«Завдяки протестам у Києві Зеленський міг краще опиратися тиску західних країн і Путіна»

В Україні не стихають дискусії щодо підсумків головної міжнародної події останніх днів — зустрічі у Парижі лідерів Франції, Німеччини, України й Росії. Кореспондент «Високого Замку» вирішив поглянути на цей саміт очима іноземця — громадянина Франції Антуана Аржаковського, відомого політексперта, історика та богослова. Його міркування важливі з огляду на те, що цей інтелектуал із берегів Сени (має російське коріння і водночас — пієтет до України) добре розуміється на тонкощах складних взаємовідносин Києва та Москви. Знає підводні камені імперської політики Кремля, легко розпізнає розставлені ним пастки і застерігає, як їх уникнути.

— Пане професоре, чи вважають французи переговори Макрона, Мер­кель, Зеленського й Путіна важли­вою для себе зустріччю, яка прямо пов’язана з безпекою у Європі? Чи сприйняли її як локальну, другоряд­ну подію, яка стосується лише Росії та України?

— Зараз у Франції розмови тільки про страйки, пов’язані з пенсійною рефор­мою. Тому те, що відбулося в Єлисей­ському палаці 9 грудня, не було належно представлено в інформаційному просто­рі. Можете собі уявити: два головні канали нашого ТБ, які кожного вечора дивляться приблизно 20 млн французів (третина на­селення нашої країни), не сказали жодно­го слова про те, що президенти Путін і Зе­ленський приїхали до Парижа! Французи особливо не переймаються тим, що від­бувається в Європі, і ще менше — тим, що відбувається у східній її частині.

— А як результати «нормандської» зустрічі оцінюють політичні кола Франції? Хто, на їхню думку, досяг успіхів у ній? А хто — програв?

— Наші фахівці кажуть, що зустріч у Парижі відбулася, бо кожний з чотирьох гравців вірив, що може перемогти, може взяти вигоду з неї. Макрон хоче показа­ти себе лідером Європи. Прагне вирішу­вати проблеми світу разом з Путіним, бо бачить складнощі, які виникають у США з їхнім президентом Трампом. Макрон хоче, щоб Європа не стала провінцією між США й Китаєм, тому зближується з російським керівництвом. Для Макрона було перемогою те, що він зміг організу­вати зустріч Путіна і Зеленського. Пріо­ритет для нього — швидко вирішити про­блему Донбасу, а вже потім зайнятися Близьким Сходом, Іраном.

Своєю чергою, Меркель була зобов’язана відстежувати ініціативи Макрона. До того ж мала вирішувати питання енер­гетики, газу. Вона не хоче, щоб Україна постраждала від «Північного потоку-2». Як на мене, німецький канцлер була най­більш активною на цьому саміті.

Зеленський теж каже про свою пере­могу. Бо, мовляв, зустрівся із Путіним, чого давно хотів і чого в українського ке­рівництва не було впродовж останніх трьох років.

Путін також вважає, що переміг. Він отримав невидимий поки що «фрукт», який стане помітним у найближчі міся­ці — розділену Європу. Зверніть увагу: у «нормандському» форматі до перегово­рів з української проблематики залучено лише Францію і Німеччину. На цих пере­мовинах не було керівництва ЄС, зокре­ма голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн і президента Європейської Ради Шарля Мішеля. Як на мене, це буде по­чатком великих проблем. Поляки, литов­ці, шведи вже бачать небезпеку у тому, що Франція постійно наполягає на збли­женні з Путіним…

Насправді ця «нормандська» зустріч була дуже слабкою. Бо її учасники змогли лише повернутися до рішень, ухвалених у Берліні у жовтні 2016-го. Тоді, як і ми­нулого понеділка, йшлося про те, що на Донбасі повинні бути спостерігачі ОБСЄ, які контролюватимуть територію кон­флікту. Але ж із цього нічого не вийшло! З нової декларації видно, що її підписанти домовилися про звільнення військовопо­лонених. Але ж це не вирішує питання по суті — адже постійно з’являються нові за­ручники! Щодо «формули Штайнмаєра», яку Росія хоче пропхати в українське за­конодавство, — існують різні інтерпрета­ції цієї «формули»… Тож нічого нового у Парижі не відбулося. Я дуже засмучений цим, бо мільйони євро, потрачені за три роки розмов, не дали ефекту.

У зв’язку з цим хочу привернути увагу до діяльності громадської комісії «Прав­да, справедливість і відновлення миру між Росією, Україною, спільно з Євро­пейським Союзом», до якої входжу я. Понад двісті інтелектуалів з різних країн протягом двох років зустрічалися в Укра­їні і Франції, щоб досягти консенсусу, знайти шляхи досягнення миру на Дон­басі. Вважаю, що наш план миру — най­кращий з усіх тих, які існують (докладніше про це можна дізнатися тут).

— Як у компанії таких політичних зу­брів, як Меркель, Путін і Макрон, ви­глядав новачок великої політики — президент України Зеленський? Як його оцінюють французи?

— Важко щось оцінювати, бо францу­зам нічого не показали про цю зустріч на ТБ. Люди, які хотіли щось більше ді­знатися про Зеленського, змушені були чекати опівночі, коли відбулася прес-конференція за його участі. Її дивилися якихось 100−200 людей. А вранці фран­цузьке телебачення знову повернулося до теми вуличних протестів у Парижі…

І все ж присутні на брифінгу французь­кі журналісти здебільшого вважають, що Зеленський тримався добре. Правильно діяв. Притримувався червоних ліній, які йому позначили українське МЗС і грома­дянське суспільство. Найголовніше, що Зеленський не погодився на ідею Путіна ув’язати політичні і енергетичні питання.

— Вважається, що президент Ма­крон симпатизує Путіну, є союзни­ком Росії. Чи відчувалася ця прихиль­ність у ході «нормандської» зустрічі? Чи були з боку президента Франції спроби підштовхнути Зеленського до компромісу з Путіним?

— Складно говорити про тиск Макрона на Зеленського — мене не запросили на ці переговори. Але знаю людей, які працю­ють у МЗС Франції. Вони кажуть, що Єли­сейський палац хоче показати світу, що можна знайти консенсус із президентом Путіним. Тому Макрон, звичайно, тиснув на Зеленського, щоб той погодився на вибори на Донбасі. Уже чотири роки укра­їнська дипломатія пояснює, що в умовах засилля там військ і зброї, за відсутнос­ті демократичних свобод, це — неможли­во. Французькі дипломати це розуміють, тому не можуть надто сильно тиснути…

— Візит Зеленського у Париж су­проводжували акції протесту опозиції в Україні. Яким чином це вплинуло на хід переговорів?

— Ці акції були дуже важливими. Всі, у тому числі Макрон, Меркель і Путін, знають високу репутацію Майдану, його вплив на суспільні події. Завдяки протестам у Києві Зеленський міг краще опиратися тиску за­хідних країн і самого Путіна. Там розуміли, що в Україні є громадянське суспільство, яке керується демократичними засадами і національними інтересами.

Тиждень тому ми запрошували до Страсбурга, в Європейський парламент, а також до Парижа Олега Сенцова. Він тут усім пояснив, що Україна ніколи не погодиться на вибори на Донбасі без контролю за своїм кордоном, без можли­вості організувати ці вибори у спокійній атмосфері, за українськими правилами. Я можу з цією тезою тільки погодитися.

Пропозиція нашої, згадуваної вище Комісії «Правда, справедливість і віднов­лення миру…» полягає у тому, щоб про­вести конференцію щодо Донбасу за безпосередньої участі Євросоюзу, щоб ця конференція отримала від Ради без­пеки ООН дозвіл запровадити на Донба­сі тимчасову адміністрацію — так, як це було зроблено кілька років тому у Косо­во. І тільки після того, як з Донбасу буде виведено незаконні військові формуван­ня, як звідти буде вивезено зброю, як по­вернуться ті, що вимушено виїхали звід­ти, коли запрацюють вільне телебачення, преса, коли повернуться політичні пар­тії і населення протягом належного часу очиститься від наслідків маніпулятивної пропаганди — тільки тоді ООН може орга­нізувати на цій території вибори.

— Яким ви бачите розвиток подій на українсько-російському напрямку протягом найближчих чотирьох міся­ців, до моменту, коли має відбутися наступна «нормандська» зустріч? Як поводитимуться Москва і Київ? І як на це реагуватимуть Берлін і Париж?

— Виконання обіцянки звільнити до кін­ця року всіх військовополонених у форма­ті «всіх на всіх» було би першим конкрет­ним результатом нормандської зустрічі. Сподіваюся, це буде реалізовано. Якщо цього не станеться, переговорники втра­тять довіру громадян своїх країн. Ми та­кож повинні побачити нові демілітаризо­вані зони. Водночас цього надто мало. Макрон думає, що коли Путін виконає час­тину своїх зобов’язань за результатами грудневої зустрічі, тоді той поїде у США на засідання лідерів країн «великої вісімки». Макрон із Трампом хочуть знову включи­ти Путіна у цю компанію. Мені здається, що це — неправильний шлях. Правильно було б не чекати, а починати працювати з громадянським суспільством, насампе­ред на Донбасі і у Криму. З тими людьми, які потерпають від окупації й анексії. Полі­тики, дипломати мають пояснити їм, чому іде війна, звідки вона прийшла, як можна зцілити рани. І як можна зцілитися від ро­сійського імперіалізму. Політики повинні усвідомити, що треба ще більше бороти­ся з корупцією і увімкнути демократичні правила як в Україні, так і в Росії. Що тре­ба допомогти людям з Донбасу і Криму, які потерпають соціально і гуманітарно. Всю цю роботу треба розпочинати вже зараз. Не чекати, поки політики знову зу­стрінуться у квітні.