«У Малайзії на всю країну сім гімнасток. І вони перемагають на Кубках світу!»

Цілу колекцію нагород Міжнародного турніру Ukraine Nation Cup зі спортивної гімнастики зібрали малайзійські підопічні криворізької наставниці Наталії Сінькової. В її команді тренуються китаянки, малайки та індуски, та всіх українка називає однаково: “мої діти”. І вчить не лише перемагати на помості, а й науки бути згуртованими і дружніми — справжньою сім’єю.

- До Малайзії я поїхала у 1995-му на запрошення старшого тренера збірної Едуарда Нечая. Мені тоді було 29. Відпрацювала там три роки і відчула, що мені це набридло: некомфортно тоді було у колективі збірної, - розповіла Наталія Сінькова. - Та ще через два роки, у 2000-му, Нечай знову поїхав до Малайзії, і ще раз “захопив” мене зі собою. З того часу  треную жіночу збірну цієї краї­ни. А Едуард змушений був повернутися до України, у нього стався серцевий напад... У Малайзії багато тренерів з пострадянського простору: росіяни, грузини. Та українка я одна.

Я люблю працювати, і мені байдуже, де це робити. До Малайзії поїхала не заради грошей (це не США і не Австралія, у Малайзії тренери отримують, мабуть, найнижчі зарплати). У середині 90-х у мене були підопічні в українській збірній. Тож мене час від часу запрошували у команду складати вільні вправи. На дальній край Земної кулі мене підштовхнув інший інтерес: а чи зможу я там, у невідомій Малайзії (я не відразу на мапі світу її відшукала), спілкуватися з дівчатками так, як спілкуюся з українськими вихованками? Це була чистої води авантюра: англійською я не знала жодного слова (у школі вивчала німецьку). Цієї мови мене вчили діти. Hello! - зустріла мене одна учениця. А я, подивившись на них, тільки і змогла вигукнути: Wow! (сміється). Обожнюю дітей. І з усіх сил намагаюся допомогти їм реалізувати все, що дала їм природа. Не кожна дитина має талант до гімнастики. Та кожна гідна того, аби приходити у зал навчатися гімнастики. А я повинна віднайти усі можливі способи, аби допомогти їм у цьому.

- Ви плануєте повертатися додому?

- Ось ще трішечки зістарюся, і повернуся назавжди (сміється). Я люблю прилітати до України. Тут таке чисте й прохолодне повітря, так легко дихається! У Малайзії зазвичай спекотно. З іншого боку, ви приїдьте туди хоча б одного разу. І вже не захочете повертатися. Там як у бабусі влітку на селі: тепло, люди ходять у шортах та майках, і ніхто не вимахується. Там щирі і відкриті люди, які завжди усміхаються. Ця країна  навчила мене усміхатися. І стати трішки добрішою.

- До чого у Малайзії досі не можете звикнути?

- Мені подобається усе: їжа, сонце 365 днів на рік, люди чудові. Жодного аргумента “проти” так і не змогла віднайти. Кожного дня виходжу на вулицю і радію. За Україною сумувати не доводиться: щодня в Інтернеті дивлюся українське. А дівчат мови вчити не хотіла. Нехай у мене буде хоча б одна таємниця (сміється). Ось тепер у Києві мої підопічні познайомилися з українською кухнею. Це була несамовита радість. У Малайзії немає сиру та сметани. Тож вони смакували від душі, а потім ще накупили цілі сумки цього добра — додому привезти. А як вони реагували на оселедець під шубою! Та навіть звичайна картопля в Україні має інший запах та смак. У Малайзії через спеку немає таких запахів. Там навіть квіти так не пахнуть. Це, мабуть, єдине українське, за чим я сумую.

- За якою системою розвивається спорт у Малайзії?

- За державною. Клубна система у нас не працює. Там гроші на спорті не заробляють. Щодо гімнастики, то єдиною системою є відсутність будь-якої системи. Ось у мене тренуються семеро гімнасток. Ці семеро — все, що у гімнастичній Малайзії є. Я дівчат на вулиці знаходжу і приводжу у зал. Дивлюся, дівчинка семи-восьми років з мамою крокує. Підходжу до них і пропоную гімнастику. Я не вишукую таланти. Запрошую усіх, хто хоче цього. Та більшість людей у цій країні навіть не підозрює, що таке спортивна гімнастика. У чоловічій гімнастиці ситуація насправді ще гірша, ніж у жіночій. Та при тому ми проходимо відбір на чемпіонати світу. Минулого року моя дівчинка стала першою на етапі Кубка світу у Словенії у вправах на колоді, а інша — другою у вільних вправах. А на олімпійському відборі ми змагалися за право виступати в Ріо з українкою Ангеліною Кислою. Програли їй зовсім трішечки. Одного місця нам забракло.

