Передплата 2024 «Добрий господар»

Євген НИЩУК: «Безсовісно говорити про матеріальні збитки, коли щодня люди втрачають найдорожче – життя»

Митці називають його одним з кращих з українських міністрів культури, театрознавці – одним з найталановитіших українських акторів, а представниці слабкої статі мліють від одного його голосу.

Зовсім скоро ми побачимо Євгена Нищука у новому амплуа — актору дісталась роль божевільного тирана, що садить за ґрати опонентів й тримає в страху власний народ.

А поки тривають репетиції, пан Євген розповів “ВЗ”, чому українські актори не отримують головних ролей, який фільм мріє подивитися та які “непристойні пропозиції” робили йому політики.

—Я готовий до творчого вибуху, стільки репетирую, що аж собі всі руки пообдирав, — сміється Євген Нищук. — Граю шизофренічного шведського монарха Еріка XIV. Прем’єра постановки відбудеться 25 квітня на великій сцені Національного театру імені Івана Франка. Ми не зосереджуємося на середньовічній історії Швеції. Це інтелектуальна драма, сюжет якої режисер Станіслав Мойсеєв дуже тонко переніс на сучасні події. Не хочу стверджувати, що зображаю на сцені Путіна чи Януковича, радше показую людину, котра від всевладдя втратила ґрунт під ногами. Образ Еріка XIV — це застереження кожному, хто бере на себе відповідальність вершити долю країни.

Театральна трупа починала репетиції постановки задовго до моєї участі, на роль Еріка XIV пробувався Остап Ступка, але не склалося. Для мене роль тирана — непроста, важко водночас і зрозуміти дії монарха, і не виправдовувати їх. Намагаюся показати, як у певних обставинах людина може повестися, як на неї впливають негаразди в особистому житті, як її охоплює параноїдальний страх зради. Ця роль змусила мене по-іншому дивитись на багато політичних та державотворчих процесів... Коли мене зараз питають журналісти: “Хто вас підставив? Чи відчуваєте себе ображеним?”, я розумію, що шукати відповіді на ці питання означає займатися саморуйнацією.

— Вам робили пропозиції продовжити політичну діяльність?

— Були пропозиції зробити ребрендинг певних політичних сил. Але я не хочу бути ходячою рекламою чиїхось ідей. Якщо починати робити щось, то з чистої сторінки.

— За ті дев’ять місяців, що були на посаді міністра культури, яку основну проблему культурної політики побачили?

— Не можна розділяти культуру і бізнес. Більшість європейських майстер-класів, які я відвідував, присвячені тому, як через культурний продукт підняти економіку країни. А коли ми прописуємо закони, що начебто мали покращити життєдіяльність культури, то жодної ролі у цьому не виділяємо бізнесовим колам. Знаєте, яке питання мені задавали найчастіше, поки я був міністром? Мовляв, у США нема міністерства культури і все у них добре. Але ж у Штатах філантропська система: мають низку мотиваційних законів для приватних фірм і компаній, які можуть отримати пільги, вкладаючи кошти в культурні проекти. Тамтешні бізнесмени, займаючись меценатством (спонсоруючи музей чи церкву), не лише очищують собі карму, а й зменшують податки. В Україні про це дискутують 23 роки. У 2014-му ми прописали комплекс законів, які мала прийняти Верховна Рада: не лише про меценатство, а й про грошовий збір з прокату іноземних фільмів на користь українського кіновиробництва...

— Ви зачепили дуже болючу тему кіно. Прем’єр-міністр обіцяв збільшити фінансування галузі, але цього не відбулося. Коштів на українське кіно критично мало. Голова Комітету з питань культури і духовності, нардеп Микола Княжицький запропонував дофінансувати галузь з лотереї або з прокату стрічок в Україні...

— Очевидно, йдеться про разовий збір з прокату іноземних фільмів. Аналогічна модель прекрасно діє у Франції. Але потрібно чітко прописати, на що конкретно будуть використані зібрані кошти. Те саме стосується грошей з лотерей — наразі ними вибірково “залатують” діри в бюджетах міністерств. Варто було б також встановити диференційовану ціну на гастрольну діяльність — українських виконавців та іноземних. Ця система зараз прекрасно діє в палаці “Україна”, завдяки новому керівнику Роману Недзельському.

— Ви неодноразово висловлювали радість з приводу зменшення російського музичного та кінопродукту в Україні. Але існує й інша думка: український культурний продукт є неконкурентоздатним, а зараз потреба підвищувати його якість зникла взагалі...

— Конкурентоздатність нашого культурного продукту (а це кіно, телебачення, естрада) гальмувалася штучно. Впродовж двох десятків років відбувалося свідоме блокування розвитку української культури. Нам заборонили мати своїх зірок, їх нав’язували ззовні. Власники телеканалів працювали виключно на російський ринок, тому з ранку до ночі у нашому телевізорі були Ургант і Павло Воля. З наших хіба що Юрко Горбунов та Притула прорвались у шоу-програми... Українські актори, і я в тому числі, проходячи кастинги на роль у фільмі, наперед знали, що головні ролі їм не світять. Це був неписаний закон — головні ролі отримують виключно московські актори. Тому багато моїх колег (Олексій Горбунов, Олексій Зубков) їхали в Москву і там вже ставали зірками. Те саме відбувалося і в концертних, театральних залах, які у розпал “сезону” під зав’язку заповнювалися російськими гастролерами, а українська антреприза на той період вмирала.

