнішим жанром. Наскільки було ризиковано сказати зі сцени необережне слово або переборщити з іронією?

— Цензура в СРСР була вимогливою та суворою. Перш ніж глядачам показа­ти концерт, його затверджувала худож­ня рада. Був випадок. На якесь державне свято Борис Шарварко підготував кон­церт, на який мали прийти перші держав­ні діячі. От посходилися представники з Ради міністрів, ЦК компартії України, мі­ністерства культури (чоловік шість-сім). Сіли у глядацькому залі, концерт пере­глядають, щоб, бува, якась крамола зі сцени не прозвучала. Коли я прочитав гумореску Павла Глазового «Соколик», художня рада сміялася досхочу і дозво­лила прочитати її під час концерту. Потім дивлюсь телеверсію — немає мого висту­пу. Чому? Послухайте спочатку гуморес­ку: «Ішов п’яний серед ночі. Добре десь напився. Раптом бачить: повний місяць в калюжі відбився. А п’яному, як мало­му, усе вдивовижу. Сів у воду. «На Міся­ці, — думає, — посиджу». Уздрів сержант міліції опудало п’яне. «Ви чого це у ка­люжі розсілися, пане?» «Не в калюжі я, — п’яниця крутнув головою. — Я тут сиджу на Місяці. Ось він, піді мною». Сержант гля­нув у калюжу. «Добре, — каже, — згода. Зараз тобі, соколику, пришлем «лунохо­да». З’ясувалося: на початку 1970-х аме­риканські космонавти випередили Ра­дянський Союз і першими полетіли на Місяць. Тому слова «сидить у калюжі» партійці потрактували як докір на свою адресу, і мій виступ по телебаченню ви­різали… Після цього мене з гуморесками місяць на концерти не запрошували.

Інший випадок. Прочитав якось зі сце­ни усмішку Остапа Вишні «Ярмарок». Народ у залі реготав. Наступного дня викликають «на килим» у партком: «Това­ришу Паламаренко, що ви мали на увазі, коли читали цей твір? Може, те, що ра­дянські люди бідні?». І почали шити «бі­лими нитками», вивідувати, чи, бува, не несу ворожості радянській владі. «Та ні­чого поганого не мав на увазі, — кажу. — Це відома гумореска українського пись­менника-класика». Більше не зачіпали. Доходили чутки, що Паламаренка люди називали «національно схвильованим». «Слава Богу, — думаю, — що народ мене таким вважає. Значить, людей я хвилюю національним словом».

— Як при совєтах на ваші виступи реагували державні керманичі?

— При Петрові Шелесту, який до 1972 року був першим секретарем ЦК ком­партії України, сцена була більш відкри­та для українських митців, аніж за його наступника Володимира Щербицького. На свої концерти мене запрошували ві­домі співаки: Дмитро Гнатюк, Євгенія Мі­рошниченко, Костянтин Огнєвий, Юрій Гуляєв, аби їхній спів я доповнював ху­дожнім словом. Що цікаво: у залі чинов­ники краєм ока спостерігали, як на гумор реагує Щербицький. Ми часто виступа­ли у Верхньодніпровську на Дніпропе­тровщині, звідки він родом. Мама Щер­бицького приходила на всі наші концерти (дуже їй подобались). Щоразу сиділа в одному й тому ж ряду, на одному й тому ж місці. Запам’яталося її темно-синє паль­то з чорним каракулевим коміром. Щер­бицький добре ставився до мене, і це ба­чили його підлеглі.

— Коли їздили з концертами за кор­дон, шпигунів за собою не помічали?

— Та в моїй квартирі телефон прослу­ховувався, і я про це знав. Береш слу­хавку, раптом чуєш: цок-цок… У готелях шпигунів біля нас поселяли. Пригадую, був уже заслуженим артистом. До США та Канади збиралося партійне керівни­цтво, і взяли зі собою трьох українських артистів: Єлизавету Чавтар, Миколу Ма­нойла та Анатолія Паламаренка. Їхав з нами чоловік, який видавав себе за ви­кладача луганського педінституту. Та ми знали: його завдання — прислухатися до артистів… Незважаючи на це, діаспора в Канаді запросила нас у гості, перено­чувала, частувала варениками, голубця­ми. У них була така велика ностальгія за Україною, що просили: «Подаруйте що-небудь з України, бодай гудзика від під­жака відірвіть!».

— В одному інтерв’ю ви сказали, що відомий поет-гуморист, сатирик Павло Глазовий був дуже обережним з людьми. Чому?

— Мудрим був чоловіком. Українофі­лом! Багато чого пережив, бачив і розумів те, про що влада замовчувала. Я завжди казав: «Той по-справжньому вміє сміяти­ся, хто по-справжньому вміє плакати!».

У ті часи на сцені царювали відомі артисти-гумористи: Андрій Сова, дует Штепсель і Тарапунька (Юхим Березін та Юрій Тимошенко. — В. Ш.). Одного разу Андрій Сова не зміг виступити на урядо­вому концерті, і запросили мене. Зустрі­чаю по дорозі у філармонію Павла Гла­зового: «Анатолію, чому ви не читаєте моїх гуморесок?». «Та їх, — кажу, — Андрій Сова читає». «Він по-своєму читає, а ви по-своєму спробуйте». І Глазовий почав писати гумор під мою манеру виконан­ня. Сова трішки сердився… Та, окрім гу­моресок, я читав і драматичні твори. Чи­таю якось зі сцени оповідання Довженка «Мати», а в глядацькому залі проректор театрального інституту тримає на руках маленьку донечку. Мала слухає-слухає, і раптом сльози, як горох, покотилися по її щічках. Це був сигнал: я на правильно­му шляху, треба читати драматичні тво­ри, хоча глядачі вже знали мене як гумо­риста.

— Ви викладали курс у Театрально­му інституті імені Карпенка-Карого (нині — університет). Читала, вам ста­вили підніжки, і ви змушені були звід­ти звільнитися…

— Колись я був улюбленим студен­том багатьох викладачів цього інститу­ту. У коридорах вуха прикладали до две­рей і слухали, що кажуть педагоги під час обговорення наших виступів. Їхні сло­ва «Паламаренко — це море чарівності» для мене були як батарейка живлення, велика внутрішня підтримка. Та коли в 1985-му прийшов туди працювати, мене почали виживати. Конкурента в мені по­бачили? Можливо…

— На концертах по дві години «три­маєте» глядацький зал. Без гриму! Без декорацій! Зал аж вирує від за­доволення. Цікаво, як сприймали вас на сході України до гібридної війни з Росією?

— Мав якось виступ у Луганську. «Хто там прийде на концерт у понеділок!» — думаю. Приїжджаю — повний зал людей. Їду якось у тролейбусі. Біля мене — чоло­вік. Упізнав мене і сміється: «Анатолію Несторовичу, нещодавно так заслухався ваших гуморесок по телевізору, аж само­гонка на кухні пригоріла!».

— Улітку 2017-го з бригадою волон­терів ви їздили в АТО. Правда, що під час вашого виступу бойовики бомби­ли сцену і ви ледь врятувалися?

— Правда. За шість днів на передовій мав 18 концертів (щодня по три виступи). Одного дня не встиг дочитати гумореску, раптом розвідка передає: «Тікайте! Сє­пари вже установку підвели!». Тільки-но сховалися у бліндажі — вибухівка як гах­не! Розірвалася просто на сцені, на якій хвилину тому я гуморески читав. Сепара­тисти по динаміку почули, що у нас кон­церт. Уночі переїжджали з точки на точку — фари не вмикали. Стріляли!

— Що в сучасних гумористичних програмах вам не подобається?

— Мистецтво має підносити людину, а не опускати її, як це роблять «квартали», «дизелі», шоу-бізнес… Дійшли до того, що вже із Шевченка знущаються. На його вірш «Мені однаково…» реп співа­ють! Що ви робите з Генієм, нашим про­роком? Найстрашніше те, що люди вже звикли до приниження зі сцени. Мисте­цтво художнього слова занепадає. Чому ні по радіо, ні по телебаченню не чуємо пісень корифеїв, видатних співаків від Бога: Івана Козловського, Миколи Кон­дратюка, Бориса Гмирі?! Питаю якось першокурсників філологічного факуль­тету педуніверситету: «Хто такий Дми­тро Гнатюк?». В аудиторії — тиша! Понят­тя зеленого не мають! Зате російських поп-зірок по телевізору «крутять»… Вухо ріже українська мова багатьох політиків, телеведучих, артистів. Варто мені почу­ти одну-дві фрази з уст людини, одразу скажу: думає і розмовляє вона в побу­ті українською чи мовою ворога. До речі, духовно рідною людиною для себе вва­жаю мовознавицю Ірину Фаріон.

