• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На театральний факультет мене покликав його декан. Однокурсники з „політеху“ крутили пальцем біля скроні…»

«На театральний факультет мене покликав його декан. Однокурсники з „політеху“ крутили пальцем біля скроні…»

Ексклюзивне інтерв’ю з Кирилом Дицевичем — білоруською зіркою українських телесеріалів

Кирило Дицевич. Фото телеканалу «Україна»

Цей білоруський актор розбив не одне дівоче серце. А після того, як 2014 року став першим володарем титулу «Містер Білорусь», слава про нього розійшлася не лише у його рідній країні, а й далеко за її межами. З’явилася низка пропозицій від режисерів. Основним «коньком» актора стали телесеріали, де Кирило Дицевич, як правило, грає закоханих романтиків, позитивних і правильних хлопців. Та зараз актор приїхав до Києва, щоб взяти участь у новому проекті телеканалу «Україна» — 16-серійному фільмі «У минулого в боргу!». Про зйомки у новому фільмі, про те, чому покинув «політех», і про особисте життя Кирило Дицевич розповів журналістові «ВЗ».

— Кириле, ви — володар такого престижного титулу. Що дала вам перемога у конкурсі «Містер Білорусь»?

— Переді мною відкрилися двері одного з головних телеканалів Білорусі: Мінська телестудія запропонувала стати ведучим різноманітних музичних телепрограм і проектів. Під час конкурсу навчився працювати з камерами. А ще мені вручили путівку до столиці Франції на дві особи.

— Поїхали у столицю кохання з коханою дівчиною?

— Ні. Розділив цю путівку з найдорожчою для мене людиною — моєю мамою.

— Після школи ви стали студентом політехнічного університету. А через три роки вирішили, що інженерна професія не для вас? Тому й подали документи у театральний?

— Вірю у везіння і щасливий збіг обставин. Я три роки провчився у політехнічному університеті на спеціальності «мікроелектроніка». Однак паралельно з навчанням у «політеху» займався музикою. А ще ми з друзями знімали короткі ролики. Коли був на третьому курсі, до нас в університет у якійсь справі зайшов декан театрального факультету Мінської державної академії мистецтв. Саме у цей час у холі крутився мій ролик. Він побачив мене на екрані і сказав: «Мені треба поспілкуватися з цим хлопцем». Коли я прийшов до нього, почув таке, про що навіть мріяти не міг. Декан запропонував мені вчитися на театральному факультеті. Звісно, я погодився. Бо такий шанс, коли сам декан запрошує, випадає раз у житті. Батьки мене підтримали. А от однокурсники крутили пальцем біля скроні, переконували довчитися ще рік, а тоді вступати на театральний. Але я думками і мріями вже був там. І ніщо мене не могло стримати. На першому курсі було дуже важко. Не міг зрозуміти, що робиться. На заняттях треба було перевтілюватися у тварину, птаха, зображувати когось. Я на все це дивився квадратними очима. Але потім зрозумів, що це — частина моєї майбутньої професії.

— Після закінчення академії мистецтв вас запросили на одну з головних ролей мелодрами «Заради кохання я все зможу», яку знімали у Києві. Оскільки проект був довготривалий, довелося на довший час перебратися до української столиці. Як почувалися у сусідній країні?

— Так, я поїхав в Україну, бо у Білорусі кінематографічний простір у тупиковій ситуації. Мені пощастило — потрапив у Києві в команду професіоналів. Правда, знімали ми доволі довго, іноді доводилося працювати навіть по 48 годин. Здавалося, за цей час ми стали однією родиною. Півроку я тоді жив в Україні. Перед цим неодноразово бував у Києві, але на такий тривалий час залишився вперше.

— Вам подобається українська кухня?

— Аякже!

— А що найбільше смакує?

— Борщ, сало і горілочка…

— Ви любите випити?

— Звісно. Думаю, всі люблять. Якщо людина взагалі не п’є — це якось дивно. Інша річ, коли має проблеми зі здоров’ям. Та якщо здорова людина каже, що зовсім не вживає, закрадається думка, що з нею щось не так…

— І от зараз ви знову у Києві. Берете участь у зйомках 16-серійного фільму «У минулого в боргу!», який на замовлення телеканалу «Україна» знімає українська телекомпанія Filmstream. Чи не думали перебратися жити в Україну або бодай придбати у Києві помешкання?

— Щоразу, коли приїжджаю до Києва, думаю: як би було круто мати у цьому місі квартиру. Зараз живу в центрі Києва. Мені тут так подобається! Але хотів би мати квартиру і тут, і на своїй батьківщині. Навіть більше: я би собі купив житло у кожній країні!

— Щоб здійснилася ваша мрія, треба, мабуть, 24 години на добу працювати на знімальному майданчику?

— Так, для цього треба дуже багато працювати. Але не в кіно.

— Чому? Хіба в кіно мало платять?

— Щоб придбати власне житло, треба дуже довго працювати в кіно. І не просто зніматися час від часу у фільмах, а бути дуже талановитим актором і мегапопулярним.

— Чим, окрім кіно, ви би ще хотіли займатися?

— Хочу спробувати себе у бізнесі. Мрію побути асистентом якогось крутого бізнесмена, подивитися, як він на високому рівні вирішує бізнесові справи, як розмовляє з компаньйонами.

— Бізнесмени іноді втрачають усе, що заробили. Вас це не лякає?

— Та ні. Якщо всього боятися, можна просидіти усе життя вдома. Не маю почуття страху, зате є бажання навчитися робити щось інше. Якщо людина боїться, що може все втратити, в один момент позбутися усіх грошей, тоді нема сенсу жити.

— Повернемося до кінематографа. Більшість з ваших кіношних героїв — позитивні хлопці. Однак багато акторів мріють грати негативні ролі, кажуть, що вони цікавіші…

— Це також моя мрія. Цікаво працювати над негативними ролями, порівнювати і обдумувати, як би я вчинив у тому чи іншому випадку. Якраз такого персонажа граю в серіалі «У минулого в боргу!». Не хочу, щоб на мене дивилися стереотипно: акторові важливо бути різноплановим. Тоді його можна вважати професіоналом.

— Після виходу на українському телебаченні серіалів за вашої участі вас, мабуть, впізнають на вулицях Києва?

— Так. Останнім часом це часто трапляється. Іноді навіть почуваюся незручно. А з іншого боку, якщо люди впізнають, значить, дивляться кіно, і це добре. Тому я їм за це безмежно вдячний. Значить, робота, яка забирає стільки сили і нервів, зроблена недарма.

— Як собі даєте раду із зірковою хворобою?

— Я — здорова людина. Свідомо розумію, що особа, яку бачать на екрані, викликає у когось інтерес. А тут раптом вона «зійшла з екрана» і заходить у кафе чи в магазин. Звісно, хтось хоче зробити селфі, інші просять автографи, а ще хтось хоче просто потиснути руку. Ніколи не відмовляю, бо це також частина моєї професії.

— У вашій родині були актори?

— Ні. Батько — військовий. Мама — економіст. Я тепер більше часу проводжу в

Україні, сумую за батьками. Вони живуть у місті Березі. Як тільки у мене випадає найменша можливість, планую свій відпочинок так, щоб поїхати додому.

— А коли вперше вийшли на сцену?

— У школі. І робив це навмисне, бо був дуже сором’язливим.

— Не можу не запитати про ваше особисте життя. Вам приписують численні романи…

— Якби я був глядачем і мені подобалася б якась актриса, я би також цікавився її особистим життям. Однак про своє особисте життя розповідати не люблю. Хочу залишити відповідь на це запитання за кадром…

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • «На театральний факультет мене покликав його декан. Однокурсники з „політеху“ крутили пальцем біля скроні…»