«Не вчився на головного лікаря. Вчився на лікаря!»

У Ковелі амбітному молодому керівнику вдалося перетворити районну лікарню на сучасну європейську клініку. У Львові планує повторити і перевершити цей успіх

Олег Самчук

Дати інтерв’ю «ВЗ» Олег Самчук, головний лікар Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги Львова, погодився відразу, але попередив, що часу на розмови з журналістами у нього обмаль. На цю відповідальну посаду Олега Самчука призначили трохи більше ніж місяць тому. До цього очолював Ковельське міськрайонне територіальне медичне об’єднання — Ковельську районну лікарню на Волині. За його керівництва у цій лікарні провели дві пересадки серця та сім — нирок. До цього на таке «зухвальство» (проводити операції з трансплантації органів у районній лікарні) не наважувався ніхто! І ось — тільки Олег Самчук приступив до виконання своїх обов’язків, як у лікарні «швидкої» вже провели першу у цьому закладі пересадку нирки (до цього трансплантації цього органа проводили лише у відділенні трансплантації нирки та хронічного гемодіалізу Львівської обласної клінічної лікарні). Найцікавіше те, що Олегу Самчуку — 34 роки, а керувати лікарнею у Ковелі йому взагалі довірили у… неповні 30.

З новопризначеним голо­вним лікарем домовилися про інтерв’ю на 16.00. Мар­но я сподівалася, що це — кінець робочого дня, а отже, можна буде спокійно порозмовляти. Робота у лікарні кипить! Таке враження, що всі працівники залишаються тут на нічне чергування, включ­но із головним лікарем. «У 15−20 хвилин вкладемося?» — запитує пан Олег, і його запитання звучить радше як ствердне речення.

— Схоже, ви обрали профе­сію (вивчилися на лікаря-уро­лога) невипадково. Ваші бать­ки — також лікарі.

— Так, тато — хірург, мама — не­вропатолог. Бабуся була фельдшером. Сестра, дядько і тітка — лі­карі. Фактично, вся наша родина — медики.

— Ваш батько очолив Ко­вельську центральну районну лікарню у 31 рік…

— І керував нею 28 з половиною років. Був дуже хорошим керівни­ком, отримав звання «Заслуже­ний лікар України». Але так ста­лося, що захворів. Я був одним із його заступників. Коли батько ві­дійшов від виконання своїх про­фесійних обов’язків, новим керів­ником призначили мене.

— Вам ніколи не закидали…

— Що я отримав цю посаду у спадок? (усміхається). Так, я охо­че підтримую цей міф. Нехай так думають.

— Про вашого батька люди добре відгукуються, адже він керував лікарнею у найсклад­ніші часи.

— Не було навіть з чого зарпла­ти медикам платити, тож вони ма­сово виїжджали на заробітки до сусідньої Польщі. Але мій батько втримав колектив. Пишаюся ним, його здобутками.

— Ковельці ставлять у заслу­гу вашому батькові, що це його стараннями у місті постали нова стоматполіклініка, район­на санстанція, було реконстру­йоване приміщення швидкої допомоги, а у районі — відкрито майже 40 фельдшерсько-аку­шерських пунктів.

— Лікарня, яку він очолював, отримала одне з найкращих об­ладнань на ті часи: перше МРТ, перший літотриптор для дроблен­ня каменів…

— Вам також в якийсь спосіб вдалося втримати фахівців — попри те, що зарплати у медич­ній галузі досі залишаються од­ними з найнижчих в Україні.

— За чотири з половиною роки, поки я керував лікарнею, жоден лікар не звільнився. Секрет — про­стий. Люблю своїх підлеглих і даю «зелене світло» на реалізацію всіх їхніх професійних мрій: «Маєш ідею — пробуй, старайся, а я — до­поможу чим зможу».

— Львів для вас — не чуже місто. Ви тут навчалися. Чому обрали Львівський національ­ний медичний університет, а не, скажімо, Буковинський державний, випускником яко­го є ваш батько?

— Моя сестра (вона на три роки старша за мене) тут навчалася. Та й від Ковеля до Львова ближче, ніж до Чернівців. У Львові знайшов свою «половинку». Моя дружина — з Львівської області. У Львові на­родилася моя донечка.

