«Якщо жартувати, навіть найважчі періоди життя минають не так болісно»

Популярний український кіноактор, шоумен — про своїх колег, гумористичні і танцювальні телепроєкти, жінку, яку шукав… п’ять років

Юрій Ткач

У житті він такий, як і в гумористичному телевізійному шоу «Ліга сміху» та народному серіалі «Одного разу під Полтавою»: дотепний, жартівливий, щирий та скромний. Вважає: сила людини — у простоті. Саме завдяки ролі Юрчика у відомому скетчкомі «Одного разу під Полтавою» актор став всенародним улюбленцем.

Зізнається: якби не акторська професія, «пішов би» в кулінари або музиканти. На дозвіллі обожнює куховарити (має свої коронні рецепти), віртуозно грає на гітарі. Бувало, гітарою захоплювався так, що сусіди аж у стінку стукали, мовляв, досить бринькати по струнах. Та коли до актора приходили в гості, самі залюбки приєднувалися до господаря. А нещодавно дружина Вікторія подарувала Юрієві… квиток на майстер-клас із гри на барабанах. Каже, тепер мріє у своїй київській квартирі кайфувати від гри на ударних музичних інструментах. Від якого розіграшу друзів актор пережив стрес? Що спонукало його за два місяці схуднути на 13 кілограмів? Чому доля п’ять років випробовувала його почуття до майбутньої дружини? Про це популярний кіноактор, шоумен, гуморист Юрій Ткач розповів в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

— Юрію, кілька років тому «Квар­тал-95» вас розіграв. За сюжетом, у мікроавтобус, в якому ви та актор­ка Ірина Сопонару їхали на зйомки, підсіли два «рецидивісти» з автома­том, які начебто втекли з в’язниці. Розмовляли з вами тюремним слен­гом, пропонували випити з ними пля­щину оковитої. Коли на ваших очах їх «розстріляли», а за мікроавтобу­сом, в який вас посадили за кер­мо, «поліцейські» влаштували по­гоню, на екрані добре видно: ви так нервували, що серце мало не виско­чило з грудей. У соціальних мережах цей розіграш глядачі коментували як жорстокий…

— Розіграш тривав десь пів години. З переляку здалося, пролетів як мить. Блискавично… В голові постійно про­кручував варіанти, що може ще статися і що далі робити. Так, в якісь моменти в жили нагнали холоду, в якийсь момент стало моторошно, і це нормальна ре­акція. Коли наприкінці розіграшу з під­нятими руками я вийшов з авто і мені за спину заламали руки, справді стало моторошно. Та побачивши за кілька ме­трів усміхнену пику Євгена Кошового, я відразу розслабився. Не вважаю розі­граш жорстоким, але нікому не поба­жаю таке пережити. Сам не люблю ні­кого розігрувати, дурити людей мені не комфортно. Можу хіба що зробити сюрприз дружині: сказати, що приїду зі зйомок пізніше, а повернутися раніше (усміхається).

— Правда, що чимало глядачів ці­кавилися, чи Ірина Сопонару, яка в серіалі «Одного разу під Полтавою» виконує роль Яринки, справді ваша дружина…

— О, так! Одне з найпопулярніших за­питань: чи всі ми живемо в Полтаві. Моя бабуся, до речі, зі села Колпаковсько­го на Полтавщині. Щороку проводив у неї канікули, тож полтавський говір до­бре знаю. Цього літа знімаємо восьмий та дев’ятий сезони серіалу. Сцени в хаті Юрчика і Яринки, магазині, відділенні міліції знімаємо в київському павільйоні, а ті, що надворі (тин діда Петра, подвір’я Юрчика і Яринки), — в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогово.

— Які актори серіалу у житті?

— Ірина Сопонару (Яринка) — тендіт­на, легка у спілкуванні, вегетаріанка. «Запальничка» нашого проєкту. У жит­ті — не моя дружина. Років 15 тому, коли ми разом з Іриною грали в КВК, вона запам’яталася мені … рожевим волос­сям. Віктор Гевко (кум) — щирий, ду­шевний чоловік, але в житті не мій кум. Із Сашком Теренчуком (дільничний) теж знайомі з часів КВК. Сашко доволі від­критий і приємний у спілкуванні чоло­вік. З Олександром Данильченком (дід Петро) багато літ жили неподалік. Лю­бить рибалку і робить смачну тараньку. Часто на своєму авто я підвозив його на знімальний майданчик. Як досвід­чений актор, Данильченко розкриває нам акторські секрети: в яких сценах робити паузи, в яких — додати енер­гії, куди і на якому слові подивитися… Такі нюанси додають ролі правдивості і запам’ятовуються глядачам. Анна Салі­ванчук (продавчиня Вєра) — професій­на акторка у кіно та житті. Правдолюб і просто красива жінка. Режисер Ан­дрій Бурлака — професіонал з нестан­дартним мисленням. На знімальному майданчику дає акторам волю для імп­ровізації. Оптиміст і доволі веселий чо­ловік, та якщо починає «закипати» — на знімальному майданчику всі відразу за­мовкають…

Розкрию секрет: наступного року будемо знімати повнометражний ху­дожній фільм «Одного разу під Полта­вою». Все починалося з трихвилинно­го ролика — а завершиться художнім фільмом. Полтавці дуже пишаються, що телесеріал — про їхній регіон. Роки три тому ми виступали в полтавському торговельному центрі. Народу найшло видимо-невидимо, навіть на підвікон­нях сиділи. Тоді ми і зрозуміли, на­скільки популярний наш серіал. Майже щодня отримую есемески від глядачів. Буває, телефонують. Звідки беруть но­мер мого телефону, поняття не маю. На вулиці глядачі, звичайно ж, мене впізнають. Часом підійде якась жіноч­ка, обніме, поцілує. Не мене, як акто­ра, а Юрчика — персонажа улюблено­го серіалу. Щоб не привертати до себе увагу глядачів, у громадських місцях намагаюся нічим не виділятися, бути непомітною сірою мишкою…

— Невже вам не імпонує слава?

— Я чоловік скромний. Ти простий — і в цьому твоя сила. Ще я дуже педантич­ний та прискіпливий. Треба щось вирі­шити — на потім не відкладаю, вирішую тут і зараз. Якщо шпалери у квартирі пе­реклеїти, то сьогодні, бо завтра можу не мати часу. Тому на репетиціях «Ліги сміху» відшліфовую кожне слово, кожну сценку своєї команди. До блиску! (усмі­хається).

— Цікаво, за лаштунками «Ліги смі­ху» тренери ображаються один на одного через те, що хтось не підняв­ся з місця його команді і не додав бала за акторську майстерність?

— Інтриг, боронь Боже, за спинами одне одного не плетемо. Навіть якщо хтось і скаже колезі: «Ну, що ж ти — не­вже пошкодував балів моїй команді?!», це лише емоції. Оля Полякова, напри­клад, як запальна, ексцентрична та емо­ційна жінка, любить просто вихлюпнути свої емоції.

Щодо команд. Тренери і журі «Ліги сміху» — відомі артисти та шоумени, а учасники команд — непрофесійні гумо­ристи, які на професійній сцені роблять перші кроки. В їхній пам’яті закарбо­вується кожне зауваження журі, а кож­не необережне слово відомих артистів для них наче мікроранка. Після зйомок усі роз’їдемося — а ненароком зроне­не слово в їхніх мізках залишиться. Тому журі намагається бути якомога обереж­нішим та делікатнішим в обговоренні гри команд.

— Свої таланти проявляєте також у співочих та танцювальних телеві­зійних проєктах. Зокрема у роз­важальному шоу «Танці з зірками». У парі з Ілоною Гвоз­дьовою протри­малися сім ефірів. Побоювались ви­летіти з проєкту?

— Звичайно. Моя дружина Вікторія — чемпіонка Євро­пи з бальних танців. У неї — незліченна кількість заслуже­них медалей… Найважче мені дава­лася запальна латиноамериканська сальса. Мало того, що в сальсі осно­вний акцент — на танець стегнами, ще й танцював у костюмі лева. Перед тре­нуваннями «Танців з зірками» я важив 110 кілограмів, за два місяці схуд на 12 чи 13 кілограмів. Не вживав ні алкого­лю, ні солодощів. Якщо щодня у фіз­культурному залі пахати по чотири-шість годин, худнеш без виснажливих дієт.

— Ваша мама — хореограф. Знаю, у школі ви займалися танцями…

— Танцював, мама змушувала. А в старших класах заявив: «Мамо, танців мені не треба. Тату, карате теж не тре­ба. Мені подобається КВК». Вєрку Сер­дючку пародіював так, що однокласники мало не падали зі сміху. Саме з КВК по­чалася моя творча кар’єра…

— Однак після закінчення школи не подали документів у театральний виш…

— Тричі вступав у Дніпропетровський інститут інженерів залізничного тран­спорту. На четвертий рік вступив у Ме­талургійну академію. Тож за освітою я механік металургійного обладнання, а за покликом серця — актор. Стежину в акторську професію проторив мені КВК, який з друзями організував в академії. Капітаном команди був Ігор Ласточкін. Пам’ятаю, в академії була студентська творча студія. Я настільки захопився КВК, що пари там просиджував, якось навіть… заночував.

— Дружина не ревнує вас до про­фесії?

— Ні, я чоловік сімейний, домашній. Коли я на сцені, Вікторія і п’ятирічна до­нечка Ліза — у глядацькому залі. Я знай­шов жінку, з якою мені круто, добре і комфортно. Недаремно п’ять років че­кав на Вікторію. І Господь мене почув…

— П'ять років чекали на Вікторію?

— Так. Уперше побачив її на 50-річчі свого батька. Мама попросила свою по­другу-хореографа на святкування юві­лею запросити свою найкращу танцю­вальну пару. Приїхала Вікторія зі своїм партнером. Звідки тоді мені було зна­ти, що це моя майбутня дружина. Див­люсь: симпатична дівчина, ну, гарно тан­цює. Відразу впала мені у вічі, але тоді я не прислухався до себе. А коли Вікторія попрощалася і поїхала зі свята, щось за­щеміло у моєму серці… На якомусь мен­тальному рівні я шукав її і притягував до себе.

…Зустрілися через п’ять років на дні народження колишнього мамино­го танцювального колективу. Дивлюсь: по сходах йде хтось із до болю знайо­мим обличчям. Це була Вікторія. Мене як струмом пройняло. Я зрозумів: це та жінка, яку я так довго шукав. Не по­вірите, у глядацькій залі Вікторія сіла саме біля мене. Познайомились ближче і з’ясували: у нас однакові смаки, смарт­фони однієї марки, фірми, навіть одно­го кольору.

— Уявляю, як романтично ви освід­чувалися Вікторії в коханні…

— Довго думав, як найромантичні­ше запропонувати їй руку і серце. Уя­віть: надворі січень, я купив… 33 чер­воні тюльпани (на скільки квіток грошей вистачило). Квіти взимку дорожезні, та якщо мені чогось дуже захочеться, віддам останні гро­ші. Вдома висмик­нув з букета тюль­пан, став на коліно і простягнув Вікто­рії квітку та обручку з діамантом. На ве­сіллі було 20 гостей: батьки, родичі і дру­зі. Зате три дні гу­ляли. Через рік, до речі, діамант з об­ручки дружини ви­пав і загубився. Ми кілька годин пи­лососили квартиру, але коштовного каменя так і не знайшли. Тож у забобо­ни (коли щось загубиш — чекай невдачі) не вірю. З коханою Вікторією — вісім ро­ків у щасливому шлюбі. Сім’я для мене — і хобі, і робота, і душа, і віддушина.

— Якби ви стали музикантом, обра­ли б гітару чи барабани?

— Барабани. Гра на ударних музичних інструментах знімає стрес. Гітару з київ­ської квартири, до речі, відвіз до тещі у Дніпро. Там і мої батьки живуть. Коли з сім’єю приїжджаємо до батьків, сідаємо в альтанку — і я беру в руки гітару. За ча­рочкою чогось смачненького гітара спі­ває дуже круто (сміється).

— Як донечка Ліза сприймає тата на телеекрані?

— Вона звикла: ось тато на екрані і ось — біля неї. Вона не розуміє, що може бути інакше. Коли була меншою, поба­чить мене на екрані, вигукує: «О, тато!». На кілька хвилин виходжу в магазин, а Ліза: «Тату, бувай!». Тобто в дитини асо­ціації: татусь їде на зйомки, щоб Ліза побачила його на екрані. Під час кожної гумористичної гри «Ліги сміху» я — на сцені, дружина і донечка — у глядацькій залі. Наприкінці кожної гри Єлизавета Юріївна вибігає на сцену — і до татуся на руки. Як сучасна дитина, полюбляє бавитись моїм мобільним телефоном. Часом, на жаль, збиває дзвінки важли­вих людей, які мені телефонують.