У нас немає новітніх гімнастичних приладів. Хоча не можу сказати, що в нашому залі — повне село. Чи не єдине, що дається взнаки, - це відсутність у килимі необхідної системи пружин, які виштовхують гімнаста на акробатичних стрибках. У середині травня у нас стартують Південно-Азійські ігри, які відбуваються раз на два роки, і в яких беруть участь близько 14 країн. Цього року Ігри прийматиме Малайзія, і до змагань держава закупить усі необхідні прилади. Та от тільки де нам готуватися до цього старту? Тож ми приїхали до Києва не в останню чергу випробувати наші комбінації на приладах світового зразка. Коли на «Фейсбуку» побачила, що в Україні відбудеться гімнастичний турнір — на помості і з новими приладами, повірити не могла у такий фарт. А коли Стелла Захарова пообіцяла оплатити команді проживання і харчування, наше керівництво відреагувало блискавично: ми оплатимо переліт, летіть до Києва! Два роки тому ми перемогли на Азійських іграх. І тепер, у рідних стінах, просто зобов’язані повторити цей успіх! У нас немає варіантів, від нас чекають лише перемоги.

- Скільки часу ваші малазійські підо­пічні можуть присвячувати  гімнастиці?

- Так багато, як в Україні, наші дівчата не мають можливості тренуватися. Усі мої вихованки навчаються в університеті. Та, попри це, два роки тому я спробувала організувати їхній графік так, щоб вони могли тренуватися двічі на день. Наслідком стало те, що дівчата почали ламатися: вони ще не готові до такого обсягу фізичних навантажень. Поки для нас достатньо тренуватися по 3,5 - 4 години. Деколи я проводжу ранкові полегшені тренування. Я не можу їх перенавантажувати і доводити до травм. Якщо вони погано виступатимуть на змаганнях, то не отримуватимуть гранту на навчання в університеті.

А ще наші вихованки різні за національністю. З 1965 року у Малайзії відбувалися громадянські війни: китайцям і малайцям тісно було на одній території. Та тепер вони навчилися жити разом. І щороку 31 серпня у нас вся Малайзія святкує День країни: індуси, малайці і китайці проводять спільні акції, наголошуючи на тому, як важливо жити у мирі. У мене тренуються діти усіх трьох національностей. І для мене не має жодного значення колір їхньої шкіри чи релігійні переконання. Я називаю їх “ангелятками” і “моїми красуньками”. У них направду можна повчитися. В однієї дівчинки від раку помирала мама. Вона не могла тренуватися. І всі інші сиділи з нею у лікарні... Це істинна команда, де немає злості, ревнощів чи заздрощів. Коли на змаганнях одна гімнастка перемагає, інші кидаються обійняти її. Я щоразу бачу гордість в їхніх очах: “Ти змогла!”.

- Ви і після тренувань спілкуєтеся разом?

- Вони мене щоразу кудись запрошують. Та я їм кажу: “Йдіть самі, відпочиньте від залу. Скучте врешті-решт за мною!”. І виганяю на побачення з хлопцями. Переконую їх, що у кожної дівчинки повинно бути особисте життя. Якщо фокус буде лишень на гімнастиці — це дисгармонія, дисбаланс. Я так хочу, аби всі вони відшукали свою другу половинку. Без цього щастя не є повним.

Батьки моїх дівчаток — також мої найкращі друзі. Чи не заперечують вони, особливо тати, аби їхні доньки займалися гімнастикою? Перемоги — це слава, а від неї ще ніхто не відмовлявся. Це — гроші і можливість отримати безкоштовну вищу освіту. А також можливість побачити світ. Та є в нас невеличке “але”: у мусульманській країні батькам потрібно добряче зважити усі “за” і “проти”, дозволити доньці ходити у купальнику чи ні. У 2015-му одна з моїх дівчаток перемагає на Південно-Азійських іграх. І після цього на неї навалюється  критика... Та її підтримали батьки, вони взяли всю відповідальність на себе.