— Але на своїй сторінці у Facebook ви розмістили допис, в якому щиро зізналися, що рі­шення про переїзд до Львова далося вам нелегко.

— Це — найважче рішення, яке мені доводилося приймати у жит­ті. Не перебільшую. У Ковелі жив у комфортних умовах і розумів, що у Львові доведеться жити у складних (усміхається). Але я не один — у мене є сім’я. Діти ходи­ли у дитсадок, школу. У мене була постійна стабільна робота. І мені, і моїм рідним довелося все поки­нути.

— Очолити лікарню швидкої медичної допомоги вам запро­понував мер Львова Андрій Са­довий?

— Так.

— Після візиту у ковельську лікарню Олега Березюка (на той час — народного депутата від «Самопомочі»), який поба­чив у Ковелі не обдерті стіни, а сучасну, «нашпиговану» доро­гим обладнанням лікарню, що може скласти гідну конкурен­цію провідним європейським клінікам?

— У нас багато хто був з візи­том. Андрій Іванович також при­їздив. Обговорили з ним різні медичні теми. Його цікавили пер­спективи розвитку медицини на Львівщині. Він особисто запро­понував мені переїхати до Льво­ва. Надав переконливі аргументи на користь мого переїзду. У Кове­лі ми надавали медичну допомогу одній кількості людей. У Львові — зовсім інші цифри. У Ковельській центральній районній лікарні все налагоджене, працює. У лікар­ні швидкої медичної допомоги у Львові — роботи непочатий край.

— Ця лікарня десять з поло­виною років працювала без го­ловного лікаря. Керувала за­кладом Оксана Воробель — як виконуюча обов’язки головно­го лікаря.

— Пані Оксана — прекрасний фахівець. Захоплююсь нею — жін­ка, сама, таку «махіну» тягнула! Якби був президентом, дав би їй «Героя України».

— Але попри те, що ваша по­передниця стільки років керу­вала найбільшою лікарнею За­хідної України, приставки «в.о.» до назви посади так і не позбу­лася.

— Я теж виконуючий обов’язки. І що? Яке це має значення?! Не вчився на головного лікаря. Вчив­ся на лікаря.

— І на управлінця. Ви — ви­пускник Національної акаде­мії державного управління при Президентові України за спеці­альністю «державне управлін­ня».

— Я — трудоголік. Багато пра­цюю і не чекаю, коли на голову впаде «манна небесна». Хороший результат може забезпечити тіль­ки систематична, щоденна, три­вала копітка праця. Поки що мені вдається поєднувати обов’язки керівника і лікаря-уролога, хірур­га. От, наприклад, завтра зранку у мене знову запланована опера­ція…

— Сім'я від цього не страж­дає?

— Намагаюся приділяти увагу своїм близьким, але розумію, що цього замало.

— У вас двоє діток?

— Троє (сміється).

— Цей свій трудоголізм успадкували від батьків?

— Мій батько 28 з половиною років працював головним лікарем без перепочинку. Ніколи не був на морі. Звозив його раз, щоб поба­чив. Після перенесеного інсульту більше нікуди не їздить. Але не бу­демо про сумне…

— Гаразд, розкажіть тоді про революційні зміни, які най­ближчим часом слід очікувати працівникам і пацієнтам лікар­ні «швидкої».

— Ні, ні, я — не революціонер (сміється).

— На сторінці лікарні у Facebook щодня з’являються свіжі дописи. Зрозуміло, що й до вашого приходу сюди лікарі щодня творили дива — просто не хвалилися цим. Ви очолили лікарню, і тепер всім стане ві­домо, яку складну роботу ви­конують медики.

— Хіба це погано?

— Це — чудово, бо якщо за­питаєте пересічного українця, які асоціації у нього викликає словосполучення «українська медицина», то він розкаже про побори у лікарнях, недба­ле ставлення до професійних обов’язків, застаріле облад­нання, палати без ремонту — тільки не про «золоті руки» на­ших медиків.

— А вони заслуговують на пова­гу суспільства. Серед них є багато не просто хороших фахівців — ге­ніїв, і люди повинні про них знати.

— Поділіться, будь ласка, ва­шими планами на майбутнє.

— Розповідати наперед не бу­демо. Зробимо — тоді й озвучимо.

— Наприклад, плануєте від­крити відділення гемодіалізу…

— Ремонт приміщення, де буде відкрито це відділення, триває.

— Не завадило б і вікна у де­яких відділеннях поміняти…

— Усі поміняємо! От бачите, ви тут, на місці, і краще знаєте, що треба зробити, тож я пішов (усмі­хається, встає з дивана, знову сі­дає).

— Звідки будете брати на це кошти?

— Залучатимемо бюджетне фі­нансування, кошти благодійни­ків, спонсорів, інвесторів, пода­ватимемо заявки на отримання ґрантів. Це — величезна лікарня, і вона потребує таких же вели­чезних фінансових вливань. Але важливо, щоб ця лікарня була не просто найбільшою, а й найбільш ефективною. У планах влади міс­та — реалізувати пілотний інвес­тиційний проєкт у галузі охорони здоров’я (мерії Львова спільно з Міжнародною фінансовою кор­порацією IFK). Суть проєкту — на­дати відповідне фінансування лі­карням, які мають велику потребу у реінвестуванні в інфраструкту­ру та обладнання. Для нас це — великий шанс!

— Чи потрібна нам реформа медицини?

— Реформа повинна відбутися — на зміни чекають і лікарі, і паці­єнти.

— З 1 квітня держава вже би не мала платити лікарням за ліжко-місця, а оплачувати по­слуги, надані конкретним па­цієнтам, через Національну службу здоров’я. Однак пре­зидент України Володимир Зеленський вважає, що поспі­шати нікуди — заявив про це з трибуни Верховної Ради. Ви увійшли до тимчасової робо­чої групи, яка мала надати фа­хову оцінку медичній реформі і визначити її майбутнє. То все ж таки, медреформі — бути?

— Звісно, але не можемо меха­нічно виконувати всі заплановані пункти, а тоді хапатися за голову, бо те і те пропустили, а от це і це треба було взагалі докорінно по-іншому робити. Реформа триває — ми у процесі виправляємо по­милки. Це те, за що я ратую.

— До робочої групи увійшло 13 осіб. Серед них — міністр охорони здоров’я Ілля Ємець, голова парламентського Ко­мітету з питань здоров’я Ми­хайло Радуцький, керівник Інституту серця Борис Тоду­ров, завідувачка кафедри ін­фекційних хвороб Національ­ного медичного університету ім. О. О. Богомольця Ольга Го­лубовська. Багато ваших ко­лег по робочій групі нищів­но критикували практично всі ініціативи ексочільниці Мініс­терства охорони здоров’я Уля­ни Супрун. Тож виглядає трохи дивно, що ви працювали у цій групі.

— Не працювали, а досі пра­цюємо. Це була не моя ініціати­ва (долучитися до робочої гру­пи. — Авт.). Мене запросили. Хто що каже — не звертаю уваги, бо маю стільки роботи, що про­сто фізично не встигаю відстежу­вати всі плітки. Я — не проти ре­форми, але красномовнішими за слова завжди є вчинки. Оцінюй­те мою професійну діяльність за конкретними результатами моєї роботи.

А тим часом…

Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги отримала три надсучасні апарати штучної вентиляції легенів — Hamilton C1 і Hamilton C3. Саме їх застосовують для лікування пацієн­тів із вірусною пневмонією. Усі апарати мають інтелектуаль­ні режими, що дозволяють ефективно вентилювати легені у разі гострої дихальної недостатності — при гострому респіра­торному дистрес-синдромі і важких пневмоніях.

«Тобто, якщо матимемо пацієнта із коронавірусом, якому потрібна дихальна підтримка, — людина її отримає, — запев­нив Олег Самчук. — Крім апаратів штучної вентиляції легенів, у коробках шприцеві насоси SEP-10S Plus, Aitecs 2016 і ана­лізатор газів крові та електролітів. Перші забезпечують до­зування пролонгованого введення ліків, за допомогою дру­гого визначають ступінь ушкодження легенів і порушення водно-електролітного обміну. Усі вони незамінні у лікуванні коронавірусу». Через свою сторінку у Facebook очільник лі­карні подякував усім причетним до появи обладнання і по-обіцяв інформувати громаду міста про появу кожного наступ­ного нового апарата: «Що більше їх буде, то більше приводів буде у львів’ян зберігати спокій. Бережіть себе! А ми тим ча­сом продовжимо готуватися».

Фото з приватного архіву Олега Самчука.