Брати ЯРЕМЧУКИ: «Майбутню професію за нас вирішив глядач»

Зовсім скоро композиція “Родина, родина від батька й до сина» у незабутньому виконанні братів Яремчуків пролунає у Португалії, Іспанії, Німеччині,Чехії. А поки що спілкуємося з Дмитром та Назарієм про перші пісні та гонорари, про авторитет батька та сімейні цінності, про війну та любов.

— Які музичні інструменти були у домі Яремчуків у Чернівцях?

Дмитро. З дитинства запам’яталися фортепіано і гітара, яку, щоправда, не часто брали до рук. А от до фортепіано було особливо трепетне ставлення — його допомагав вибирати батькові Володимир Івасюк. Мама розповідала, що Володимир Михайлович часто бував у нас вдома, вони дружили з батьком, але я цього не пам’ятаю. Мені було три роки, коли Івасюка не стало.

— У вас співоча родина. Батьки заохочували до сцени чи, навпаки, відмовляли?

Дмитро. Батько попереджав, що це нелегкий хліб...

Назарій. Але постійно повторював, що мусимо займатися музикою. Спочатку налаштовувала нас на цей курс бабуся. Мама з татом часто були на гастролях (Олена Шевченко та Назарій Яремчук виступали в ансамблі “Смерічка”. — О. Г.), а це 70-80-і роки, концертні графіки, концерти у філармоніях. Спершу ми були закулісними дітьми, але настав час іти в школу, і наші з Дмитром гастролі закінчилися. Нас відправили до маминої мами, бабці Марії, в село Пилипець на Закарпатті. Ми, звичайно, хотіли по дворі бігати, а не гами для фортепіано товкмачити, але бабуся вклала усвідомлення того, що до музики треба ставитися відповідально.

— У дитинстві було відчуття, що ви діти відомих батьків?

Дмитро. Тоді поняття “зірка” і “зіркової хвороби” не існувало. Батьки, бувало, привозили з гастролей фірмовий одяг — оце й усі привілеї. Ми дружили з хлопцями з двору і особливими не почувалися. А от з боку дорослих нерідко відчувалась упередженість, завищені вимоги. Те, що могли собі дозволити інші діти, — бешкетувати, вередувати — для Яремчуків було неприпустимо. Ми закінчили школу і музичну школу на відмінно. Відступати було нікуди — треба було тримати планку. Ми були зразковими дітьми, нас завжди у приклад ставили, навіть зараз, коли зустрічаємо наших викладачів, ті з ностальгією говорять: “Таких студентів, як ви, вже немає” (нас у групі в музучилищі на факультеті “теорія музики” аж шестеро було). Але коли вчилися, то поблажок нам не давали — питали, як усіх, і навіть більше.

— Пам’ятаєте, яку пісню вперше заспівали на сцені?

Дмитро. Таке не забувається — від хвилювання аж тремтіли. Вчилися тоді у музичній школі, нам було десь 10 і 11 років. В актовому залі заводу “Гравітон” велася зйомка новорічного концерту. Співаємо “Смерекову хату”, в очах мерехтить від радянської світломузики, а в залі мама з татом — і від цієї відповідальності ще більш лячно стає.

Назарій. Тоді ж отримали свій перший гонорар — 10 рублів і по пачці конструкторів. Для нас це були нереальні гроші (сміється. — О. Г.).

— Ви з братом постійно ідете удвох по житті і по кар’єрі. Суперечки бувають?

Дмитро. Бувають професійні суперечки, а в побуті — ні. Ми змалечку постійно удвох, у нас духовна спорідненість, як у близнят. При тому, що дуже різні за характером і темпераментом: брат спокійний, зважений, я — імпульсивний. Саме тому нам дуже добре ділити творчі обов’язки. Назарій — композитор, пише для нас пісні і займає­ться технічними питаннями, а я веду переговори з продюсерами, беру на себе організаційні моменти.

— Бути артистом — це дар чи робота над собою?

Дмитро. Безперечно, це дар. От недавно ми виступали у Харкові, у театрі “Березіль”, який заснував Лесь Курбас. Виходиш на сцену і відчуваєш внутрішнє перетворення, енергетика циркулює від залу до тебе й навпаки. Починаєш вловлювати емоції людей. Треба мати чуття від Бога, щоб “тримати” публіку впродовж концерту, знайти до неї ключ, зробити глядача своїм однодумцем. Книжки цього не навчать, воно або є у тебе, або ні.

— Складно було покинути рідні Чернівці і підкорити столицю?

Назарій. Переїзд з Чернівців у Київ був логічним кроком. Їхали здобувати вищу освіту у Національну музичну академію імені Чайковського. Так погодили між собою тато з мамою, а у нашій родині слово батьків — закон. Батьки завжди контро­лювали наші навчальні і світоглядні процеси, переконаний, що так і повинно бути. Київ ми знали добре. Вивчили його сценічні майданчики й закулісся, коли бували з татом на гастролях. Коли ще вчилися у школі, то щороку на зимові канікули (з кінця грудня і до середини січня) переїжджали з Дмитром у Київ — у батьків було по два-три святкові концерти на день.

Дмитро. Коли переїхали у Київ, тата не стало. Якраз тоді й почали виходити на сцену. Майбутню професію за нас вирішив глядач — люди показали, що хочуть нас чути.

— Друзі батька допомагали?

Назарій. Багато чим завдячуємо Олександру Злотнику — він дав нам творчий поштовх і справжню родинну підтримку.

Дмитро. Виконуємо пісні Олександра Йосиповича, які співав батько: “Чуєш, мамо”, “Гай, зелений гай”, “Родина”... Але здебільшого наша концертна програма складається з власних пісень. 90% музики пише Назар, тексти складають талановиті українські поети: Вік­тор Герасименко, маємо пісні Анатолія Матвійчука.

— Продюсери не намагалися підігнати вас під вимоги сучасного шоу-бізнесу, зробити скандальний імідж?

Дмитро. Ніколи не хотілося одягати на себе провокативні образи. Музика — це відповідальність. Виконавець повинен розуміти: усе, що говорить зі сцени, буде мати відгук. Молодь часто сприймає слова і поведінку виконавця за чисту монету. Ти можеш нав’язати їм родинні цінності, а можеш — легковажність у стосунках.

Назарій. Понад рік їздимо по містах України з туром “Моя Україна — велика родина”. Це лірико-патріотична програма. Зі сцени спілкуємося з людьми, намагаємося в моральному сенсі полегшити їхній біль, вивести з депресії. Навіть у такий важкий для країни час зали театрів малесеньких містечок переповнені, у Києві зібрали два аншлаги. А все тому, що люди хочуть відчути розраду і надію у пісні. Частину коштів з концертів віддаємо на закупівлю медикаментів для поранених військових, співаємо у госпіталях для бійців. Робимо це не задля годиться, а тому, що розуміє­мо біль рідних солдата. Війна не обійшла нашу родину, пройшлася по самому серці. На фронті зараз наш дядько, два двоюрідні брати. Дуже переживаємо. Молимо Господа, щоб захистив нашу землю і людей.

— Чи однаково сприймають пісні в різних куточках країни?

Дмитро. У Дніпропетровську, Херсоні, Миколаєві, Черкасах люди після концертів обіймають нас, дякують. Найпарадоксальніше, що й раніше реакція публіки на заході і на сході країни не відрізнялася. Незадовго до початку воєнних дій на сході України, 26 грудня, ми мали концерт у Дебальцевому. Люди підходили зі словами: “Передайте в Киеве, что мы такие же украинцы, только на суржике разговариваем”. Ми співали у маленьких містах Луганщини, Донеччини українських пісень (а ми співаємо виключно українською). Виступали на стадіонах для шахтарів, на площах для заводських робітників, і вони нам підспівували. Ніколи не забуду, як під час концерту у Луганській області Назар вмовив мене заспівати його пісню про маму. Я спочатку не погоджувався, мовляв, концерт просто неба, це шахтарське містечко, люди запальні, а пісня сентиментальна й повільна. Так-от, після того, як заспівали “Маму”, до нас підійшла жінка з оберемком метрових троянд: “Передайте вашій мамі за те, що виховала таких синів”. Я мало не розплакався.

— Як сталося, що одночасно зіграли весілля?

Дмитро. Не повірите, але це вийшло ненавмисно (сміється. — О. Г.). І в мене, і в Назара інтенсивно складалися стосунки з коханими, планували одружитися... А всі друзі та родичі у нас спільні. Вирішили відгуляти весілля в один день, щоб двічі гостей не просити. Навіть у весільну подорож до Азії разом поїхали. Одні говорили, що це добрий знак, інші — що так не можна. Але ми з Іриною знаємо одне — подружнє життя не залежить від того, як було організоване весілля, чи скільки грошей витрачено на забаву, а від щоденної праці над стосунками (перший гучний шлюб Дмитра Яремчука із донькою на той час кримського прем’єр-міністра Наталією Куніциною закінчився розлученням. Прожили молодята разом кілька місяців. —

О. Г.).

— Скільки Назаріїв налічує­ться у вашій сім’ї?

Дмитро. Святий Назарій — небесний покровитель нашої родини. Дідусь був Назарієм (татів тато, якого ми не застали живим), батько наш, брат мій. Свого синочка я також назвав Назарчиком, йому скоро буде два рочки. Це таке унікальне співпадіння: подивилися на дитину — викапаний Назарчик, потім зазирнули з дружиною в церковний календар, а дата хрещення припадає на Назарія.

— Музичну кар’єру для дітей плануєте?

Назарій. Мій синочок Олесь і донечка Оленка ще маленькі, важко прогнозувати, чи будуть з них артисти. Щоправда, вже можна сказати, що голос у них є (сміється. — О. Г.). Однозначно гратимуть на фортепіано. Наші батьки навчили нас, що дітей потрібно залучати до активності, гармонійно розвивати. Якщо дати їм правильні настанови — з доброго шляху не зійдуть. А там вже, як казала наша бабуся, “Кому що Бог судить”.

Довідка «ВЗ»

Дмитро і Назарій Яремчуки — заслужені артисти України, співаки, сини народного артиста України Назарія Яремчука. Народилися: Дмитро — 19.02.1976 р.; Назарій — 23.03.1977 р. на Закарпатті. Займалися музикою, співали в хорі, були солістами дитячого вокально-інструментального ансамблю. Закінчили з відзнакою музичну школу, клас фортепіано. В 1992 році вступили до Чернівецького державного музичного училища ім. С. Воробкевича. У 1996 р. — до Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Дмитро — у клас вокалу до професора Костянтина Огнєвого; Назар — до класу композиції у професора Івана Карабиця. З відзнакою закінчили навчання. У 2004 р. Назар також закінчує аспірантуру в НМАУ, клас композиції у професора Мирослава Скорика. Дмитро і Назарій Яремчуки стали засновниками та організаторами пісенного фестивалю “Родина” імені Назарія Яремчука.