Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Чи мироточать ікони? Підозрюю, так збурюють паломників…»

Іконописець Святослав Владика пише двома пензлями одночасно — обома руками.

Святослав Владика — іконописець. Але не простий. Він пише ікону… двома пензлями одночасно (обома руками). Про те, як навчився створювати ікони, чи вірить у те, що образи мироточать, та чи стикався у житті з дивом, Святослав Владика розповів журналісту «ВЗ» в ексклюзивному інтерв’ю.

 — Святославе, чому обрали цей фах?

— Я походжу з родини держслужбовців, батьки не мали стосунку до мистецтва. Прадід воював у Січових стрільцях, дід був ресторатором, потім воїном УПА. Коли я вперше взяв олівець у садочку, вихователька сказала мамі: «Ваш син буде художником». Мама лише посміялася… У шість років я брав участь у конкурсі дитячого малюнка на асфальті і зайняв перше місце. Це був мій перший успіх (усміхається. — Авт.). У школі я почав ще більше малювати. У 10 років пішов у художню школу, вмовив батьків і паралельно пішов на дзюдо. У художній школі мріяв вчитися в Академії мистецтв. Мені дарували книги про Віденську, мав амбіції там вчитися. Думав вступати до Київської академії, але не встиг на екзамени. Приїхав до Львова. Побачив, що встигаю…

 — Вас манила таємничість іконопису?

 — Цікавився і візантійським мистецтвом, і єгипетським. Я був хуліганом, і коли потрапив до Академії мистецтв, зрозумів: є два напрями, які можуть бути мені цікаві — монументальне та сакральне відділення. Сакральне більше сподобалося, це те, до чого я все життя себе готував. Без проблем склав іспити, бо добре малював. Постійно займався і з репетиторами, і сам.

 — Ваші ікони церкви замовляють чи ви їх самі пропонуєте?

 — Я не просто пишу ікони, ми займаємося оформленням храмів — це монументальна праця, де задіяно багато художників. Робимо розписи, мозаїку. Я, наприклад, розписував церкву Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де був Папа Римський, церкву Святого Йосифа Обручника, що на вул. Залізняка, церкву Пресвятої Богородиці на Любінській, там наші роботи, — ікони, стінопис, іконостас. Також ми робили інтер’єр у капличці у Суховолі. Мені подобається створювати у церкві сакральний простір, тоді людина може бути ближчою до тих речей, які їй невідомі. Це наче потойбічний світ… Коли зле, людина починає його відчувати. Тоді й починає молитися. Але треба молитися, коли людині добре, а не тоді, коли зле…

 — Друзі просять, щоб ви написали для них ікони?

 — Буває. Мені цікаво розвивати теперішнє сакральне мистецтво. Є таке поняття, як «творча ікона» (тобто ікона на часі). Стараюся робити її зрозумілою для людей. І головне в іконі — очі, які є дзеркалом душі. Більшість людей хочуть відчути ці очі в образі. Я розповідаю на своїх семінарах, ви можете все забрати з ікони, а залишити тільки очі, і це має бути іконою. Ми коли дивимося на чийсь типаж, підсвідомо ловимо очі і губи, а далі — весь силует. В образі очі мають давати людині відчуття, що вона може говорити з Богом.

 — Знаю, у Музеї релігії на складах є багато старовинних ікон. Їх ніхто не реставрує. Чи не втратимо їх назавжди?

— Фахівців і бюджету бракує як для такої кількості ікон. Є окремі люди, які стараються щось відновлювати. (Святослав розповідає, у Гарнізонному храмі є унікальна дерев’яна ікона у вигляді шафи. Її свого часу відреставрували. Вона найважча у Західній Україні. — Авт.). Оптимальний варіант — залучати до реставрації приватний бізнес, шукати ґранти за кордоном. Якщо бізнесменам буде вигідно давати гроші на культуру, вони будуть це робити. Зможемо врятувати багато унікальних речей. Надіятися лише на державний бюджет — безглуздо! Наприклад, у Національному музеї є багато вартісних ікон, які потребують реставрації. Там є молоді фахівці, але їх замало. Все впирається у гроші.

 — Чи правда, що ікона може мироточити?

 — Не маю однозначної відповіді. Підозрюю, є тут певний людський фактор для збурення паломників. А те, що з’являється на вікнах, на деревах, це вже фантазії людей… Ікона — людська творчість. На вікні не може з’явитися ікона. Думаю, у людини включається певний асоціативний ряд. Якщо те саме віконне скло відвезти до Південної Африки, де людина виховувалася у зовсім іншій вірі, вона побачить щось своє. Але вона точно не побачить там Волинську Богоматір…

— Як ставитеся до церковного стінопису «Страшний суд», де зображено Путіна?

 — «Страшний суд» — не нова тема. І у давні часи люди зображали на церковних стінах сценки, де катують, рубають, спалюють людей, які стоять у черзі до пекла… Путін у «Страшному суді» — збірний образ зла, тієї імперії зла, з якою ми уже тривалий час ведемо війну.

 — Розкажіть про ваші заняття з джиуджитсу?

— Це частина мого життя. Принцип джиу-джитсу — самозахист. Під час занять ти починаєш розуміти свої можливості та людський організм, як він живе, чому, і чому може не жити. На тренуваннях постійно відкриваю для себе щось нове. Крім того, це зв’язок з цілим світом, до нас приїжджають сенсеї з Японії, Великої Британії, Польщі, Швеції. Це дуже сильні люди — і духовно, і фізично.

 — Я бачила, ви малюєте двома пензлями. Це також заслуга спорту?

 — Я справді практикую малювання двома пензлями. Стараюся розвивати ліву руку. По-перше, це розвиває мислення. Кожна частина півкулі мозку відповідає за рухи. Якщо, наприклад, скрипаль думає, що він уже на вершині, нехай спробує зіграти лівою рукою. І він зрозуміє, що треба вчитися з нуля. Ідея образу зароджується у голові, але відтворити його ти можеш тільки тілом. І щоб це тіло тебе слухалося, ти маєш його знати. У чому проблема людей, які хочуть щось створити? Їх не слухає рука. Людина бачить гарну картинку, хоче її перемалювати, а не може. У неї немає прямого зв’язку між мозком та рукою. Я коли перекладаю пензель у другу руку, стаю таким самим художником-початківцем, як мої учні… Тому добре їх розумію.