«Майно Спілки художників розікрали, а мене виключили з її лав»

Українська художниця-ілюстраторка Вікторія Ковальчук — про теперішні видавництва, боротьбу з несправедливістю та сучасне образотворче мистецтво

«З тебе вийде хороша письменниця», — мовила свого часу Вікторії Ковальчук відома галицька літераторка Ірина Вільде, вітаючи з перемогою у Львівському обласному дитячому літературному конкурсі. Був 1968 рік. 13-річна Вікторія ґречно подякувала пані Вільде, але й не думала зраджувати своїй мрії — малювати. Випускниця Львівського поліграфічного інституту стала знаною художницею-ілюстраторкою книжок.
Пригадую, 1987-го своїй трирічній донечці я придбала збірку дитячих віршів Ліни Костенко «Бузиновий цар» (книжечка донині збереглася вдома). У вічі впали яскраві, асоціативні, насичені національними орнаментами та символами малюнки. Тоді я й гадки не мала, що через 30 літ із самобутньою художницею-графіком, ілюстраторкою книжок, дизайнеркою, письменницею Вікторією Ковальчук мене зведуть журналістські стежини. Ми зустрілися в її затишній художній майстерні.

— Пані Вікторіє, які ваші книжки читачі зможуть придбати на «Дитячому форумі видавців» цьогорічного травня?

— Як художниця-ілюстраторка працюю над притчею-казкою Гері Боумена «Сотворення світу. Історія двох братів і молодшої сестри». Гері Боумен — меценат з Великої Британії. У Львові відкрив мистецьку арт-галерею. Серед художників-ілюстраторів оголосив конкурс, переможницею якого стала я.
Окрім того, написала «Казку про ворону, яка хотіла залишитися чорною». Видавця, на жаль, знайти не можу.

— Ви оформили понад 200 авторських книжок різного жанру. З них — понад 30 дитячих. Як часто отримуєте замовлення від видавництв?

—  Раніше видавництва часто зверталися з проханням проілюструвати книжки, зараз — зрідка. На сайті видавництва Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» маю персональну сторінку. З Іваном знайомі сто років (усміхається). Від часу заснування «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» українську книжку він підняв до світового рівня.

Іван Малкович каже, що мріє перевидати «Бузинового царя» з моїми ілюстраціями 1987 року. Та якщо збірка вийде у світ, то з іншими моїми малюнками. Чому? Нещодавно засновник і директор львівського видавництва «Апріорі» Юрій Николишин теж захотів перевидати «Бузинового царя». Ми написали лист Ліні Костенко з проханням дати дозвіл на перевидання. З листом звернулися до її доньки Оксани. Але Ліна Василівна не відповіла ані так, ані ні. Тоді пан Николишин каже: «Вікторіє, сучасний читач повинен побачити твої чудові ілюстрації до „Бузинового царя“. Напиши до них свою книжку». Я написала оповідки «Про фею Дорофею», а малюнки використала з «Бузинового царя».

— Знайомі з Ліною Василівною?

— Ні. Жодного разу навіть не бачилися. У 1980-х, пригадую, зателефонували з «Веселки»: «Вікторіє, хочемо, аби ви проілюстрували дитячу поетичну збірку Ліни Костенко». Надіслали вірші. Прочитала — і відразу народилося образне мислення. Її поезія дарує свободу уяві та фантазії. Пам'ятаю, привезла у видавництво ескіз і кольоровий макет книжки. Дивлюсь: видавці, перш ніж показати макет Ліні Костенко, страшенно хвилюються. Обожнювали її як поетесу, але знали як жінку вольову, з непростим характером, яка не любить сентиментів. На щастя, моїми ілюстраціями Ліна Василівна була задоволена. «Бузиновий цар» вийшов у світ тиражем у 150 тисяч примірників. Це єдина книжка Ліни Костенко, над якою я працювала як ілюстраторка.

— Книга «Український стрій» з вашими ілюстраціями, наскільки мені відомо, пролежала на поличці майже десять років. Чому?

—  На початку 1990-х відомі львівські науковці-мистецтвознавці Майя Білан, Галина Стельмащук і я вирішили видати книгу про комплекти строїв етнографічних регіонів України від найдавніших часів до XX століття. Білан і Стельмащук написали текст. Але їздити за власні кошти у найвіддаленіші куточки України і відшукувати старовинний національний одяг для них було надто дорогим задоволенням. Їздила я. Пригадую, науковці Харківського етнографічного музею показували прадавній український національний одяг, а я перемальовувала його до найменших деталей. Одяг переважно був з приватних колекцій. Відшукувала його, наприклад, у скринях на Полтавщині (батьківщині своєї матері). Над ілюстраціями працювала півтора року — щодня від ранку до вечора.

На зорі Незалежності України з високих трибун галасували про національне відродження. Хвиля всенародної любові до національної культури підкупила і митців. На словах національну культуру відроджували, а як дійшло до діла — допомогти нам ніхто не поспішав. Складалося враження, книга про одяг, в якому ходили наші предки, нікому не потрібна. Майже десять років автори оббивали пороги видавництв, та жодне з них не бралося видавати кольорову книжку. Казали, це дуже дорого. Як результат, «Український стрій» пролежав на поличці майже десять років. Лише у 2000-му книгу видало львівське видавництво «Фенікс» при Львівській академії друкарства.

Пригадую, приїхав до мене знайомий з Канади. Показала «Український стрій». Канадієць розвів руками: «Вікторіє, навіщо так мучилася?! Малюнки можна було зробити на комп'ютері з допомогою фотошопу». Який фотошоп?! Тоді в мене навіть комп'ютера не було.

— Ваш авторський «Буквар» перевидавався дев'ять років поспіль (з 2000-го до 2009-й) загальним накладом 200 тисяч примірників. Був названий найкращою книгою 2000-го року. За його оригінальне оформлення вас нагородили Дипломом І-го ступеня на Всеукраїнському конкурсі «Мистецтво книги»…

— Це був подарунок долі від редактора Галини Луцак. Уперше в Україні абетка була використана як самостійна частина «Букваря» з асоціативним звуковим рядом, в якому літери нагадували звуки природи. Це найскладніша і найцікавіша з усіх книжок, які я коли-небудь ілюструвала. Два роки працювала над нею. Під мій художній стиль пристосовувалися художники і мої друзі Іветта Ключковська, Сенич, Зеня Люськів.

— Тож у художників існує взаємодопомога, взаємовиручка?

—  Ви зачепили болючу сторінку мого життя. У 2017-му мене і ще чотирьох відомих львівських митців: скульпторів Василя Ярича, Василя Заляска та Сергія Якуніна, графіка і живописця Дмитра Паруту — виключили з Національної спілки художників України. Художники обрали мене у контрольно-ревізійну комісію Львівської обласної організації Національної спілки художників України. До мене почали надходити чутки: то тут, то там дерибанять майно Спілки. Кераміко-скульптурну фабрику розграбували, фотосалон у центрі Львова перепродали. «Наклали лапу» і на скульптурні майстерні у Стрийському парку. З'ясувала: художньо-виробничий комбінат, багетна фабрика, магазин-салон «Художник», скульптурні майстерні у Стрийському парку Львова вже не є власністю Спілки. Митці, які до мене приєдналися, почали порушувати цю проблему в обласній організації. Якось мені зателефонували опівночі. «Не лізь, куди не треба!», — почула у слухавці чоловічий голос.

Торік у відповідь на скаргу художників до Львова приїхав член ревізійної комісії з Києва пан Кіщук, аби вирішити питання щодо скульптурних майстерень у Стрийському парку. Майном Спілки займається київська юридична фірма «Акрополь» (керівник — Ростислав Оленчин). Приїхала на зустріч і я. Кілька разів запитала: «Яку платню, пане Ростиславе, ви отримуєте за свої юридичні послуги від Національної спілки художників України?». Не почула жодної відповіді. А за деякий час отримую лист, в якому зокрема йдеться: «В. Ковальчук визнала, що саме Віталію Надашкевичу вона передала документи та інформацію, які отримала як член контрольно-ревізійної комісії». У цьому реченні — жодного правдивого слова, крім прізвища Надашкевича. Бо «на руках» я не мала жодних документів, а ознайомлюватись зі змістом протоколів мені не дозволяли". Цитую далі: «В. Ковальчук грубо порушила статут Спілки, а саме: передала стороннім особам конфіденційну інформацію, що стала їй відомою як члену контрольно-ревізійної комісії Львівської обласної організації Національної спілки художників України. Цим поставила під загрозу надання шкоди фінансових та майнових інтересів Спілки та її ділової репутації».