— Пане Анатолію, багато людей вважають, що ви ціле життя лише ку­паєтеся у славі…

— Зовсім ні. Ой як намотався зі сім’єю по «відселенських» квартирах! Десять літ мешкали в комуналках. Пригадую, піс­ля одруження на 20-ти квадратних ме­трах нас жило восьмеро. Кухня, туалет — один на всіх. Коли народився син Олек­сій, дали комунальне помешкання поруч із сусідкою, хворою на туберкульоз.

На початку 2000-х пережив велику трагедію. Помер мій син Оксентій, ви­пускник філологічного факультету, пре­красно володів англійською. 18 днів не дожив до 29 років. Було йому 11 літ, як вибухнув Чорнобиль. Можливо, це впли­нуло на його здоров’я. Ніякі ліки не допо­магали. До речі, після вибуху Чорноби­ля з Аллою Кудлай, іншими артистами пів дня виступали в тому радіаційному пе­клі. 20 років тому я ще й переніс опера­цію на онкозахворювання. Лікувався не в елітній, а звичайній лікарні. Син Олек­сій (Олексій Паламаренко — заслужений артист України, актор Театру Франка. — В. Ш.) щодня навідувався, приносив у лі­карню домашню їжу. Потім лікарів-рятів­ників я запросив на свій ювілейний кон­церт. Тож низько схиляю голову перед лікарями!

— У батьків вас було четверо, ви — наймолодший. Читала, сім’ї жилося дуже сутужно…

— У повоєнні роки найбільшою подя­кою за виступ у клубі чи колгоспі був ку­сень хліба. Коли був на другому курсі те­атрального інституту, померла мама. Зиму переходив у шматяних черевиках. Вчився в макарівській середній школі на Київщині. Був маленьким-повненьким, і за це мене називали штепселем. А почи­нав читати зі сцени — зал завмирав. А ра­діо ж яке було! Тарілка картонна. Та я його слухав і копіював великих співаків: Ле­мешева, Івана Козловського. Ще у шко­лі відкрив у себе тенор. Вчителі заклали в мені фундамент до художнього слова, співу, вміння триматися на сцені. Це було зернятко, з якого виросло велике мисте­цтво працювати над словом, відчувати його багатство. Після школи думав піти в консерваторію, але через мутацію голо­су вступив на акторський факультет Те­атрального інституту Карпенка-Карого. Пощастило на педагога Володимира Не­ллі. Інтелігент, висококультурна людина. Мій духовний батько. Як прекрасно во­лодів українською! Нас, студентів, про­сив розмовляти рідною мовою.

Коли Володимир Неллі перейшов працювати у Театр Франка, мені і моїм однокурсникам (Тамарі Малишевській і Федору Стригуну) запропонував там прослухатися. Та я поїхав у Хмельниць­кий драматичний театр на 75 карбо­ванців ставки. За рік захворіла кохана, і заради неї повернувся до столиці. У На­ціональній філармонії України щодня мав по десять концертів. За кожен виступ платили 9,50 карбованця (95 крб на день, тоді за місяць далеко не всі стільки отри­мували). Працюю там 58 років. Викладаю також курс «Слово» в Музичній академії імені Чайковського, на факультеті мис­тецтв Педагогічного університету імені Драгоманова та в Міжнародному універ­ситеті розвитку людини «Україна».

— Що зазвичай глядачі вам дару­ють?

— Ікони. Їх у мене, може, з двадцять. Якось на Закарпатті був головою журі мистецького конкурсу. Одного з вико­навців так гарно похвалив (він був того вартий), що його дружина передала для мене бісером вишиту ікону Святого Ана­толія. Піднімеш людину в її власних очах та в очах оточення — і їй захочеться три­мати цю високу планку! Читати гуморес­ки на повному серйозі — вища акторська майстерність. Можу прізвище забути, але гуморески, які читав зі сцени 30−50 років тому, досі пам’ятаю. Слово у слово.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram