• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Під час концертів чув за спиною: „Зараз той націоналіст на сцену виходить“. І показували на мене»

«Під час концертів чув за спиною: „Зараз той націоналіст на сцену виходить“. І показували на мене»

Народний артист України — про артистів, які виступають у Росії, сучасні пісні-«одноденки» і родинне тріо «Стожари»

Павло Дворський

За часів Союзу йому забороняли виконувати власні пісні. Артистові навіть довелося взяти псевдонім Павло Дністровський. Коли заспівав «Рідну мову», почали закидати: «Яка там рідна мова! У нас мова одна — русскій язик». «У кожного вона — своя», — відповідав «доброзичливцям». Павло Дворський ніколи не співав і не розмовляв російською. За те, що захищав мову Кобзаря, йому майже 15 років не присвоювали звання заслуженого артиста України. А коли написав відомі хіти «Будуймо храм», «Змилуйся, Боже, над Україною», «Товариство моє», митця називали націоналістом…

ЧОМУ в Генуї під час концерту співака водії змушені були зу­пиняти свої автомобілі? Якої артист думки про українських співа­ків, які виступають у Росії? Про кого береже пам’ять у селі Ленківці на Бу­ковині? Про це легенда української естради, відомий співак і компози­тор, народний артист України Павло Дворський розповів в ексклюзивно­му інтерв’ю «ВЗ».

— Від колеги-журналіста по­чула таке: «Іду вулицею Львова, чую: діти біля школи „Смерекову хату“ співають. Коли хіти Павла Дворського, Володимира Івасю­ка, Левка Дутківського заспіває Донбас, отоді він стане україн­ським». Пане Павле, від початку гібридної війни з Росією часто виступаєте з концертами в АТО, шпиталях, але жодного разу цим не хизувалися. Інші артисти на цьому добряче пропіарилися б…

— Митці мають підтримувати лю­дей морально, надихати на життя, але не афішувати цього. Коли в АТО заспівав «Червону руту», «Водо­грай», у воїнів очі засвітилися. Якби українські хіти заспівав Донбас, Україна справді стала б єдиною і не­подільною. Адже українська пісня має потужну енергетику.

1976-го мене запросили до по­пулярного вокально-інструментального ансамблю «Смерічка», соліс­тами якого були Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Пригадую, у 1990-х ми виступали на Донеччині. Люди слухали українську пісню, затаму­вавши подих. Але поволі потяг на сході України до всього українського політики проґавили, зробили чима­ло помилок. Росія їхніми помилками скористалася і на сході України добряче «попрацювала»…

— Нещодавно Верховна Рада вирішила застосувати персо­нальні санкції для шістьох укра­їнських співаків та кінорежисера. Автори проекту постанови про­понують позбавити Таїсію Пова­лій та Ані Лорак звань народних артисток, а Світлану Лободу і Віталія Козловського — звань за­служених артистів України. Ваша думка?

— Кожен повинен мати свою гро­мадянську позицію і вирішити: під­тримувати Україну у важкий для неї час і бути разом зі своїм народом чи заробляти гроші у країні агресора (в такому разі навіщо їм звання?!). До­бре, якби кожен відповідав за свої вчинки не лише перед народом, а й перед Богом. Василь Зінкевич, Назарій Яремчук майже 20 років працювали, аби заслужити звання народних артистів України. Нато­мість приїжджали співаки з чужої країни і за місяць-два вже отриму­вали звання.

— Торік у Москві Софія Рота­ру отримала російську премію «Золотий грамофон». Це вже її одинадцята така нагорода. Міні­атюрну копію механічного ретро-агрегата з розтрубом вручила представниця МЗС Р Ф Марія За­харова, відома своєю ненавистю до України. Із Софією Михайлів­ною ви знайомі змолоду. Зараз часто з нею спілкуєтесь?

— Ні. Раніше я більше спілкувався з її чоловіком Анатолієм Євдокимен­ком. Із Софією та Анатолієм часто бачилися на концертах. Тепер часті­ше спілкуюся з сестрами Софії — спі­вачками Аурікою та Лідією Ротару. У нас — добрі товариські стосунки. За часів Союзу Софія популяризувала українську пісню. І в Москві співала про Україну. Те, що нині вона в Росії, її особисте рішення та відповідаль­ність. Зрештою, в українських співа­ків має бути своя громадянська по­зиція: бути їм з Україною чи ні.

— Якою Софія Ротару запам’яталася замолоду?

— 1966-го я з оркестром ви­ступав за Кельменецький район Чернівеччини, а Софія з народним колективом — за Новоселицький ра­йон. Там уперше і перетнулися наші шляхи. Вже тоді помітив, який у неї самобутній голос, почав стежити за її творчістю. Софія співала у во­кально-інструментальному ансамб­лі «Червона рута», я — у «Смерічці». Коли знялася в музичному фільмі «Червона рута», зрозумів: у моєї землячки — велике майбутнє.

Запам’яталася як толерантна людина і працьовита співачка. Моя дружина Світлана дружила з Аурі­кою та Лідією Ротару. Часто гостю­вала в Маршинцях — у батьківській оселі родини Ротару. Софія була турботливою донькою. Коли стала відомою співачкою, фінансово до­помагала своїм братам, сестрам, батькам.

— Відомий музикант Ян Табач­ник якось мовив: «Ім'я компози­тора, який написав „Смерекову хату“ і „Стожари“, назавжди за­карбується в історії України». На­томість за часів Союзу вас нази­вали націоналістом…

— 1994-го, пригадую, мав концерт у Національному палаці «Україна». До адміністратора телефонували з претензіями, мовляв, навіщо вла­штовуєте націоналістичний шабаш?! Коли написав «Будуймо храм», «Змилуйся, Боже, над Україною», «Товариство моє», під час концертів нерідко чув за лаштунками: «Зараз той націоналіст на сцену виходить». І показували на мене. Але нікому не вдалося мене зламати. Мав пре­красних друзів: cпівака Назарія Яремчука, поетів — Миколу Бакая, Богдана Гуру, Михайла Ткача. Свого часу всі вони були знаними людьми. «Не журися, Павле, — заспокоювали. — Ти співай — ми тебе захистимо!». І захищали. Коли виходив на сцену, відчував: за мною — велика сила ві­рних друзів, які живуть болем і радіс­тю України.

— Якось ви мовили: «Мисте­цтво об’єднує народи, робить нас багатшими на друзів та побрати­мів». Поети яких країн переклали ваші пісні на свою рідну мову?

— Українська пісня — на висо­кому міжнародному рівні. Якось в університеті Рима разом з «Піккар­дійською терцією» мали творчу зу­стріч. Підходить до мене італійська поетеса Даніелла Агостінеллі: «Пане Павле, ваші пісні такі мелодійні. Хоті­ла би перекласти їх на італійську, аби і мій народ їх знав та співав». Даніел­ла добре володіє українською. Її чо­ловік — зі Львова. Тож ми випустили альбом Le stelle kadenti («Зірки, що падають»), куди увійшло 11 пісень у перекладі Даніелли. На концертах в Італії свої пісні співаю українською та італійською. Записав також альбом італійських неаполітанських пісень. Над вимовою працював із перекла­дачами й Даніеллою Агостінеллі.

— Чула, що в Португалії, Іс­панії, Італії, Франції, Німеччині, Бельгії глядачі кладуть руки на серце і вам підспівують…

— Цього року виступали у Генуї (Італія). Глядачів прийшло так бага­то, що в глядацькому залі всі не по­містилися. Ми змушені були вийти і виступати на площі. І коли заспівав «Товариство моє, вже той час на­стає, коли треба зібратися в коло…», українці разом з італійцями, які не знали української мови, лише чули її мелодику, взялися за руки й утво­рили величезне коло. Водії не могли проїхати, зупиняли автомобілі, вихо­дили і всім аплодували.

— Найстаршому вашому глядачеві було, здається, 104 роки…

— Було це на Флориді. Зі сцени помітив: сидить у залі старий чоло­вік, біля нього — якийсь апарат. Поси­дить, візьме в руки апарат, подихає і далі дивиться концерт. Поцікавив­ся, хто цей чоловік. З’ясувалося: 104-річний італієць українського по­ходження. Розмовляв з нами чистою українською мовою.

Наймолодшій нашій глядачці Оксаночці було … п’ять днів від на­родження. Виступали ми в селі Гро­зинцях Хотинського району, на Чер­нівеччині. Сільський клуб, пам’ятаю, переповнений. Дивлюся: у друго­му ряду сидить молоде подружжя і на руках немовля тримає. «Ми так, пане Павле, хотіли послухати нашу улюблену „Смерекову хату“, „Сто­жари“, — зізналося потім подружжя, — але донечку не мали з ким зали­шити». Упродовж усього концерту дитина ані пискнула…

— В одному інтерв’ю ви мо­вили: «Не цураємося співати й у селах». В яких найвіддаленіших селах доводилося виступати?

— Пригадую, поїхали з концертом в одне з найстаріших поселень Бу­ковинської Гуцульщини — Селятин. Важко було добиратися. Зате як нас люди приймали! Співали разом з нами стоячи. Селяни — найвдячні­ші глядачі: щирі, хлібосольні. Після концерту поприносили автентичні страви: кулешу, гуслянку, гуцульські вареники… Був випадок. В одному селі на Гуцульщині запросили нас після концерту за святковий стіл. Приходимо, а кухар, якого спеці­ально запросили з ресторану, каже: «Пане Павле, заспівайте мені пісню. Поки ви були на сцені, я був зайня­тий готуванням і не мав змоги при­йти на ваш концерт». І ми співали спеціально для кухаря. Бо наготував нам так багато смачних страв…

— Як ставитеся до сучасних пі­сень, в яких три слова, два акор­ди — і вся пісня?

— Колись ми творили інші піс­ні. Натомість слухали британські й американські рок-гурти «Бітлз», «Квін», «Роллінг Стоунз». Подобали­ся також милозвучні пісні з гарною оркестровкою. Зараз, на жаль, чи­мало пісень-«одноденок», якими, як правило, захоплюється молодь. Це мине. Коли людина дорослішає, свідомість змінюється. Отоді обирає пісні змістовні, світлі…

— Ви надали фінансову допо­могу співакові Віктору Павліку у зв’язку із серйозною хворобою його сина — онкозахворюванням. На курс лікування за кордоном потрібна була величезна сума грошей…

— Коли Віктор повідомив про це в соціальних мережах, відгукнулося багато людей, які до мистецтва не мають жодного відношення. З усіх-усюд почали надсилати гроші на лі­кування юнака. Коли глядач бачить, що артисти морально і фінансово підтримують один одного, то в них інше ставлення до митців та їхньої творчості. Син Віктора Павліка отри­мує належне лікування. Вірю: юнак одужає. Усім серцем уболіваю за його сина.

— Разом з синами, Павлом і В’ячеславом, ви об’єдналися у тріо «Стожари». За освітою ваші сини — юристи. Як сталося, що вийшли на професійну сцену?

— Діти виросли у творчій атмос­фері. У нашій оселі в Чернівцях час­то збиралася культурно-мистецька родина: Левко Дутківський, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, Іво Бо­бул, Микола Бакай, Михайло Ткач. Назарій Яремчук був хрещеним батьком моєму синові В’ячеславу. Синові щось передалося від хреще­ного: на сцену виходить у гарному настрої, динамічний і настирливий, як і незабутній Назарій Яремчук.

Мої діти вчилися в музичній шко­лі, співали в хорі, ансамблі. Та ніхто не думав, що стануть співаками. Павлик навчався заочно в Одеській юридичній академії, стаціонарно — у Київській консерваторії у класі опер­ного співу у видатного оперного співака Дмитра Гнатюка. В’ячеслав — випускник Київського університе­ту «КРОК». Після закінчення музич­ної школи почав писати пісні, грав на гітарі. Якось на одному з вечорів я заспівав з синами. «Чому б вам родинне творче тріо не створити?» — кажуть. Ми заспівали одну пісню, другу… І вже три роки їздимо з кон­цертами Україною і за кордон. Там творчі родинні колективи цінуються.

Сини одружені. Павло разом з дружиною Яною (вона — економіст) живуть у Чернівцях. В’ячеслав з не­вісточкою Олександрою (теж еконо­міст) — з нами у Києві. Подарували нам з дружиною Світланою онучку Олечку. Маємо надію, що підростає наше музичне продовження. Онуки, їхні перші слова, кроки згуртовують родини.

— Ви майстер спорту України з настільного тенісу. Захищали честь України у всеукраїнських та міжнародних турнірах. Поміж концертами час на спорт зали­шається?

— Настільним тенісом займа­ються і мої сини. В’ячеслав — пер­шорозрядник, Павлик — кандидат у майстри спорту. Нещодавно нас запросили в Кам’янець-Подільський на турнір. Поїхали б, та він, на жаль, збігся з нашими концертами.

— Якось ви мовили: «Найбіль­ше люблю сільську роботу, до якої нас змалечку привчили бать­ки. Бо в селі треба вміти оруду­вати косою і лопатою, граблями і вилами»…

— Коли приїжджаю в рідне село Ленківці, в якому народився, дово­диться і косити, і різати, і складати… Там сумує батьківська хата. Сестри мають родини і живуть окремо. Усі­єю родиною наводимо лад на бать­ківському обійсті.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «Під час концертів чув за спиною: „Зараз той націоналіст на сцену виходить“. І показували на мене»