Таїсія Литвиненко: «У комедії «За двома зайцями» зіграла Химку, хоча пропонували роль Проні Прокопівни»

Народна артистка України Таїсія Литвиненко стала зіркою, щойно вступивши до театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, знявшись у ролі Галі у фільмі Віктора Івченка «Назар Стодоля». На кожному наступному курсі юна Тася знімалася у знакових фільмах — «Максим Перепелиця», «Штепсель одружує Тарапуньку», «Григорій Сковорода». А ще за кілька років — роль Химки у безсмертній комедії Старицького «За двома зайцями», яку зняв Віктор Іванов. Два сезони роботи у Київському драматичному театрі ім. І. Франка, потім — Запорізький музично-драматичний театр. З 1965-го зірки вітчизняного кіно і театру Таїсія Литвиненко з чоловіком Федором Стригуном — у Львові, на сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. Про шлях на сцену і назустріч своїй долі, про зустрічі з відомими людьми і про значення родини й виховання у становленні кожної особистості наша розмова з народною артисткою України Таїсією Литвиненко, яка сьогодні святкує свій ювілей.

—Колись художник Євген Безніско подарував мені «Родовід Київської Русі», — розповідає пані Таїсія. — Виявляється, що моя родина прийшла із Литви, тому ми — Литвиненки і блакитноокі. То тільки я зеленоока. Мій молодший брат Володя народився блакитнооким з білим волоссячком (я тоді була на І курсі інституту). Дід стояв над ним і казав: «Хоч один народився справжнім Литвиненком». Виявляється, ще у ХІV столітті литовський князь Василь приїхав до Чернігова і заснував наше село Погреби. У нашого села навіть був прапор і герб. Дід Кирило розповідав, що його велику родину постійно розкуркулювали, бо вони були дуже працелюбні, а тому й мали статки. Мого тата з дитинства називали Йосипом Кириловичем і на «ви».

Моя мама була останньою дитиною. Після неї бабуся народила ще одну дитину, але в той час була велика повінь — вони з немовлям у холодній воді застудилися і померли. Мамі було тоді лише два роки. Відразу з’явилася мачуха — баба Параска, стара діва, дітей у неї не було. І мою маму Улю вже у два роки поставили полоти моркву: пояснювали, де морква, а де бур’яни… Хоча баба Параска була дуже доброю — така величезна двометрова тітка. Наша родина була дуже співоча. На храмове свято — 28 серпня, Першої Пречистої, — ходили від хати до хати, співали. Тоді я вперше відчула, що маю голос і теж хочу співати.

— У вас рідкісне ім’я — Таїсія…

— Так мене назвав тато. Він навчався у Вінницькому зооветеринарному інституті і якось вилікував монастирську корову. У тому монастирі була ігуменя Таїсія, яка й покликала мого батька до хворої корови. Коли ігуменя дякувала йому, тато сказав, що поспішає додому, бо в нього народилася дочка. Ігуменя й каже: «Назвіть її Таїсія — це дуже благородне ім’я». Тато так і зробив. А коли я знялася у фільмі «Назар Стодоля», мене усі почали називати Галею.

— Згодом у вас було багато ролей героїнь з цим іменем…

— Так, це ім’я мені дуже личило — така собі україночка Галя. Свого молодшого сина теж не випадково назвала Назаром. Його дружина теж Галя (співачка Галина Тельнюк. — Авт.). Нещодавно на нашій вулиці подруга нашого Назара народила дівчинку і назвала її Таїсією.

— Є, напевно, негативні риси характеру, які не притаманні жінкам із цим іменем — Таїсія?

— Мені абсолютно не притаманна заздрість, хоча це і дивно звучить для моєї професії. Можливо, тому, що я відразу почала із героїнь і головних ролей. Ще абітурієнткою мене помітив Григорій Чухрай, який підбирав акторів для фільму Івченка «Назар Стодоля», і взяв у масовку. Але коли режисер переглянув зняті епізоди з дівчатами, які ворожили на вечорницях, то, помітивши мене, сказав, що хоче попробувати цю дівчину у ролі Галі. Зараз Стригун називає цей фільм «еліксиром його життя». Тоді — на початку 50-их років минулого століття — відбувалася українізація. Запросили дуже багато режисерів з українських театрів, щоб вони знімали кіно. Не кожен режисер це витримав, адже театр і кіно — різні речі. Івченко витримав. Перший його фільм був «Доля Марини» з актрисою Катериною Литвиненко, а першим його актором — Леонід Биков. І у другому фільмі — «Назарі Стодолі» — актриса Таїсія Литвиненко. А в третьому — теж Таїсія Литвиненко, але Таїсія Порфирівна — дружина Мажуги. У той період молода Ада Роговцева знялася у фільмі «Чому ревуть воли, як ясла повні?», я в «Назарі Стодолі», і згодом Івченко зняв «Лісову пісню» з Раїсою Недашківською. Івченко тоді сказав: «Нарешті я спокійний — є три героїні українського театру і кіно. Тасічко, ніколи не знімайся в епізодах. Ти уже знялася в головній ролі — не опускай планку». І я так її не опускала, що згодом, по суті, і не знімалася. На другому курсі я знялася у фільмі «Штепсель одружує Тарапуньку» — зіграла наречену Тарапуньки, на третьому — у фільмі «Максим Перепелиця», на четвертому — у фільмі «Григорій Сковорода» Івана Кавалерідзе, де грала наречену Сковороди. Після фільму «За двома зайцями» була велика перерва, і аж у 1979 році Іван Миколайчук запросив мене на роль Пріськи у своєму «Вавилоні ХХ».

— А як ви потрапили до фільму «За двома зайцями»?

— Я тоді уже працювала у Запорізькому театрі, але приїхала до Києва, бо треба було лікувати сина Юрка, який захворів. На вулиці мене зустрів Віктор Іванов, який саме починав зйомки цього фільму, і накинувся із питаннями, куди я пропала, адже він мене всюди шукав. Сказав, аби я обрала собі будь-яку роль у майбутньому фільмі «За двома зайцями», навіть роль Проні Прокопівни. Я сказала: «Хочу Химку!». Мені, до слова, ніхто не вірив, що Іванов пропонував мені роль Проні, аж поки не вийшли спогади Маргарити Криніциної, яка зіграла цю роль, де вона згадувала і процес зйомок, і те, як її ображав режисер, адже не хотів її знімати. Ми з Наталею Наум, яка зіграла Галю, були ще молодими, а Криніциній було уже далеко за 30, а мали б бути усі однолітки по сценарію.

— Ви згадали у розмові Федора Стригуна. Знаю, що, побачивши в клубі фільм «Назар Стодоля», він у вас закохався і сказав своїм друзям: «Ця актриса буде моєю дружиною». Ви з ним потім говорили на тему, як збуваються мрії і як людина сама іде назустріч своїй мрії?

— Це не ми йдемо, це Бог нас веде. Я його бачила, коли він вступав до театрального інституту, він тоді був маленького зросту, йому було 16 років. Я уже вчилася, а він приїхав вступати й не вступив. Повернувся додому, працював завклубом, як колись його тато. Федір Миколайович грав на акордеоні, прекрасно співав, як і його сестри, мама — у них мистецька сім’я. Через багато років, у виставі «Житейське море», ми зі Стригуном співатимемо романс «Скажи, за що тебе я полюбила», який співали його тато і мама. А коли ми переїхали до Львова, то виявилося, що тут усі той романс співають.

— Але, перш ніж приїхати сюди, ви ще встигли попрацювати разом у Запорізькому театрі. Ви встигли розлучитися з першим чоловіком. Знаю також, що у вас були романтичні стосунки з актором В’ячеславом Сумським (батьком Наталі та Ольги Сумських. — Авт.)...

— Сумський — це взагалі цікава історія. Він мені завжди сниться у день або переддень своєї смерті. А у ніч, коли він помирав, мені приснилося, що я пишу листа його дружині Галі Опанасенко і прошу, аби вона не ревнувала мене до Сумського, адже ми не мали дуже близьких стосунків. У нас з ним був великий духовний зв’язок. Він мені сподобався, коли на одному вечорі в інституті співав пісню на музику Шуберта. У нас зі Славою в інституті були дуже чисті платонічні стосунки, ми навіть не цілувалися, але ходили разом у театри, на концерти у філармонію. Він писав мені листи, записки і називав мене «моя тайна»… Але сталося так, що він одружився із Галею Опанасенко. Я навіть іноді жартую, коли зустрічаюся з Наталею і Олею Сумськими, що вони могли б бути моїми доньками… Я ж вийшла заміж за Володю Ткаченка.

— Федора Миколайовича не лякало те, що ви одружені?

— Ні. Та і я уже на той час зрозуміла, що не кохаю свого чоловіка. І Володя першим мене зрадив: ставив виставу у Запоріжжі і їхав до Києва, лишаючи мене напризволяще…

— Відкрийте секрет такої багаторічної вірності і любові, які є між вами і Федором Стригуном. Адже акторське життя таке, що стабільні сім’ї в цьому середовищі — скоріше виняток, ніж правило…

— Чоловіка собі треба виховати. І тільки ласкою. Навіть двоє моїх синів, які дуже різні за характерами, але їх єднає одна спільна риса — доброта, бо бачили тільки добре й лагідне ставлення до себе. У стосунках з чоловіками потрібно підключати розум, а не лише слухатися серця. Треба розуміти, що чоловікові треба. Часто уступати йому, щоб потім вилізти на шию (сміється. — Авт.).

Інколи спостерігаю, як якась матуся іде по дорозі, тягне за собою дитину, б’є її. Так і хочеться спинити цю жінку і сказати: «Хіба дитина винна, що ви сьогодні не переспали з мужем?». А моя баба Вірка колись казала: «Знаєш, Тасічко, з чоловіком треба спати на одній подушці, бо як посваришся, то ліжко помирить. А як взяла подушку і пішла в іншу кімнату, то вранці встали обоє ще більше злі». Моя баба Вірка вийшла заміж за діда Кирила, не кохаючи його. Вона дуже любила його молодшого брата Зінька, але батьки веліли Кирилові розбити цю любов, щоб одружити вісімнадцятирічного Зінька з багатою дівчиною. А мій дід Кирило потаємно любив бабу Вірку і одружився з нею. Я колись навіть хотіла написати книгу спогадів «Бабина корсетка».

— А чому б вам справді не написати ці спогади?

— Зараз ми випускаємо спільні спогади зі Стригуном. Матеріал для моєї «…корсетки» є, може, й напишу. Коли я згадую, що мене формувало, які люди на моєму шляху зустрічалися — той же Івченко, Кавалерідзе, Іван Миколайчук, Юрій Тимошенко (Тарапунька), — то розумію, що стала такою, якою стала, завдяки оточенню. Адже людину формують інші люди, з якими вона зустрічається.

— Про що ви думаєте напередодні спільного ювілейного творчого вечора з Федором Стригуном, який відбудеться 14 лютого?

— Щоб не було трауру. Хочеться спокою. Чому ж ця дівка — Україна — така приваблива, що усі її хочуть, але ніхто не хоче її пожаліти і зробити так, щоб їй було добре?