Оксана ЛУЦИШИНА: «Американську молодь цікавить наш регіон, бо вони раптом збагнули, що він існує»

Ця книга, в яскраво-червоній палітурці, геть не вписується в канони любовного роману. У її головного героя хтось вже встиг виявити симптоми психопатії, а хтось охрестив «героєм нашого часу». Героїня тільки на перший погляд здається безневинною жертвою, адже вона страждає від найстрашнішої хвороби сучасності - синдрому апатії та небажання брати на себе відповідальність. Ключем до розгадки характерів героїв є колода карт Таро: у кожній карті закодовано персонажа, його роль у романному дійстві. «Жодної містики, — запевняє Оксана. — Лише гра». Любовна гра, що руйнує штампи і правила, а тому так схожа на реальне життя.

- Оксано, ви мешкаєте в Америці, та все ж пишете українською. Не було бажання написати «Любовне життя» англійською?

- Але ж я думаю українською. Англійською пишу переважно тексти або наукові, або есеїстичні. Або в міру нудні (сміється. — О. Г.). “Любовне життя” для мене, перш за все, — смислотворче. Під мовою я розумію радше зв’язки між словами, ніж самі слова, асоціативне мислення... Те, що Хвильовий називав “запахом слова”.

- Емігрантська тема у книзі спровокована вашими власними переживаннями і відчуттями? До чого довелося звикати, переїхавши в США, і чи є речі, до яких не можете звикнути досі?

- Не люблю термін “емігрантська”, бо значення, які асоціюють із ним, заважають проникнути у суть явища. “Емігрант” — це якесь дуже сумне слово, як від’їзд назавжди, щось із минулих століть, коли не було сучасних комунікацій, не було літаків. Зараз світ змінився, проте, кажуть антропологи, наша свідомість з часів античності помінялася мало. Ми і надалі істоти архаїчні... Повертаючись до літератури, не маю уявлення, який термін краще вжити для її позначення: “емігрантська” мені не до вподоби, “екзиль” теж, мабуть, не дуже точно. А як точно — поки що не знаю.

Речей, до яких неможливо звикнути, у США скільки завгодно. Сама природа чого варта — іноді це наче марсіанський пейзаж. Вже була трохи звикла до Флориди, де жила доволі довго, але тут настав час переїжджати, і тепер я звикаю до Техасу. Пригадую, виходжу із літака, сідаю в автівку, їду і бачу — стоять якісь залізні будки посеред темного степу, а на них неонами написано: «Феєрверки Аламо». Які ще феєрверки? Хто їх приходить сюди купувати? До чого тут Аламо (фортеця, за яку розгорілася найпотужніша битва Техаської революції. — О. Г.)? Це якісь коди, для мене чужі, а тутешній люд знає, чому так. Для них і феєрверки у преріях — це нормально, і Аламо тут до чогось (таке незвичне вшанування історії).

Продовжуючи тему звикання: навіть звичайне американське привітання, коли тебе питають “як справи?” і не чекають детальної відповіді, може викликати шок. Ми звикли до іншого формату стосунків, і американці можуть здатися нам бездушними, бо начебто не хочуть нас слухати. Але це не так. Просто у них для цього існують інші контексти та інші ситуації.

- Оксано, ваша нова книжка поєднала неповторне тріо:  вас  як автора, Мар’яну Савку як видавця і Маріанну Кіяновську як редактора. Це могло б,  як у «Касабланці», стати початком прекрасної дружби, якби не факт, що ви дружите вже дуже давно... А з чого, власне, ця дружба почалася? І як впливає на цю дружбу відстань?

- З Маріанною Кіяновською ми познайомилися ще у 2000 році на спілчанській нараді молодих літераторів — тоді Віктор Кордун, прекрасна людина і чудовий поет, царство йому небесне, збирав молодь, то були гарні часи. А тоді вже Маріанна познайомила нас із Мар’яною. Найкраще про історію цієї дружби сказала власне Мар’яна у 2008 році, коли ми з нею на кілька днів з’їхалися у Нью-Йорку: “Моє серце впускає людей і не вміє випускати”. Так і наші серця - впустили одна одну назавжди. Тому, я думаю, відстань на це не має впливу. Коли бачимося, дуже тішимося. Але коли не бачимося, то не перестаємо любити.

- Якось ви сказали, що дружба - почуття недооцінене, порівняно з любов’ю, наприклад. Чому ж існує думка, що жіночої дружби не буває в принципі, і це прерогатива чоловіків?

- Жінка у патріархатному суспільстві — це відхилення від “норми”, девіація. Її тіло в анатомічних атласах позначали як “репродуктивні органи”, тим самим підкреслюючи, що дітородна функція - її єдина цінність і єдиний доказ її людськості.

Жіноча сексуальність демонізувалася. Ще Лукрецій у “Природі речей” писав, що дружини не повинні надто розпалюватися у ліжку, як, наприклад, повії, - задоволення їм ні до чого, це лише перешкоджає зачаттю і загалом робить жінку непокірною. Ну а далі — стара політика divide et impera (розділяй і владарюй)... Для цього (бодай на словах) витворюється світ, у якому, наче у велетенському гаремі, жінки нібито тільки те і роблять, що конкурують одна з одною за чоловічу увагу і чоловічий погляд, і де довіряти нікому не можна. Дружба ж руйнує цю схему — це об’єднання, це довіра. Звісно, вона буде відкидатися, її існування будуть заперечувати.

- Викладаєте у Техаському університеті слов’ян­ські літератури. Наскільки лекції з української чи польської літератури мають успіх у молодих американців? Як студенти реагують на твори сучасних українських письменників?

- Студенти дуже зацікавлені. Їх цікавить наш регіон, бо вони раптом збагнули, що він існує. Досі це був “пострадянский простір”, із наголосом на “радянський”, коли видимою була лише Росія. А тепер уже стало зрозуміло, що не Росія, що Росія — не всюди. Для західного світу, зокрема для США, це було достеменним відкриттям. Ще у 2010-му мене питали, “чи далеко моє рідне місто від Санкт-Петербурга”. Уявляєте, коли я розповідала, що моє місто — Ужгород — на кордоні зі Словаччиною, мене питали про Санкт-Петербург!.. Тобто від Словаччини до Санкт-Петербурга простягалося Ніщо, “пострадянський простір”, дика пуща...

Чи далеко Ужгород від Петербурга? Я відповідала приблизно так: «Як від Маямі до Торонто». Вся ця «русская зима», яку навіть у теплому Закарпатті святкували у не такі вже й сніжні зими, весь цей «дід мороз» затьмарювали собою реальність. І зараз є потреба цю реальність вивчити докладно. Мене навіть запрошували з лекціями у деякі американські держустанови.

Українська література студентам дуже подобається, але читаємо те, що перекладене, а його не так уже й багато. Мусять бути якісь інституції, які би займалися перекладами, промоціями, пошуком перекладачів (не обов’язково державні). Наразі все лежить на плечах ентузіастів.

- Хто з представників української сучасної літератури, дивлячись з вашого викладацького досвіду, вписався у світовий літературний процес? Що стало запорукою цього?

- Це не так багато людей, і імена їхні всім відомі. Це, насамперед, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Курков. Щодо запоруки успіху, то тут можна говорити про багато факторів: тематика, цікава західному читачеві, рівень майстерності, а ще - самі персоналії письменників. Це люди, які вільно володіють кількома іноземними мовами. Читати письменника — одне, а приходити на його вечори, слухати його наживо, мати можливість безпосереднього контакту — інше. І це має значення.

- Наскільки життя в США впливає на вас як на особистість, і як на письменницю? І чи були б ви іншою, чи писали б по-іншому, якби жили в Україні, як гадаєте?

- Не знаю, як проводити такий моніторинг чи таку інвентаризацію. Життя в іншій краї­ні — це лише один фактор, а є ще просто життя, зустрічі, розлуки, процеси старіння. Як розсортувати, що в тобі від одного, а що від іншого? Те ж саме стосується і письма. А чи писала б я інакше, якби не зустріла ту чи іншу людину? Хто його знає...