У селі у Синютки

 Розмова кореспондента «ВЗ» з матір’ю керівника Львівщини  – про те, як її син школярем пас корів, як реагує на прохання земляків, які гостинці привозить у подарунок батькам і з якої причини у дитинстві отримав від них різки.


Якось почув від знайомих: у селі Куропатниках Бережанського району на Тернопільщині подружжя вчителів-пенсіонерів опікується переселенцями з Миколаївської області. Разом з іншими селянами допомагає їм освоїтися на новому місці, підсобляє продуктами. Прізвище цих пенсіонерів — Синютка, Євгенія Каролівна та Михайло Олексійович, «математичка» та історик. Батьки голови Львівської обласної держадміністрації Олега Синютки.  Свій приїзд до них ми не афішували, «нагрянули» зненацька. Вдома застали лише господиню — господар того дня подався на консультацію до медиків... Подвір’я Синюток нічим особливим не вирізняється серед інших селянських обійсть: зліва при вході садок, в якому гуляє домашня птиця, у стайні подає голос свиня, за хлівом — город, де все дозріває, справа — палісадник, затоплений повінню квітів. А по центру — тунель з винограду, який веде до хати з образами, сімейними фото на стінах, вишивками і приємною у спеку прохолодою.  Євгенія Каролівна смажила на кухні кабачки. Знітилася через несподіваний візит журналіста. Але у розмові про свого сина нам не відмовила…  

 - Я приїхала вчителювати у Куропатники за скеруванням. Мій майбутній чоловік з батьками (п’ятеро душ) потрапив сюди у 1946-му, коли українців переселяли з Польщі, — згадує Євгенія Каролівна, володар звань «старший вчитель», «вчитель-методист». —  Закінчив педінститут у Бережанах, доучувався у Бродах, був вчителем початкових класів у Нараєві. Викладав у Куропатниках фізкультуру, заочно вчився на історика, отримав диплом з відзнакою. За цим фахом працював у нашому селі до пенсії. Має 48 років педстажу. Я —  39 років 10 місяців. До сорока «не дотягнула», бо хотіла дати місце молодим, та й слух пропадав. А я люблю у всьому обов’язковість, зокрема перед іншими. Про мене батьки учнів казали: у неї на «трійку» треба щось знати.

- Пенсія у вас, мабуть, невеличка. Син матеріально допомагає?

- Допомагає усім, чим може. Через велику завантаженість рідко виривається зі Львова, але, як тільки це вдасться, завжди порається на господарці. Дає якусь копійку, хоча ми того й не потребуємо, бо картопля, помідори, огірки, яйця, м’ясо — свої. Купує нам ліки, бо у периферійних аптеках підробки... Любить Олег з дружиною порадувати нас мандаринами, персиками, яких часом шкодуємо собі купити. Внуки з порога кричать: бабусю, пригощайтеся!

- Скільки у вас своїх дітей?

- Двоє. Було двоє… Донька Оксана загинула у Броварах, на пішохідному переході її збив вантажний бусик з яблуками.  Напівсиротами залишилося троє дітей. Хлопці вже дорослі, закінчують магістратуру. Один — в університеті Шевченка, інший — у «Могилянці». А донечка Оксанина — зовсім маленька, пішла у перший клас...

- Чи не важко вам з чоловіком було бути у школі вчителями сина? Чи не робили йому поблажок?

- Олег був надто гордим. Не дозволяв собі не підготуватися до уроків. Хлопці підбурювали його: «Навіщо ти вчишся? Ми не відповідаємо — і ти роби так!».  А він: «Мої батьки — вчителі, їм буде соромно за мене». Олег закінчив школу зі срібною медаллю. Претендував на золоту, але оцінку з геометрії йому під час перевірки роботи у Тернополі безпідставно «зрізали». Треба було медаль дати комусь іншому. Про це я прямо сказала тим екзаменаторам.  А Олег мені: «Мамо, чого переживаєте? Головне, що маю знання».

Олег хотів вступити на юридичний факультет. Поїхав в університет до Львова здавати документи, але після 10 класів заяв не приймали, потрібен був трудовий стаж. У комісії запрошували вступати на математичний факультет, а він: «На математику не піду». Видно, була образа за ту несправедливість  тернопільських інспекторів…

Пішов вчитися на історика в Івано-Франківськ. Паралельно вчився у Чернівцях на менеджера. З хлопцями організували маленький бізнес. Був у Студентському братстві. Працював заступником міського голови в Івано-Франківську. А потім Андрій Садовий запросив до Львова. У грудні 2014-го Олег приїхав до нас і каже: «Мені запропонували стати головою облдержадміністрації...».

- Цю пропозицію на сімейній раді схвалили?

- Ми з чоловіком сказали: «Радься не з нами, а з дружиною Наталею. Бо то вона не матиме чоловіка… Знаємо, ти тепер ще менше до нас будеш приїжджати, бо ціла область буде на голові». Дружина підтримала.

- Чим син прислужився рідному селу? На Бережанщині кажуть, що Синютка проклав шикарну дорогу у Куропатниках, де раніше годі було проїхати…

- Допоміг. Але як це зробив — не знаю. Якось запитую: «Олесю, як воно тобі вдалося?». Жартома відповідає: «Ердоган допоміг» (очевидно, дав зрозуміти, що роботи виконувала фірма з Туреччини, президентом якої є Реджеп Таїп Ердоган. — І. Ф.).

- А місцеві звертаються через вас до голови Львівської ОДА Синютки, щоб допоміг їм у чомусь?

- На початках зверталися: допоможи влаштувати на роботу у Львові, посприяй вступу в інститут. Олег на те сказав: «Я тим займатися не буду. Не маю для цього часу і бажання. Якщо людина отримала освіту і має щось у голові, то за конкурсом знайде собі роботу.  А якщо замість вчитися  дурня валяла, то мені буде соромно, що рекомендував її на посаду».

- Можливо, куропатниківський священик просив придбати щось для храму? Скажімо, світильник-«павук»? Це зараз модно дарувати.

- Ні. «Павуків» у нас у церкві буде зо п’ять. Коли Олег ще був заступником мера, у нашій церкві робили ремонт, син через мене передав на будову і своїх грошей.

- Чи цікавитеся у пресі, що говорять про роботу вашого сина?

- Цікавлюся. І думаю собі: як ти, Олеже, з усім цим справляєшся, як усі цифри запам’ятовуєш? Багато хто каже, що їм приємно бути земляками мого сина.

- Львів недавно був у центрі скандальної уваги всієї країни — коли тут спалахнула сміттєва криза. Вашому сину його колишній шеф Андрій Садовий докоряв, що начебто разом з президентом задля політичних цілей використали цю проблему. Що Синютка спеціально зголосився вивозити сміття, щоб згодом шпигнути Садового за його «безпорадність»…

- Коли мій син ще був заступником міського голови, приїжджала у гості і весь час чула від нього: «Мамо, а правда, Львів — чистий, гарний?». Якось привіз мене до себе додому, а сам зібрався у справах. Попросилася у машину до нього. По дорозі показує місто. Аж раптом загальмував і вийшов. Невеличка вуличка, неприбрана. Набирає когось по телефону і каже: на такій-то вулиці повно сміття! Чую: «Якщо ви не маєте коли прибирати, то зараз приберу я…».  Поїхали далі, вертаємося  — вулицю вже заметено.  

Що тепер між Олегом і Садовим сталося — не знаю. Вони непогано співпрацювали, моя невістка Наталя з дружиною Садового Катериною весь час спілкувалися...

Мене вразила одна річ. На телеканалі беруть інтерв’ю у заступника голови Верховної Ради Оксани Сироїд, члена «Самопомочі», про яку раніше була доброї думки. Кореспондент запитує її, як оцінює те, що Синютка зайнявся сміттям у Львові. Пані Сироїд відповідає: «Коли Синютка був заступником Садового, то відповідав за вивезення сміття. Напевно, це йому дуже сподобалося». Як таке можна сказати!

 Якось запитала: «Олеже, невже у тебе мало роботи, що звалив на себе ще й цю проблему?». А він: «Мусив то зробити, бо не годен на бардак дивитися…». І добре, що взявся за цю справу.

- Повернемося до шкільних років вашого сина. Збиточником був?

- Як і всі, бігав-веселився, але якихось вибриків не дозволяв собі.

- За провини карали його?

- Не було за що. Хоча пригадую один випадок у сьомому чи восьмому класі. Олег любив грати у футбол на вигоні. Одного разу, коли матч давно закінчився, його допізна нема вдома. Переживаємо. Десята вечора минула, одинадцята. Тоді взяли й замкнули двері на ключ, полягали спати. Ніби полягали — бо яке там спання, коли дитини нема? Олег згодом прийшов, постояв під зачиненими дверима і пішов спати на сіно. Ми вийшли, знайшли його там. Чоловік узяв прута і дав ним Олегові два рази по одному місцю.  Той навіть не пискнув. Наступного дня каже: «Я заробив».  

Нині часто говорять про те, що батьки не мають права підняти руку на своїх дітей. Олег (він завжди говорить те, що думає) мав необережність не погодитися: нічого тій дитині не станеться, якщо раз дати їй по м’якому місцю. Такий ґвалт після цього здійняли у Львові! Мовляв, Синютка закликає дітей лупцювати.  Журналісти запитували: чи били вас у дитинстві? «Били один раз,  — відповів. — Але пам’ятатиму це все життя».

- Син любив селянську працю?

- Наші діти робили все. Могли і поросяті їсти дати, і курям, гусям. На городі поралися. Не раз аж совість нас з чоловіком мучила: ми лягли  відпочивати, а вони після польової роботи вчаться. Десь у сьомому класі Олег обмовився про велосипед. Кажу: не маємо для цього грошей. «То я піду пасти в  колгоспі корови, зароблю собі». Ціле літо глядів за чередою. І придбав за зарплату те, що хотів. На друге літо чуємо: «Я знову піду на роботу — хочу радіо VEF». Заробив і купив. «Хочу фотоапарат!» — пішов працювати на тік. Ніколи не клянчив. Розумів, що всього треба досягати своєю працею.

- Олег не кличе вас перебиратися до нього до Львова?

- Кличе. Каже: кидайте ту господарку, приходьте до нас. Але...

Ще донедавна у нас було багато городів — доводилося Оксаниним дітям допомагати. З пенсії багато не накупиш. Зараз здоров’я вже не те, Олег не має часу допомогти нам у полі, а сусідів не випадає просити — у них своїх клопотів достатньо. Довелося відмовитися від частини тих городів. Але поки нас з чоловіком двоє, ніяк не хочемо переїжджати зі села. Звикли весь час щось робити. А що у Львові? Телевізор, посиденьки на лавці. То не для нас...

- Як часто син навідується до вас?

- Назагал — щодва місяці. Розуміємо його зайнятість. У будень виходить на роботу з хати без десяти сьома, повертається додому не раніше десятої вечора. Щосуботи приходить у свій офіс. Кажу до Олега: «Що то за така робота?  Діти тебе зранку не бачать, бо ще сплять, ввечері — бо вже сплять. Як угледять тата — тішаться, як не знати чим...».

- Його дружина не нарікає?

- Вона змирилася. Розуміє, що інакше не може бути. Їй тяжко, може, і прикро.  Але не нарікає.

- Що не подобається у роботі вашого сина?

- Непокоїть його гранична завантаженість. Коли після повернення з далеких відряджень, замість відпочити, ввечері сідає розбирати службові папери. Ми з чоловіком просимо: «Сину, плануй робочий час так, щоб хоч о 20-й годині був вдома  — сім’я чекає, двоє дітей». А він: «Мамо, мушу попрацювати з документами...»  Справді — мусить. Казала йому, щоб брав ті папери у машину, переглядав їх по дорозі у Турку чи у Дрогобич. Шофер везе, а ти папери дивишся. А він: «Вам, мамо, так здається».

- Коли Олег приїжджає додому, що готуєте йому?

- Любить вареники із сиром — вони на столі у кожний його приїзд. Внук Андрійко, другокласник, теж ці вареники несамовито любить.

- Не нудно внукам у селі?

- Вони дуже хочуть сюди приїжджати. Звичайно, у Львові мають де гуляти, неподалік квартири — дитячий майданчик.  Але у Куропатниках для них воля! Тішаться каченятком, курчатком. Йдуть до стайні — дивляться на поросятко: «А можна його погладити?». Беруться годувати птицю.  Минулого Різдва разом з Олегом ліпили сніговика. Андрійко приходить до хати і каже: «Бабусю, а чому ти не сказала, що у вас сніг такий гарний?».

- Як свекруха ставиться до невістки?

- Ми дуже підійшли одна одній. Наталя ніколи не приїде в село, щоб не привезти нам з чоловіком якийсь гостинець. Чи то оселедець, чи твердий сир, коробку цукерків. Намагається придбати щось для мого гардеробу — туфлі, светр, колготи. Прошу: «Наталю, не купуй, для мене тяжко підібрати, бо я — повна». А вона: «Купую, мамо, таке, щоб вам підійшло. Домовляюся з магазином, щоб, у разі чого, можна було обміняти».  Задоволена невісткою. Наталя старається, щоб Олег нормально харчувався — у його інтенсивній роботі це дуже важливо. Слідкує, щоб завжди був відповідно до свого статусу одягнутий. Сорочки йому купує, а костюм тягне у магазин вибирати разом.

- А сама Наталія? Вона ж «перша леді» області...

- Має добрий смак. Проте надмірностей не визнає. Не хоче «крикливого» одягу.

- Ви згадували, що колись сім’я вашого Олега дружила із Садовими. А яка ситуація зараз, коли їхні стосунки стали прохолодними? У червні цього року Катерина Садова пікетувала Львівську облдержадміністрацію, при зустрічі відмовилася потиснути руку вашому синові...

- Не знаю, які у них зараз стосунки. Як приїде Олег деколи на дві-три години, то говоримо не про Садового і його дружину, а про своє, сімейне...

- Чи не розказує син вам про свої мрії, задумки?

- Свого часу він захистив кандидатську дисертацію. Радили йому: пиши докторську. Ну, побудеш ти головою області ще рік, два — а прийде час, що треба буде знайти іншу роботу... А він: «Якби я мав на те писання стільки часу...»

- Ваш син має авторитет ділової, виконавської і водночас жорсткої людини. Кажуть: «переростає» свою посаду. Чи не хотів би бути міністром, прем’єр-міністром? А може — президентом?..

- Ми з Олегом не говорили на ці теми. Але моя Наталя каже, що з неї досить чоловіка — голови облдержадміністрації.  Я морально готова до його кар’єрного зростання. Але як подумаю, яке то навантаження страшне, що мій син з його характером не матиме ні дня спокою, —  стає його шкода...

Фото автора.