Передплатити Підтримати

Ірина ІГНАТЕНКО: «Якщо «поробить» чоловік – жодна знахарка не відмолить»

Аби довідатися, яким було інтимне життя наших прабабусь, пані Ірина протягом десяти років об’їздила 150 сіл Полісся, Черкащини, Полтавщини

З полиць книгарні “Є” книги доцента КНУ ім. Т. Шевченка Ірини Ігнатенко розлітаються як гарячі пиріжки: “Народна медицина українців”, “Жіноче тіло у традиційній культурі українців”, “Життєвий цикл людини в обрядах та віруваннях українців”. Дослідниця порушує теми, що століттями табуювалися в українському суспільстві. Аби довідатися, яким було інтимне життя наших прабабусь, пані Ірина протягом десяти років об’їздила 150 сіл Полісся, Черкащини, Полтавщини. Невдовзі дослідниця підготує книгу, присвячену чоловічій тілесності в українській культурі, а поки що спілкуємось з етнологом про те, чи була українська жінка заручницею свого тіла, чи існували інтимні стосунки до шлюбу та чи берегли українці подружню вірність.

—Моя бабуся і прабабуся по маминій лінії були знахарками, — каже Ірина Ігнатенко. — В дитинстві я приїздила до бабці Ганни на канікули і знала, що вона лікує, “шепче”, бо щодня до неї (у село Козіївку Коростишівського району на Житомирщині) приходили люди. Вміла лікувати “видимі” і “невидимі” хвороби. Допомагала, коли людину зурочили, чи підкинули заговорені речі, нерідко приходили жінки, що хотіли повернути в сім’ю зрадливих чоловіків. Я була допитливою дитиною, тихенько підглядала, що і як бабуся робить. Етнологом була приречена стати — любов до стародавніх традицій, вірувань у мене в крові. Пізніше пішла вчитись на історичний факультет в Київський університет ім. Т. Шевченка, а темою першої моєї кандидатської дисертації стала народна медицина українського Полісся.

— Вам передалося вміння бабусі?

— За повір’ями, у молодому віці цей дар проявитися не може. Знахарюють жінки, коли втрачають здатність народжувати. Займаюся теорією — видала книгу “Народна медицина українців Полісся”. Коли працювала над збіркою, їздила по селах, записувала замовляння, методики з уст знахарів. Ті дивилися на мене і моментально визначали: “Й у тебе в роду знахарі є”.

— У “Народній медицині” ви згадуєте ще й про чаклунів. Доводилося бачити справжнього чаклуна?

— Ніхто вам не скаже, мовляв, я роблю людям зле. Але у селі місцевих чаклунів знають усі. Люди вірили, що деякі особи з народження схильні до зла — той, хто “робить”, не міг померти, не передавши дар своєму нащадку. А інші, переважно знедолені й відкинуті громадою на марґінес, самі вдавалися до темних практик. До останніх “записували” неодружених, людей з фізичними вадами, покриток. Чаклунів у селі боялися і поважали водночас, навіть на весілля запрошували — щоб не розсердити. Усе це існує й зараз. Зайдіть у будь-яке село Полісся чи Карпат, і вам обов’язково шепнуть: “А така-то жінка “робить”.

— Робити людям зле — чоловіча чи жіноча схильність?

— Чоловіки — сірі кардинали української магії. Здебільшого “темними справами” займаються жінки, але якщо “поробить” чоловік — жодна знахарка не відмолить. Чоловіки у магічних справах не мали вікових обмежень, тоді як знахарювати, відьмувати, бабувати (приймати пологи) могли лише жінки похилого віку.

— Бестселером, що пережив три перевидання, є ваша книга “Жіноче тіло в традиційній культурі українців”. Як ви пояснюєте популярність книги?

— “Жіноче тіло...” — дослідження тем, про які не прийнято говорити в українському суспільстві. Книга розбиває уявлення про те, що колись все було романтично і цнотливо. Слухаючи розповіді старожилів про життя їхніх мам та бабусь, розумієш, що заміж виходили не тільки по любові, а діти не завжди були бажані. Переважно жінки були настільки завантажені роботою в хаті і на полі, що доглядати дітей в нашому сучасному розумінні просто не мали змоги. Шістнадцятирічною дів­чина виходила заміж (18 років — це була крайня межа), і до 30-ти вона вже народжувала десять разів. Контрацепції (окрім відварів трав) не було, зате був суспільний тиск, що тіло жінці дане для примноження роду.

Найчастіше діти належали самі собі — старші виховували молодших, смертність була високою, і до дорослого віку доживала половина. Тому багатодітність була нормою. І навпаки, коли сім’я не мала дітей — то випадала з життя громади, а провина за бездітність завжди падала на жінку, мовляв, не виконала свого обов’язку.

— У “Жіночому тілі...” ви присвятили цілий розділ контрацепції. Отже, українки все ж мали якісь уявлення у цій сфері?

— Українці мали цілу науку стосовно зачаття дітей (заборони, рецепти, як зачати хлопчика, а як дівчинку). А от засобів для запобігання вагітності було небагато, умовно їх можна поділити на два види: магічні і трав’яні. За допомогою магічних дій, заговорених речей жінка вірила, що не завагітніє. Наприклад, спідня жіноча сорочка була уособленням тіла, бо гігієнічних засобів і білизни не було. Існувало вірування, що майбутні діти, яких має народити жінка, сконцентровані у жіночій менструа­льній крові. Тому магічні маніпуляції з “місячною сорочкою” начебто запобігали вагітності — її прали, воду виливали у вогонь або закопували. Пили також відвари з трав, які викликають кровотечу, а тому мали б запобігати чи зривати вагітність. Найчастіше з цією метою використовували сильний відвар лушпиння цибулі.

— Кажуть, що суспільство зараз розбещене і деградоване. Колись все було моральніше...

— Неправда. Зараз інтимні стосунки між людьми відкритіші, чесніші, демократичніші. Наприклад, українська традиція суворо забороняла дошлюбний секс. Разом з тим дівчина мала бути бажаною, бо якщо не вийде заміж — залишиться поза межами життя громади. На Поліссі, щоб молодь могла пригледітися одне до одного, існувала традиція вечорниць, а щоб набратися інтимного досвіду — гра в “притулу”. Бувало, після ночівель на вечорницях дівчата вагітніли. Ділитися інтимними порадами у матерів з дочками не було заведено, тож молоді дівчата навіть не розуміли, “звідки воно причепилося”. Для хлопця, який звів дівчину, це нічого не означало. Громада могла морально тиснути на нього чи побити... Але якщо категорично не хотів одружуватись з цією дів­чиною, то брав собі іншу, господарював і згодом займав свою позицію в суспільстві. Для жінки дошлюбна вагітність ставила хрест на майбутньому її і дитини — вони ставали об’єктами знущання не лише для сторонніх людей, а й для рідні.

— Але ж стверджується, що українська жінка ніколи не знала утисків, а в сім’ї була нарівні з чоловіком...

— Українське суспільство завжди було патріархальним. Але якщо порівнювати з життям росіянки, то українка справді мала більше прав. Російська селянка була абсолютно затюканою і безправною, що доводить ганебна традиція “снохачества” — сексуальних стосунків свекрів з невістками, поширена в Росії аж до XIX століття.

Росіянам притаманна велика патріархальна сім’я, коли в руках батька зосереджені влада і економічний ресурс. Батько сімейства розподіляв обов’язки між усіма членами великої родини, наприклад, міг вислати синів на заробітки. Невістка повністю залежала від свекра: у неї не було власних грошей, вона не могла повернутися до батьків, і якщо не підкорялася волі свекра, той міг звести її зі світу непосильною роботою.

В українців “снохачества” не існувало, характерною була мала сім’я — після одруження сини найперше намагалися відселитися від батьків і почати власне господарство. Невістка приходила у нову сім’ю з “материзною” (грошима, дрібною худобою), якою сама ж розпоряджалася. Крім того, коли жінка виробляла якийсь продукт і продавала його на базарі, — це також були її гроші. В економічному сенсі, а відтак і у правовому, українка почувалася вільнішою.

— Ще одна табуйована тема — зрада. Чи серйозно ставилися українці до подружньої вірності?

— Почнемо з того, що розлучення в традиційному українському суспільстві було нонсенсом. Але не тому, що сім’ї жили у великій любові. Якщо чоловік не міг мати дітей, випивав чи ображав жінку — змушена була терпіти. Звідси й приказка: “Щаслива та жінка, у якої добрий чоловік”. Тому до одруження українка ставилася як до справи всього життя — вона обирала майбутнього коханця, господаря і батька. Не всім за три роки життя (від 15 до 18 років) вдавалося зробити правильний вибір, тож подружня невірність, звісно, була. Інколи традиційна мораль навіть легітимізувала зраду, особливо з боку чоловіка. Мовляв, “йому не зітреться”, нехай скаче в гречку, але не рушить сім’ю і спільне господарство.

Жіноча зрадливість засуд­жувалася, але камінням за це не закидували... Навіть ставилися з розумінням, що до жінки ходить любасок, коли та була вдовицею — “нема в хаті господаря”, чи вийшла молодою за старого діда.

— Під час етнографічних експедицій селами Полісся вам зустрічалися бабусі, котрі могли б написати українську “Камасутру”?

— О, так! Українські прабабусі по селах настільки обізнані, що можуть ще нас повчити. Бувало, заходжу в хату, а там бабця 90-річна при смерті лежить. А як почнеш її розпитувати про любов, ревнощі, секс, дітей, то вона вмить “оживає”: сідає, в очах загоряється вогник — і давай розповідати, як дівкою була. Починається усе з фрази “ти не думай, це я зараз така, а от колись...”, а далі йде відверта, дуже детальна розповідь. Це я червонію, бо незручно стає, а для бабусь поділитися досвідом з іншою жінкою — нормально. Головне, втекти до того моменту, коли бабця скаже: “А тепер ти розповідай, як у тебе було” (сміється. — “ВЗ”).

Довідка «ВЗ»

Ірина Ігнатенко — кандидат історичних наук, доцент кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народилася у Києві 26 травня 1980 року. Автор понад 60 наукових праць, навчально-методичних комплексів, зокрема співавтор навчального посібника «Українська етнологія» (2007 р.), автор книг «Народна медицина українців Середнього Полісся: традиції та сучасність» (2013 р.),

«Жіноче тіло у традиційній культурі українців» (2013 р.), «Життєвий цикл людини в обрядах та віруваннях українців» (2014 р.). Ірина входить до української Асоціації дослідників жіночої історії, української Асоціації усної історії та Національної спілки краєзнавців України. Заміжня. Живе в Києві.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram