Передплатити

«Лесик був зіркою. Але ніколи цього не показував»

Розмова з бас-гітаристом гурту «Лесик Band» Ігорем Хоминим

Ігор Хомин

Про трагічну смерть 56-річного музиканта, лідера гурту «Лесик Band» Олександра «Лесика» Дацюка «ВЗ» писав у тижневику за 9−15 квітня. Його оплакують родина, шанувальники його творчості і друзі, серед яких «бендівець» Ігор Хомин — бас-гітарист гурту «Лесик Band».

— Я досі не можу повірити у трагедію, — розповів журналістові «ВЗ» Ігор Хо­мин. — Ми познайомилися 1996 року. Лесик тоді шукав музикантів для гурту. Мені тоді було лише 22 роки. Клавішник, з яким ми працювали, також працював у «Лесик Band». Саме він розповів Лесику про мене. Лесик прийшов на наш виступ, послухав, і відтоді ми разом. Звісно, не щодня ми бачилися, були тривалі пере­рви, але я завжди знав, що ми — команда. Між нами була міцна дружба.

— Яке враження тоді Лесик на вас справив?

— У той час він уже був зіркою, але цієї зірковості ніколи не показував. Був про­стим у спілкуванні. Так виглядало, що ми з перших днів стали родиною. Попри те, що він старший за мене на десять років, я не відчував тієї різниці. Це я хвилював­ся, як він сприйме мене, як оцінить. Він професійно розумівся на музиці, мав ве­личезну колекцію записів. Вчив нас усіх на тій музиці. Можу його назвати своїм вчителем, бо я отримав від нього дуже багато знань. Знаєте, ми не лише разом виступали, а й поза сценою зустрічали­ся. То у нього збиралися, то у мене. На рибалку їздили чи просто до лісу на шаш­лики. Він постійно вмикав якісну музику.

— Ви і на великих сценах виступа­ли, і на весіллях грали. Пригадайте якийсь смішний випадок…

— У нього все було на жартах. Навіть у найкритичнішій ситуації він вмів щось таке сказати, що ми відразу починали сміятися.

— Сварилися?

— О, різне було. Але ніхто ні на кого не тримав зла. Перемовилися, і все — ми далі розмовляли.

Щасливі миті: Ігор Хомин і Лесик.

— Чи брав собі більше грошей піс­ля виступу?

— Ми завжди спільно радилися. Лесик каже: от, мовляв, запрошують на такий-то виступ. Бюджет такий-то. Їдемо? Ну, по­їхали. Ніхто ні від кого не приховував за­робленого. Хоча, з іншого боку, Лесик був автором пісень, керівником гурту, то, звісно, повинен був викроювати з тих ви­ступів кошти і на запис пісень та альбомів. І ми до цього ставилися з розумінням.

— Кажуть, людина перед смертю може відчувати щось недобре. Нічого такого не розповідав?

— Останнім часом ми трохи менше спілкувалися. Не було спільних висту­пів, то ми навіть і не телефонували один одному. Хоча я йому телефонував, але щось там не спрацьовувало. Як потім з’ясувалося, телефон у нього був забло­кований. Взимку випадково пересіклися на вулиці. Переговорили. А за два дні до смерті зателефонував, поцікавився, як справи, чи всі здорові, і сказав, що намі­чаються концерти нашого гурту. Просив не пропадати. Уявляєте, це була наша з ним остання розмова…

— Як трапилася трагедія, адже Ле­сик на Героїв УПА не жив? То чому тут вийшов?

— Сам дивуюся. Я розмовляв з його невісткою, але вона мені розповіла лише те, що вже відомо усім. Наразі деталей також не знають. Треба чекати висновків поліції.

— Олександр був спокійним чи за­палювався, як сірник?

— Як і кожна творча натура, міг обу­рюватися, але ніколи не кричав, а тим більше, не розмахував руками. Він був жартівник. Навіть якусь напружену об­становку жартом розряджав.

До нашої розмови долучилася дру­жина Ігоря Хомина — Марина Якуше­ва, волонтер «Волонтерської сотні Львова».

— Не буду розповідати, як ми дружили, як він нас часто пригощав рибою, яку сам піймав, а його дружина Таня приготува­ла. Лесик був добрим і безвідмовним. Перед Днем Незалежності 2014 року я попросила Лесика виступити у військо­вому шпиталі у Львові перед пораненими хлопцями. Він відразу погодився, мов­ляв, тільки я скажу, коли саме, і він з гіта­рою прибуде. Хоча страшенно хвилював­ся, казав, що ніколи не виступав перед такою аудиторією. 31 серпня Лесик вий­шов на сцену, подякував нашим воїнам. Кілька хвилин виступав дуже серйозно. А потім все ж таки перейшов на анекдо­ти. Він не вмів не жартувати. Коли поба­чив, що зал трохи розвеселився, тоді за­співав. Хлопці співали разом з ним. Після концерту, який, звісно, затягнувся, Лесик мені сказав: «Радий, що виступив перед хлопцями. Тепер я бачу, що їм це було потрібно».

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram