• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Сексу на екрані в Радянському Союзі не було. Поза екраном був. І я яскрава представниця цього сексу»

«Сексу на екрані в Радянському Союзі не було. Поза екраном був. І я яскрава представниця цього сексу»

Ексклюзивне інтерв’ю з відомою українською актрисою Ніною Набокою

За роль баби Зіни у фільмі «Припутні» Ніні Набоці вручили «Золоту Дзигу»

Коли подивилася фільм «Припутні», де роль баби Зіни зіграла відома українська актриса Ніна Набока, дала собі слово, що мушу знайти цю колоритну актрису і записати інтерв’ю. І доля зробила мені такий подарунок: на Трускавецькому міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат» Ніна Петрівна представляла фільм «Припутні». Щира, відверта, з почуттям гумору — так можна охарактеризувати актрису після короткої розмови. А те, що талановита, видно за її творчим доробком.

— Пані Ніно, наприкін­ці минулого року ви отрима­ли високу нагороду «Золота Дзига» у номінації «Найкра­ща актриса другого плану» за роль у фільмі «Припутні». Як вам вдається з маленької ролі зробити персонаж, на тлі якого іноді на другий план ви­ходить головна героїня?

— Я просто залажу у цю шкі­ру і не виходжу з неї. Ніколи не контролюю себе збоку. Це дуже велика помилка. Входжу у свій образ і не виходжу доти, поки режисер не дасть команду: «Стоп!».

— У фільмі «Припутні» ваша героїня — баба Зіна. Якось ви сказали, що цю роль писа­ли спеціально для вас і ви не проходили жодних кастингів.

— Це правда. Продюсер Юрій Мідзяний побачив мене у корот­кометражці «Алкоголічка», де я зіграла головну роль. У філь­мі моя сестра алкоголічка, вона кудись втекла, а її дочка живе у мене. Моя героїня — зла по жит­ті жінка, своїй племінниці кажу: «Твоя мама алкоголічка, і ти та­кою ж будеш!». У фільмі я торгую на базарі рибою, моїй героїні далеко до культури і до етике­ту. Юрій Мідзяний уявляв, якою я маю бути у «Припутніх».

— Свого часу ви багато зні­малися у російських філь­мах. Зараз вас там нема. Вас не кличуть чи ви самі не пого­джуєтеся?

— Якщо російський режисер знімає фільм в Україні і мене за­прошує, то чого мені відмов­лятися? Я — актриса. У Росію, звісно, не їжджу. Захоплююся Леонідом Горбуновим, який від­мовився зніматися в Росії і виї­хав з тієї країни. Та й багато ін­ших акторів виїхали з Росії, щоб творити тут, на рідній землі.

— Російським акторам на головні ролі і далі «вмика­ють» зелене світло чи все ж таки українським стало лег­ше пробитися?

— Коли у нас знімається укра­їнська картина, то, звісно, акто­ри — українці. А якщо режисер і продюсери з Росії, то тут і гада­ти нема чого.

— Пригадую, на Труска­вецькому кінофестивалі ви говорили, що українське кіно розвивається. То молодим акторам тепер легше отри­мати роль у новому фільмі?

— Це лише тому, що укра­їнських фільмів стали знімати справді багато. Як кажуть, поїзд рушив. Тому й актори мають ро­боту. Але тут є інша проблема: кіношна корупція і далі не зни­кає. Кастинг-директори запро­шують у нові фільми одних і тих же акторів, іноді дуже середньо­го акторського рівня. Бо шука­ють тільки у Києві. От якби вони підняли «одне місце» і поїздили по периферіях, знайшли би такі перли! В обласних центрах такі талановиті актори працюють, але ж їх ніхто не бачить і не знає. От у фільмі «Червоний» перший раз зіграли не відомі широкому загалу актори — зі Львова, Дні­пра, Ужгорода. Які це типажі!

— Режисер має вплив на кастинг-директора?

— Ні. Не має. Бо зараз продю­серське кіно, а продюсер не за­вжди добре розуміє, де талант, а де його нема.

— В Україні зараз багато знімають серіалів, особли­во телеканали. Деякі «миль­ні опери» мають навіть по 100 серій…

— В основному це збиті теми, а ті серіали часто низької якос­ті. Не розумію, як люди можуть таке дивитися. Хоча би взяти ті серіали про медицину. Там су­цільна брехня. Хоч десь треба правду говорити! Я теж зніма­юся у медичних серіалах. А там такі лікарі, що хоч до рани при­кладай. Я злюся на це все, бо, як прийдеш у лікарню і не запла­тиш грошей, то до тебе ніхто й не підійде. Але ж не від мене за­лежить сценарій. Складається враження, що знімають за яки­мось трафаретом, не читаю­чи сценарій, ти знаєш, що буде далі. Це — нецікаво! Це якесь тупе зомбування народу.

— Пані Ніно, ви зіграли у по­над 70 фільмах. За стільки років вашої акторської діяль­ності були і смішні випадки на знімальному майданчику, і навіть курйозні…

— О, ще й скільки. Пригадую, за Радянського Союзу страшен­но пили. І актори, і режисери, і оператори. А зараз цього нема. І це дуже добре. Бо коли люди випивають, курйози підстеріга­ють на кожному кроці (сміється. — Г. Я.). Давно ми знімали фільм у Комсомольську-на-Амурі про комсомольців. Це була моя пер­ша роль у першій картині Бори­са Савченка. Знімали у тайзі, холод — собачий. У річках — кри­жана вода. А нам треба було за­ходить у цю воду. Актори пона­пивалися. А Борис Савченко ніколи не зловживав, бо це лю­дина, яка має в усьому міру. Борис Іванович каже одному актору: «Вітінька, у тебе одна ак­торська задача: підійди до пате­фона, але не впади». І таких кур­йозів було чимало.

— Ви з дитинства мріяли стати актрисою?

— Так. Я жила у селі на Дон­басі. Було три хутори, колгосп. Село було суто українське. Селу 350 років, і усі його жителі розмовляли українською. Моя мама росіянка, то її так і нази­вали тоді кацапкою. І прізви­ща Набока, Сорока, Притула, Гончаренко, Вдовиченко, Хо­лод, Мороз — носили мої одно­сельчани. І коли кажуть «рускій Донбас», мені робиться погано. До 1938 року Луганщина і Дон­бас були найукраїнізованіши­ми. У нашому селі був клуб, і я з маленької дитини виступала на сцені. І у школі була першою артисткою. Я співала і декла­мувала. Пригадую, знімалася у «100 тисяч» Карпенка-Каро­го, грала головну героїню Па­раску з Олесем Сердюком. Ре­жисер ламав голову, хто ж має співати, бо Параска співає. Хо­тіли запросити Ніну Матвієнко. Я запропонувала, щоб спочат­ку послухали мене. Послухали і затвердили. Але потім світлої пам’яті Лесь Сердюк вирішив, що співати не будемо. От і вий­шов фільм без українського ко­лориту. Бо коли є пісня україн­ська, якось стає тепліше.

— Як батьки сприйняли но­вину про те, що «ідете в ар­тистки»?

— Батьки не приділяли осо­бливої уваги, хто куди йде. Вони хотіли, щоб ми стали добри­ми і порядними людьми. Стар­ша сестра закінчила режи­серський факультет, ще одна сестра — торгово-економічний інститут у Донецьку, брат — Во­ронезький технологічний інсти­тут. У моїх батьків четверо ді­тей — і усі здобули вищу освіту. Батько був шахтарем, а мама, як дружина шахтаря, виховува­ла дітей. Вона закінчила десять класів, і не було такого вечо­ра, щоб вона на ніч нам щось не прочитала. Вдома була велика бібліотека. Попри те, що жили у селі, ми багато читали. Мама, на жаль, зараз дуже хворіє, але пам’ять має ще ого-го. Недав­но я приїхала, а вона продекла­мувала мені Шевченка «Думи мої, думи…». І не збилася жод­ного разу. Знаєте, я зараз ви­кладаю курси на кіностудії імені Довженка, то мені матері дітей, які відвідують ці курси, безмеж­но вдячні за те, що я примушую дітей читати.

— Ваша донька також актриса?

— Одарка закінчила режи­серський факультет в Карпен­ка-Карого, започаткувала теа­тральну акторську школу, у якій я викладаю. Знімається в кіно. Моя внучка Маруся, не Марія, а Маруся, вірші читає добре, але мріє стати юристом. Так хочуть її батьки. А що вирішить Маруся, не знаю. Бо я знала з п’яти ро­ків, що стану артисткою.

— Однією з ваших перших ролей була роль подружки у фільмі «Наталка Полтавка». Як потрапили у цю картину?

— О, це була чудова прак­тика. У фільмі знімалася Ната­лія Наум, і для нас, студентів, це була велика честь. Правда, ми всі пробувалися на головну роль, але затвердили її.

— Є таке негарне прислів’я: «На екран через диван». Чи воно існує тільки на зарубіж­них кастингах?

— Галю, у мене такого не було. Я була красива, але мене, на­певно, не хотіли (сміється. — Г. Я.). Знаєте, я сама вибира­ла, кого хотіла. Пригадую, було у мене інтерв’ю, під час яко­го журналіст запитує: «Як ви сприймаєте секс на екрані?». Відповідаю: «Сексу на екрані в Радянському Союзі не було. Поза екраном був. І я яскрава представниця цього сексу».

— А яким був ваш перший гонорар? І що ви собі купили?

— Ой, пригадую: 14,5 карбо­ванця за день. Ми тоді зніма­лися з Наташею Андрейченко. Правда, Наташа любила хиль­нути зайвого. От у Наташі була ставка 21,5 карбованця. Вона на той час у «Сибіріаді» Михалкова вже знялася і була доволі відо­мою. Купую я собі крем у мага­зині, а вона подивилася, поду­мала і сказала: «Ні, не потягну». І пішла в ресторан, пропила весь гонорар… А я купила крем, блиск для губ, а горілку не купу­вала, бо не пила.

— І що, ніколи не вживали алкоголю?

— Чому? Я — нормальна лю­дина (сміється. — Г. Я.) Можу пригубити, але не захоплюю­ся. Хоча було раз у мене бо­йове хрещення. Знімали ми в Комсомольську-на-Амурі. Тоді був сухий закон. Але у магази­нах продавали таку «бормотуху» «Мускат фиолетовый», яку ви­готовляв «Винзавод имени Надежды Крупской». Я досі збері­гаю цю етикетку. У магазині за цим пойлом вбивалися. При­йшли ми у той магазин, наші ак­тори і знімальна група п’ють у «комірчині», а я читаю вірші. Пе­речитала продавцям все, що знала, а вони далі п’ють. Ви­рішила і собі спробувати цьо­го мускату. Перехилила стакан цієї синьої сивухи… Наступного дня мені розповідали, що я по­зеленіла-побіліла… Прокинула­ся вранці наступного дня. Після цього можу тільки пригубити. З алкоголем не дружу.

— А ваш чоловік?

— У мене троє чоловіків, і усі відійшли у кращий світ. Доля в особистому житті не була до мене особливо прихильною. З усіх чоловіків найбільше лю­била другого, хоча й прожи­ла з ним лише чотири роки. По­мер від запалення легенів. Мій третій чоловік був начальником операторського цеху на кіно­студії Довженка. От його окови­та й погубила. Я боролася з цим, просила його і лікувала, але він горілку любив понад життя.

— Яка ви господиня?

— Хоч я і артистка, але я пре­красна господиня. Страшен­но люблю чистоту. Закруток на зиму у мене повний погріб. Лю­блю, щоб було наварено-на­парено. Яка би замучена не повернулася додому після зні­мального дня, йду на кухню і по­чинаю щось робити. Вже так звикла. Та й роздаю багато за­круток. Своїм подругам із за­доволенням віддаю. Вони цього не роблять, звикли «я у Нінки ві­зьму». Та й на здоров’я!

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Сексу на екрані в Радянському Союзі не було. Поза екраном був. І я яскрава представниця цього сексу»