З апеляційним листом і разом з журналістами у травні минулого року поїхали на VII з'їзд Національної спілки художників України. У президію подали заяву з проханням розглянути львівський конфлікт і захистити наші права. Ніхто з присутніх на з'їзді навіть вислухати нас не хотів. Художники, чимало з яких бачили нас уперше, які поняття не мали про проблеми зі спілчанським майном у Львові, одноголосно проголосували проти розгляду нашої апеляції. А також за те, щоб мене і ще чотирьох митців, які порушували питання щодо розкрадання спілчанського майна, виключили з Національної спілки художників України. Відразу в Києві! Але це протизаконно! Бо в обласній організації збори не проводилися, відповідно — жодних протоколів не було. Хіба це не порушення статуту?!

У кулуарах почули таке: «Скористалися вашою юридичною безграмотністю. Доводити свою правоту вам треба з адвокатами». Але ж адвокатам треба заплатити немалі гроші. Словом, зіткнулися з несправедливістю, наглістю і брутальністю. І зараз намагаємося захистити свою гідність: пишемо заяви у провладні органи. А віз і нині там… Державні мужі розводять руками, мовляв, Спілка художників — громадська організація, не маємо права втручатись в її внутрішні справи. Замкнене коло…

— Чим Спілка є для художників?

— Митці, які входять у Спілку, мають право безкоштовно відвідувати мистецькі виставки і раз на рік безкоштовно відкривати персональну виставку в Палаці мистецтв. Якби, наприклад, кераміко-скульптурну фабрику, салон «Художник» Спілка здавала в оренду, то художники хоча б дотацію отримували до свого заробітку, а так… Роздерибанили.

— Ви викладали в Українській академії дизайну. Молодь охоче поступає в мистецькі навчальні заклади?

— Охоче. Певною мірою це пов'язано із запровадженням новітніх технологій. Невдовзі у цивілізованому світі з'явиться декоратор віртуальної реальності. В Японії навіть готують грандіозний проект віртуального мистецтва. Заходиш у величезний зал з голограмами й опиняєшся, наприклад, у віртуальному саду, в якому можеш торкнутися квітки чи дерева. Хочеш потрапити в епоху Середньовіччя?! І таке можливо. Віртуальну реальність створюватимуть художники-декоратори. Мистецтво неймовірно прогресивне, та наскільки добре це для нас, людей, — не знаю.

— Де найлегше працевлаштуватися випускникам академії?

— Багато випускників працевлаштовуються дизайнерами в рекламних фірмах і працюють у фотошопі формату 2Д, 3Д. Можна знайти добрий заробіток в ужитковому мистецтві, дизайні інтер'єрів. От академічним малюнком нині захоплюється мало митців.

— Півтора роки тому в рамках проекту «Схід і Захід разом» ви відкрили персональну виставку в Маріупольському художньому музеї імені Куїнджі. Свої роботи подарували тамтешнім студентам. Чула: тепер маєте намір зробити такий подарунок і музеєві…

—  Під час відкриття виставки презентувала книгу «Український стрій» із зображенням характерного для Приазов'я одягу з оригінальними орнаментами. Познайомилася з чудовою жінкою, завідувачкою художнього музею Тетяною Булі. Цьогорічного грудня планую відкрити ще одну персональну виставку в Маріуполі. Роботи, що будуть на ній представлені, подарую художньому музеєві. Тим більше, Куїнджі — один з моїх улюблених художників. Що запам'яталося? Вікна Маріуполя заклеєні скотчем, на площі — цементні протитанкові «їжаки». На фасадах будинків написи: «Маріуполь — це Україна», а з околиць чуються вибухи…