— Але часом, відстоюючи український продукт, політики перекривають кисень українським телеканалам, не дають їм часу добровільно переорієнтуватись. Наприклад, закон проти російської кінопропаганди вимагає негайно зняти з ефірів більшість російських фільмів, а це шалені збитки для телеканалів...

— Знаєте, коли я закликав українських виконавців не їздити у Москву по нагороди і утриматися від російських гастролей на час військової агресії РФ проти України, чув одну і ту ж відповідь: “Ми не політики, ми — артисти”. А я відповідав, що зараз йдеться не про політику, а про те, що гинуть люди від зброї РФ. Якщо не любиш, то принаймні май повагу до країни, де живеш і заробляєш гроші! Та сама відповідь у мене й для власників телеканалів, коли вони розповідають, що закуповували кінопродукцію ще до війни. Даруйте, але безсовісно говорити про матеріальні збитки, коли щодня люди втрачають найдорожче — життя.

Пригадую, як мені дзвонили з російського телеканалу “Дождь”, опозиційного до Кремля: “Евгений, вы же образованный человек, неужели хотите ввести в Украине цензуру на искусство?” Я відповідав: “На мистецтво — ні, на кремлівську пропаганду — так”. Я, наприклад, проти вилучення з ефірів хороших фільмів, які були створені в радянські часи на студії Довженка. З повагою ставлюся до фільмів Леоніда Бикова (українця, до речі). Але інша річ, що усе зняте останнім часом в РФ просякнуте “ура-патріотизмом” і так чи інакше торкається української теми... Скільки лементу було, коли ми заборонили російський фільм “Іван Піддубний”! Мовляв, це ж любовна історія. А навішувати на черкаського силача образ “русского богатыря”, який “бореться з західними цінностями”, — це обов’язковий елемент любовної історії?

— На вашу думку, зараз є можливість переорієнтуватися на європейський кіноринок?

— Вступ до європейської програми “Єврімаш” (Європейського Фонду спільного кіновиробництва) дав би змогу здійснити коппродукцію з Італією, Польщею, Німеччиною... Ми могли б адаптувати до телеефірів наші фільми, які пройшли прокат у кінотеатрах, закуповувати європейський продукт. У 90-х роках Голлівуд хотів створити в Україні філіал (такі діють зараз у Болгарії і Прибалтиці), хотіли модернізувати технічну базу, щоб знімати свій продукт і 30% віддавати Україні. Їм відмовили. А 30% — це добрих 20 фільмів та новітнє технічне оснащення! Тому я, ще до усіх політичних інтриг і зміни уряду, їздив в Америку, намагався домовитися про партнерство, аби врятувати студію Довженка.

— Якщо говорити про популярність українського кіно за кордоном, чому історичний фільм Олеся Саніна “Поводир” не став популярним на Заході, на відміну від скандального фільму Мирослава Слабошпицького “Плем’я”, який продовжує збирати нагороди по Європі?

— Історія у “Поводирі” є болісною і важливою для українців, тому тут фільм збирав повні кінозали. А от сучасним європейцям складно усвідомити значення кобзарства, мало хто з них знайомий з поняттям Розстріляного Відродження чи НКВДистських зачисток. Зате їм болять проблеми неповносправних людей, підліткової злочинності, вони борються за права незахищених верств населення — ця проблематика підіймається в “Племені”.

Прогнозую, що і у нас, і на Заході будуть популярні “Брати” — фільм з гуцульським колоритом, знятий за сюжетом шведського роману. “Політ золотої мушки” Івана Кравчишина — це історія з сільського українського життя, пронизана іронічним гумором, знята у стилі Кустуріци. Отримав величезне задоволення, коли переглядав його, але європейці навряд чи зрозуміють його тонкощі. І це нормально — фільмографія кожної країни має свої особливості. Ми тільки виробляємо свій неповторний кіношарм, тож було б неправильно знімати лиш те, що сподобається європейському глядачу.

— Яких фільмів, на вашу думку, нам бракує: історичних, комедій, трилерів?

— На мою думку варто знімати про те, що відбувається вже і зараз. Питання навіть не в тому, що Росія вже наробила стрічок про “героїчне повернення” Криму. А в тому, що у нас чи не вперше з’явився український герой-сучасник. Хочу подивитися фільм про кіборгів: як зі звичайних хлопців вони стали легендою, як жінки обступали дорогу, по якій вони їхали, і обсипали їх квітами. Це ж фантастична історія, після якої не потрібно буде пояснювати, чому для України важлива мобілізація.

Довідка «ВЗ»

Євген Нищук — екс-міністр культури України, заслужений артист України. Народився 29 грудня 1972 року в Івано-Франківську. Закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Актор столичних театрів — “Сузір’я”, Молодого театру, Театру імені Івана Франка. Зіграв у дев’яти фільмах, зокрема “Залізна сотня”, “Владика Андрей”. Був голосом обох Майданів. Отримав “Київську Пектораль” за образ Миколи Вінграновського в постановці “Прекрасний звір у серці”. Одружений з акторкою Театру імені Франка Оксаною Батько-Нищук, яка родом з Коломиї. Виховують сина Олексу.