Юрій ГОРБУНОВ: «Для ролі у фільмі «Останній москаль» перестав голитися і сів на висококалорійну дієту»

Фільм власного виробництва про будні карпатського села презентуватиме телеканал «1+1». За сюжетом, на Гуцульщину приїжджає хлопець з Москви, якому нелегко даються порядки місцевих мешканців. Усі актори у серіалі — українські, окрім, власне, “останнього москаля”, роль якого зіграв 23-річний російський актор Ігор Скрипко. Про секрети створення фільму “ВЗ” розповів відомий актор та телеведучий Юрій Горбунов, виконавець головної ролі гуцула Івана.

— Юрію, ви виросли на Франківщині, чи доводилося спілкуватися зі справжніми колоритними гуцулами? Хто допоміг вжитися в роль Івана, жителя села Великі Вуйки?

— Я ріс у Франківську, а щоліта і щозими на канікули ми їздили у Карпати. Тому з гуцульським побутом знайомий з дитинства.

Після закінчення театрального інституту знімався у фільмі “Час збирати каміння” про події у маленькому гуцульському селі наприкінці ХІХ століття. Тоді ми два тижні жили у гуцульській хаті під Ворохтою. Не можу сказати, що мій персонаж Іван змальований з когось конкретного, але й не вигаданий — це збірний образ. Вжитися в роль мені було легко.

— Де відбувались зйомки «Останнього москаля»?

— Знімали у кількох локаціях: у Карпатах, у Києві, у Пирогові в Національному музеї народної архітектури та побуту. Глядачам, які добре знають Ворохту, приємно буде побачити знайомі будинки, вулички, автостанцію...

— Після проекту «Краса по-українськи» ви казали, що українську сільську дійсність треба трохи прикрашати, у фільмі все саме так — прикрашено?

— Ні, в “Останньому москалі” показане звичайне гуцульське село — таке, як є. З бездоріжжям, болотом по коліна, пластиковими пляшками серед дикої природи, але й з прибраними, свіжопофарбованими хатками до Пасхи. Мені справді хочеться бачити українські села мальовничими, заможними... Тим паче, гуцули завжди вирізнялися тим, що були заможними господарями, які любили чепурити хати, мали багато маржинки. На жаль, сьогоднішні реалії не настільки оптимістичні.

— Місцеве населення знімалось у масовці?

— Звичайно, місцеві жителі брали участь у фільмі з великим задоволенням. Їм дуже подобалась назва “Останній москаль”. Хоча до останнього не вірили, що серіал з такою назвою піде в ефір. Казали: “То ви так зараз називаєте, а потім у Києві все перейменуєте”.

— Траплялися якісь екстремальні випадки під час зйомок?

— Були суворі акторські будні. Наприклад, пізно восени, коли впали перші заморозки, дознімали літні сцени. У “Москалі” ж суцільне літо, спека... От ми й бігали перед камерами, коли надворі чотири градуси тепла, в сорочках на короткий рукав. Оператор нервувався, бо в акторів пара з рота йшла. То ми випивали гарячого чаю і на майданчик — так можна на кілька хвилин “обманути” організм. Я під легку сорочку одягав теплі речі, добре, що статура мого персонажа дозволяла (сміється.- О. Г.).

— Якось ви згадували, що коли доводилося перевтілюватися у Діда Мороза на дитячих ранках — миттю скидали кілька кілограмів. Кіно вплинуло на фігуру, по горах довелося побігати?

— Для ролі Івана був змушений поправитися на кілька кілограмів і перестати голитися. Мене постійно відгодовували і добряче гримували — казали, що я надто гламурний як на жителя села Великі Вуйки.

— Ігор Скрипко не ображався, що ви його москалем називали?

— Спочатку не міг звикнути, що ми йому гуцульські анекдоти розповідаємо, бо всі вони починаються однаково: “Приїжджає москаль у Карпати...”. Але процес зйомок в українській команді не пройшов даремно — він зрозумів специфіку тутешнього гумору. Час від часу Ігор їздив у Москву, повертався до нас, казав, що актори московські передають вітання Україні. Творча російська інтелігенція мислить тверезо, розуміє, що насправді відбувається в Україні, їм не треба нічого пояснювати. Ігор — чудовий хлопець, молодий, але дуже талановитий. Попереду у нього велике акторське майбутнє.

— Гуцули — народ гостинний, чому ж ваш герой Іван не радий московському племіннику Валері?

— На те є причина, яка ховається у далекому минулому. Іван добра людина, але у нього не надто хороше ставлення до рідного брата (батька Валери). Крім того, сам племінник — представник “золотої молоді” і не надто вписується в громаду села Великі Вуйки: до праці не привчений, руками вміє робити тільки “селфі”. Усіх секретів не розповідатиму, але глядачам буде цікаво дізнатися, яка драма сталася між братами.

— Як почуваєтеся у гумористичному жанрі?

— Чудово! Ми з Володимиром Горянським (зіграв роль голови села Великі Вуйки. — О. Г.) говорили між собою, що це один з тих небагатьох сценаріїв, коли текст не хочеться змінювати взагалі. Графік був напружений: протягом двох з половиною місяців чули щодня о восьмій ранку крик “мотор” і знали, що “стоп, знято” буде пізно ввечері. Попри це, кожен знімальний день був для нас великим задоволенням.

— У чому складність комедійного жанру?

— Почуття гумору — дуже індивідуальна річ. Недавно мене журналіст запитав: “Вам не здається, що своїм серіалом ви образили гуцулів, зробили їх недолугими?” На що я відповів: “Луї де Фюнес, майстер комедійного жанру, все життя зображав кумедних жандармів. Невже цим він хотів принизити честь поліції чи французів?” У цьому й полягає жанр комедії: і москаль, і гуцул, і пожежник, і поліцейський тут будуть зображені смішно. По суті, режисер поставив на кінорейки один з гуцульських анекдотів і подав своє бачення того, як би він мав закінчитися.

— Після 17 років перерви ви знову вийшли на театральну сцену у комедійній п’єсі “Два анекдоти на вечерю”. Хвилювались?

— І на театральній сцені, і на кіномайданчику, і у телестудії тримаю себе в руках, з досвідом навчився контролювати емоції. Але все ж таки на театральній сцені відповідальність перед глядачем загострюється втричі. Бо зігравши невдало перед камерою, зможеш перезняти дубль. А тут у залі сотні очей, які ловлять кожен твій рух, контролюється кожне твоє слово. Якщо ти погано зіграв, то вже не скажеш: “Вибачте, дорогі глядачі, давайте я знову прочитаю цей монолог”. У кіно в тебе є шанс виправитись, у театрі — його немає.

У антрепризі “Два анекдоти на вечерю” ми на одній сцені з Лілією Ребрик, Олексієм Вертинським, Ольгою Сумською та Віталієм Борисюком. Виступати у такому колективі суцільне задоволення. Об’їздили багато міст України, і у кожному місті — нова пригода. Запам’ятався виступ у Чернігові. Олексій вийшов на сцену не тоді, коли треба, ми з Лілею були шоковані і почали імпровізувати на ходу. Потім не витримали і розсміятися просто на очах у глядачів. Але зал аплодував, люди вирішили, що так і повинно бути. А от в Одесі глядачі більш прискіпливі до текстів п’єси Чехова (вистава поставлена за творами Антона Павловича. — О. Г.). У виставі є момент, коли мій персонаж Ломов, схвильований і ображений, біжить через зал, бо не зміг посватати Наталю Степанівну (яку грає Лілія Ребрик). І тут мене хапає за руку глядачка: “Не хвилюйтесь ви так, все буде добре! Я знаю цю п’єсу” (сміється. — О. Г.).

Довідка «ВЗ»

Юрій Горбунов народився 24 серпня 1970 року в м. Новий Розділ Львівської обл. Кар’єру почав з ролі ведучого на 100-річчі КПІ. 1999 рік — ведучий програми «Щасливий дзвінок» на телеканалі УТ -1. У 2000-му вів на Новому каналі програму «Підйом» з Машею Єфросиніною. З 2006 року працює на телеканалі «1+1». Ведучий програм «Снiданок+», «Танцi з зiрками», «Смакуємо», «Зірка + Зірка», «Краса по-українськи», «Я люблю Україну»... Володар чотирьох премій «Телетріумф». Знявся у багатьох фільмах та серіалах, зокрема «Вовчиця», «Небо в горошок», «Завтра буде завтра», «Мухтар», «Кактус».