Життєві принципи Тараса Кльофи

Що думає Заслужений лікар України про сучасну медицину у Львові, допомогу АТО і стосунки з людьми загалом.

Життєва карма чи свідомий вибір? Все відбувається саме так, як мало бути, чи ми просто шукаємо виправдання мріям, що не здійснилися? Думаю, правильної відповіді ніколи так і не почуємо, бо перевірити, «як склалося б життя, якби все пішло по-іншому», нам не дано.

Хлопчик, що мріяв стати льотчиком, але вступив до медуніверситету і став відомим лікарем. Пацієнти — щасливі, вдячні і, головне, здорові. А сам Тарас Кльофа?

Я не забув свою дитячу мрію… — усміхається Тарас.

Ми зустрілися в суботу, на каві, але було прохолодно, то ж замовили імбирний чай (щоб не захворіти), шматок сирника (бо ж львів’яни) і по келишку коньяку (щоб не захворіти і бо ж ми львів’яниJ).

 — Але коли доводилось бачити та приймати (я ж не травматолог)))) досвідчених військових, яким вставляють металеві пластини після 126-го стрибка з парашутом, для яких, власне, цей 126-тий виявився невдалим після стількох років досвіду…

— Ви так немов заспокоюєте себе!)) Невже не знаєте, що й після травми чоловіки знову піднімаються в небо. Чи у Вас є страх висоти?

Ні, що Ви! Страху нема вже, певно, ні перед чим… Є фобія — не встигнути зробити все найважливіше.

Особливо після того, як Ви стали депутатом?

Так. Я остаточно вийшов з так званої «зони комфорту», наскільки взагалі таким можна було назвати життя медика. Все змінилося — час полетів ще швидше, кожна вільна хвилина стала ще дорожчою. Розриватися між сесійною залою і операційною? Операційна в пріоритеті. Але й у госпіталі — з того часу, як я став начмедом — додалася купа паперової праці. Реально бракує часу. Лікарняні підписати, відвідувачів вислухати, про відпустки домовитись… А в цей час хворий лежить в передопераційній і ти думками — там. Аналізуєш, роздумуєш про подальший хід лікування…

Ви ж знали, на що йшли?

Так, тому двічі відмовлявся від цієї посади! Лікарі—хірурги, як музиканти чи спортсмени — якщо хоча б кілька місяців пропустиш без практики — втрачаєш кваліфікацію. Медицина швидко розвивається. Нові методики — це завжди ризик. Ти повинен бути ще уважнішим, ще ретельніше готуватися до кожної нової операції. Лікар повинен постійно удосконалюватись і розвиватись.

Це Ваша мета?

Сьогодні моя мета — не опустити планку, яку я сам собі поставив. Того рівня, якого від мене чекають. Особливість роботи лікаря-уролога в тому, що між ним і пацієнтом виникає дуже глибока взаємодовіра. Адже специфіка лікування — у повній відвертості. Я не можу підвести. Від мене залежить впевненість чоловіка (і жінки)))) у собі і своїх силах.

То ви мусите бути ще й психологом?

Душа — це найскладніший «орган», її лікувати найважче. Лікар для душі повинен бути поруч все життя.

А для самих лікарів?

Психотерапевт в штаті кожного медичного закладу — це необхідність, яка поки що лише мрія.

Як і те, щоб всім лікарям можна було довіряти?

В хірургії чи не найважливіше — співпраця і комунікація між лікарями. Ми всі насправді знаємо — хто є хто. Це не терапія, де можна дискутувати чи вести довгі балачки про можливі ходи і інші варіанти. Тут результат очевидний, рівень лікаря-хірурга — наочний. Та поки в нашій країні, і мова йде не тільки про медичну галузь, все й надалі вирішуватиметься за принципом — це мій зять, а це мій кум — доти ніхто не відповідатиме за рівень…

Ви це говорите не тільки як лікар, але й як депутат?

Більшість в суспільстві як живе — ми хочемо, щоб було краще і комфортніше, але нехай хтось за нас би це зробив, а ми ще й будемо вчити — як краще і де неправильно, а де правильно.

Ви вірите, що дорослу людину можна змінити?

Все зводиться до сім’ї. Все народжується тут. Я вірю, що якщо доросла людина навчить дитину — працювати, творити, нести відповідальність за себе, своє місто, свою країну — тоді все зміниться.

Відповідальність за країну — це й покликало Вас працювати і оперувати в АТО?

В мене вже був досвід — я працював у складі миротворчих сил в Іраку. Але… в нас все було і є зовсім по-іншому. І сам характер війни, і обставини… Знаєте, гіпергероїзму для медиків там нема, бо ти просто робиш свою роботу. Хоча чуєш вибухи і обстріли — далі працюєш, надаєш допомогу, рятуєш… Набагато важче бути на передовій самим солдатам. Бути довго в суто чоловічому середовищі — це загалом психологічно дуже складно. І в побутовому, і в моральному плані. А коли йде обстріл? Коли солдат кричить від болю, а в його руках — автомат, і ти просто не знаєш, як підійти, щоб допомогти? Там вирішальну роль грає швидкість. Лікаря в окопах нема. Все залежить від побратима поруч. Як він зреагує, як надасть першу допомогу. Якщо ти зробиш неправильне накладання кровоспинного турнікету і людина втратить дві третини крові, його не врятує потім навіть найкращий лікар. Всіх, кого могли, якомога швидше переправляли в військовий госпіталь в Харкові, лікарні Дніпра.

Хто взяв на себе великий тягар?

Вирішальний в той період, думаю Харків. До 120 поранених за добу бувало вони приймали. Там, на Сході, не було раніше стільки військових — госпіталь не був необхідний. Будувалися всі на заході України, бо ж усі чекали ворога з Заходу! Хто б міг подумати, що воювати будемо зі східним сусідом, з Росією … За останні роки все мусіли перебудовувати, переобладнувати…

А наш Військово-медичний клінічний центр Західного регіону — чи відповідає сьогодні потребам?

Він на належному рівні. З 2014 року відбулись суттєві зміни. Що стосується військово-службовців — вони забезпечені усіма медикаментами. Але тепер перш за все потребує покращення відділення відновного лікування (т.з. реабілітації). Сьогодні поранених потрапляє до нас трішки менше. Уваги до них зі сторони суспільства- теж стало менше. Але важкість самих поранень — така ж, як і була. Багато інвалідів війни потребують не тижня чи місяця лікування, а пожиттєвої опіки. Ми нещодавно з колегами відвідали у Рівненській області Всеукраїнський Центр лікування спінальних травм, на базі тамтешнього госпіталя інвалідів війни. Спочатку були захоплені — все зроблено якісно, добре, по-сучасному. Але разом з нами в складі делегації був ветеран АТО, колишній військовослужбовець, зі Львова, який зараз пересувається на візку. І він зовсім по-іншому оцінив: зависокий поріг. «Я, --каже, — маю сили в руках, переїду, а хтось інший перекинеться і голову розіб’є»; раковина «тюльпан»: «Ні, не годиться, під’їхати на візку неможливо, не дістанеш вмитися «…Це все може оцінити тільки фахівець, який спеціалізується на будівництві таких нішових закладів. Або — людина на візку.

Ми знову повертаємось до теми, що вирішальним є людський фактор?

Так, звісно, і в нас у Львові, в нас, в Україні, є справжні «спєци» і таланти. Але чим краще ти маєш обладнання, тим краще діагностувати, чим краще діагностуєш — тим точніше прийняття рішення алгоритму лікування. Тим більше видужань і здорових щасливих людей. Ми тепер маємо змогу відвідувати наших колег за кордоном і обмінюватися досвідом. В цьому багато плюсів. Але є й мінус: ми повертаємось засмученими. В одній середнього рівня лікарні в Ізраїлі більше апаратури, ніж в усьому Львові. На семінарі в Польщі ти слухаєш доповідь зарубіжного колеги по методиці, яку взагалі ще не практикують у нас. А коли дізнаєшся про нове застосування «Робота Да Вінчі»… Як ти можеш дискутувати про те, чого у Львові, в Україні взагалі нема!

Медицина — дуже високо-затратна галузь. І так є і буде в усьому світі. Кожна країна вирішує для себе, як з цим бути. І як з цим жити. Жити! Бо розмова про медицину — це і є розмова про життя.

Три життєвих принципи Тараса Кльофи: Порядність. Наполегливість. Людяність.

Три кити, на яких тримається чоловіче здоров’я:

  • Прислухатись до свого організму.
  • Не боятись урологів.
  • Бути чесним з собою і довіряти лікарю, якого добре знаєш.

Довідка:

Кльофа Тарас Григорович, 1974 року народження.

Депутат ЛМР. Фракція «Об'єднаня Самопоміч».

Заслужений лікар України.

Освіта:

У 1997 році закінчив ЛНМУ ім. Д. Галицького за спеціальністю «Лікувальна справа». У 2000 році закінчив УВМА, м. Київ, за спеціальністю «Хірургія».

Професійна діяльність:

ВМКЦ ЗР, з 2017 року — Заступник начальника центру з медичної частини — начальник медичної частини, полковник медичної служби, кандидат медичних наук.

2000 — 2017 — перебуває на посадах ординатора, старшого ординатора, начальника госпітального відділення клініки урології та гінекології;2004 — старший ординатор хірургічного відділення в 6 ОМБР, Ірак.