Дана ПАВЛИЧКО: «Біда, коли Відродження Розстріляне, але ще гірше, – коли воно забуте»

Директор видавництва «Основи» – про генетичну любов до української книги

Коли у твоїх жилах тече кров відомих літераторів, майбутня професія, здавалося б, визначена наперед. Проте 27-річна Дана Павличко, онука поета Дмитра Павличка і прозаїка Павла Загребельного, не пішла шляхом дідусів. Вона – менеджер і управлінець. Дані вдалося врятувати від банкрутства легендарне видавництво «інтелектуальної літератури» «Основи». Розмовляємо з директором видавництва про те, чи легко провадити книжкову справу в Україні, про спадок від дідусів та чому взялася підіймати архіви КДБ, шукаючи справи поетів Розстріляного Відродження.

—Мені не передався талант ані до віршів, ані до прози, — починає розмову Дана. – Мені випало щастя рости в оточенні книжкових полиць, прислухатись до думок інтелектуалів, генераторів ідей. Це унікальний досвід. З іншого боку, рости в оточенні таких дідусів непросто — треба вміти відстоювати власну думку і життєву позицію. Я була улюбленицею дідусів. Павло Архипович Загребельний (нині покійний) був «людиною в собі», закритою і страшенно працелюбною. Наше спілкування було стримане. А от Дмитро Васильович, хоч як намагається бути строгим, – не виходить. Ми багато спілкує­мося, можемо подискутувати. Завжди звертаюся за порадою до дідуся. Зараз працюємо над новим виданням його любовної лірики.

— Чому легендарне видавництво «Основи» наприкінці 90-х опинилося на межі банкрутства?

— Бізнес не може десятиліттями діяти за одними і тими ж схемами, треба пристосовуватися до нових вимог суспільства. Небажання модернізуватися, шукати нових напрямів – проблема українського бізнесу як такого. Видавництво «Основи» працює вже 23 роки, і не дивно, що в його історії був час занепаду. Коли мама з моїм вітчимом Богданом Кравченком заснувала «Основи» у 1992 році, мала на меті видавати важливу для України літературу та книжки, до яких доступу раніше не було. В першу чергу, це була світова класика. За прикрим співпадінням, після смерті мами у 1999 році в українському суспільстві почав спадати книжковий бум, держава перестала закуповувати книжки у бібліотеки… У мене пішло чотири роки на те, щоб скоротити витрати видавництва і зрозуміти, куди рухатися далі.

Зайнялися дитячою книгою, при цьому не втратили фундамент «Основ» — інтелектуальну літературу. Спеціалізуємося на рідкісній в Україні документальній прозі, світовій та україн­ській класиці, книгах з мистецтва. Нещодавно у нас вийшла монографія художника Олександра Ройтбурда, а також книга про українських митців-нонконформістів. У грудні видали «Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя з ілюстраціями відомого українського художника Іллі Ісупова (ті самі, де чорт здіймає вгору молот, а на небі місяць у формі серпа. – «ВЗ»), минулоріч – «Лісову пісню» Лесі Українки з ілюстраціями Поліни Дорошенко. На Книжковому арсеналі презентували збірку «Розстріляне Відродження» та перший у світі переклад Корану українською мовою.

— Що змусило підняти архіви КДБ і розповісти про письменників Розстріляного Відродження?

— Біда, коли Відродження Розстріляне, але ще гірше, – коли воно забуте. У 20-30-х роках ХХ ст. на території України стався інтелектуальний вибух, який винищили терором. А ми, в кращому випадку, знаємо три-чотири прізвища письменників того періоду: Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Микола Зеров… Коли готували книжку «Розстріляне Відродження», я була в захваті від творів. Ще більше полюбила Хвильового, наново відкрила для себе Євгена Плужника (його вірш «Мовчи!» є знахідкою для мене).

Ми розповіли про справи кожного з письменників, знай­дені в архівах КДБ: як на них доносили, ламали їх, хто був закатований. Спецслужби не тільки стежили за кожним кроком неугодних владі літераторів, вони знали усе: від розмов на кухні, які спецслужбам «зливали» псевдодрузі авторів, до того, хто вважає Голодомор геноцидом, а хто говорить, що перенесення столиці з Харкова до Києва є аферою на користь Москви. Найбільше агенти раділи, коли творчі особистості не витримували утисків і починали пиячити. Письменник, який ставав алкоголіком, не представляв для совєтів загрози. Ці трагічні матеріали, сподіваюсь, остаточно переконають тих, хто ще сумнівається, що Радянський Союз — одне з найбільших лих, яких зазнавав світ.

— Дивно, що в той час, коли більшість української молоді мріє виїхати за кордон, ви, навпаки, – переїхали з-за кордону в Україну…

— Навіть не думаю про те, щоб кудись втекти. Вірю, що країна на шляху розвитку, і видавничий бізнес буде набирати обертів. Свого часу виграла стипендію на навчання в Італії у коледжі, потім отримала диплом бакалавра економіки у Брюсселі і диплом магістра державного управління лондонського King’s College. Коли повернулася в Україну, мене шокував рівень корупції і унеможливлення роботи малого та середнього бізнесу. Досі не можу змиритися з адміністративною тяганиною, з якою стикаюся як видавець. Не дивина, що при такій величезній країні у нас не розвинений книжковий ринок – близько 30 вагомих видавництв. Але на усі ці «проти» у мене є непохитне «за» — обожнюю роботу з книжками.

— Як ставитесь до думки, що майбутнє за електронними книгами, а паперові – вчорашній день?

— Світова статистика показує, що книжка в папері існуватиме ще століття як мінімум. Електронна книжка існуватиме паралельно. А про конкуренцію в Україні можна буде говорити років за п’ять.

Довідка «ВЗ»

Богдана Павличко народилася 1987 року в Києві. Мати — літературознавець Соломія Павличко, батько — кандидат економічних наук, письменник Михайло Загребельний. Батьки прожили в шлюбі рік, Богдану виховав вітчим Богдан Кравченко — канадський політолог українського поход­ження. У 10-му класі Дана здобула ґрант на навчання в італійському United World College, виїхала на навчання за кордон. Працювала заступником директора фонду EIDOS, куратором мистецьких проектів Українського дому. У 2011 році очолила засноване матір’ю видавництво «Основи».