Євген НИЩУК: «Несправедливо, що орендна плата за Палац «Україна» однакова і для Філіппа Кіркорова, і для Тараса Чубая»

Тож коли у другому уряді Арсенія Яценюка на посаду гуманітарного віце-прем’єра і одночасно міністра культури прийшов В’ячеслав Кириленко (який вже був віце-прем’єр-міністром з гуманітарних питань в уряді Юрія Єханурова), культурний простір перебував у стані легкого шоку. Нищук опинився за бортом нового складу Кабміну. “ВЗ” поцікавився у Євгена Нищука, чим той не вгодив на посаді міністра, дізнався про ахіллесові п’яти вітчизняної культури та розпитав про плани на майбутнє.

— Пане Євгене, яким, на вашу думку, має бути ідеальний міністр культури? З якої сфери мала би прийти ця людина?

— З певністю можу сказати, що ідеального міністра культури бути не може (сміється. — “ВЗ”). Насамперед через залежність від фінансового блоку і від прийняття чи неприйняття Верховною Радою ініціатив міністерства. Наразі немає розуміння того, що фінансування сфери культури є надважливим, і його треба розглядати в площині безпеки країни. Якщо говорити про вимоги до кандидатури, то це має бути людина нової генерації. Динаміка культурних процесів пришвидшується з кожним роком і багато залежить від того, наскільки людина сучасна, мобільна, здатна оперативно реагувати на нове. Неодноразово чув розмови про те, що на посаді міністра має бути хороший менеджер. Але, в першу чергу, на посаді міністра має бути людина, що знає сферу культури зсередини, має постійний зв’язок з митцями і розуміє їхні проблеми. При цьому важливо мати задатки керівника, вміти сформувати сильну команду помічників.

— Які проблеми чекають на нового міністра?

— Мав розмову з В’ячеславом Анатолійовичем, поважаю його як політика і патріота. Але, вважаю, помилкою було об’єднувати дві міністерські посади в одній особі. Через навантаження на посаді віце-прем’єр-міністра фізично не зможе підтримувати контакту з діячами культури. Небезпеку становлять труднощі з наповненням бюджету. Хвилююсь за долю того, що обстоював місяцями: підтримку національних колективів, які презентують Україну у світі, пільги для шкіл-інтернатів... З ними не раз намагались “експериментувати”, і я відчував, що маю бути адвокатом найбільш незахищених об’єктів культурної галузі.

Зараз іде повна заміна людей, які прийшли зі мною у міністерство. Хвилююсь за пакет законопроектів, який встигли підготувати: про збір коштів з прокату іноземних фільмів на користь українського кіновиробництва, про меценатство, про концертно-гастрольну діяльність... Наприклад, в Америці немає міністерства культури, але у них є низка законів, які забезпечують життєдіяльність культурної сфери. Закон про меценатство сформовано за американською схемою. У кожному штаті розроблено податкову систему, яка зменшує податок або надає пільги особам, які тримають патронат над музичною школою чи театром.

Закон про концертно-гастрольну діяльність визначає одну ціну за оренду концертного майданчика для іноземного гастролера та іншу — для українського виконавця. Несправедливо, що зараз орендна плата за Палац “Україна” становить 250 тисяч гривень і для Філіппа Кіркорова, і для Тараса Чубая. Ми повинні врешті полюбити українських виконавців, дати їм можливість виступати.

Вперше за 23 роки в Україні з’явилася стратегія розвитку культури, інтегрована у Євросоюз. Працювали разом з нашими грузинськими друзями, мали щотижневі семінари Польського інституту книги. Продовжили партнерську роботу з Агентством США з міжнародного розвитку та компанією Microsoft під назвою “Бібліоміст” з технічного забезпечення українських бібліотек. Усе обірвалося на півдорозі... Не сумую за кріслом міністра, сумую за доброю справою, яку почали.

— Рада хоче відмінити звання народних і заслужених діячів України. Як ставитесь до такої ініціативи?

— З обережністю. У Коаліційній угоді присутній пункт про скасування звань в галузі культури. Але ж є заслужені металурги, юристи, журналісти, чому заслужених артистів не повинно бути? З іншого боку, звання “народного артиста” у попередні роки добряче дискредитували тим, що вручали його виконавцям тюремного шансону. Треба переглянути надання цих звань. Я за те, щоб звання народних артистів України позбавити Кобзона, Баскова, Кіркорова. І за те, щоб представникам шоу-бізнесу взагалі не надавалися ці звання.

У сфері шоу-бізнесу зовсім інший вимір і гонорарів, і визнання. Коли до Вакарчука приходить 50 тисяч глядачів на концерт, йому звання не потрібне — він народний де-факто. Але є представники академічного жанру. Вони, як і футболісти, мають короткий термін професійної діяльності. В Україні не існує альтернативи, як зробити градацію між вчорашнім випускником театрального вишу і провідним артистом, що у театрі півжиття відпрацював. У цьому випадку звання — це комплімент від держави людині, що присвятила своє життя мистецтву. Дратує, коли кажуть: “Знову невідомо хто “народного” отримав”. Цей “невідомо хто” може бути людиною, що 50 років віддала сцені, має безліч нагород, його знають поціновувачі театру. Те, що митець “не сидить в ящику”, не означає, що він не заслуговує бути народним.

— Цьогоріч на широких екранах з’явилося чимало українських фільмів. Це було одноразове вливання коштів чи є причини сподіватись на розвиток українського кіно?

— За ці дев’ять місяців робота над порятунком нашого кіно велася з особливою активністю. Особисто їздив в Америку, щоб знайти партнера для спільної діяльності з Кіностудією Довженка. Ми розробили та ввели в дію постанову про орендну плату на користь українських кіностудій: 100% коштів від оренди майна підприємства кінематографії використовуватимуть на власний розвиток. Проте основна проблема залишається відкритою: нарешті заборонили російські фільми, з наших кіностудій пішли російські знімальні групи, але з таким куцим бюджетом не зможемо почати власне виробництво і заповнити український ефір вітчизняним продуктом.

За час моєї роботи на посаді міністра було два скорочення бюджету, в результаті яких у культури забрали половину коштів. На початку року на розвиток кіновиробництва було виділено 110 мільйонів гривень, потім скоротили до 60 мільйонів, а наступного року, сказали, дадуть 38 мільйонів. Я бив в усі дзвони! Сказав прем’єр-міністру: “Дайте мені «патрони» в інформаційній війні». Кіно — це зброя, сильніша за танки, бо формує людський світогляд. Мало просто не давати ліцензій на російські фільми, треба заповнювати пустку, що утворилася, якісним українським кінопродуктом. Я домовився з Міністерством оборони, що вони допоможуть частково профінансувати зйомки якісного фільму про наших військових в АТО. Внутрішніми перемовинами нам вдалося збільшити кошти на кіновиробництво до 70 мільйонів гривень. Але цього все одно дуже мало. Лише на фільм «Толока» Михайла Іллєнка виділили 16 мільйонів. Поки формується бюджет, планував обстоювати питання фінансування кіно, наводити приклад успіху “Поводиря” Олеся Саніна.

— Ви очікували, що не підете “на другий термін”? Чому Арсеній Яценюк прийняв таке рішення?

— Політика — річ непередбачувана. Я усвідомлював це і спочатку взагалі розраховував на три місяці в уряді. Але в період формування парламенту чув посили, мовляв, працюй, ти на своєму місці. Тож мав енергію та сподівання продовжити роботу. Все сталося швидко і “по-політичному”. У мене навіть не було часу задуматися, що буде, коли я вже не буду міністром. Мої колеги були більш поінформовані щодо своєї долі: одні пішли у парламент, інші планували, чи займатимуться далі. У моєму випадку незворотне одне — я діючий актор...

— Правда, що ваша зарплатня на посаді міністра була меншою, аніж у заступника?

— Після скорочення бюджету міністр отримує зарплату 5800 гривень, а його заступник —

11 тисяч. Мене питають, які хабарі у міністрів, а я не знаю. Мені не пропонували жодного разу — маю репутацію “того, хто не бере”.

— Акторство більш вдячна професія в матеріальному сенсі?

— Ви здивуєтесь, але так. Зарплатня актора у театрі мізерна. Але сумісна з театром робота — ведення заходів, зйомки у кіно вище оплачувані. Зарплата, яку отримував за місяць на посаді міністра, була рівноцінною одному вечору ведення якогось заходу.

— Ваша дружина акторка Оксана Батько не нарікала, що покинули “прибуткову творчість” і пішли у “неприбуткову політику”?

— Дружина свідома мого внутрішнього шаленства (сміється. — “ВЗ”).

— На які жертви довелося піти, щоб відповідати статусу міністра?

— Як кожна творча людина, мав творчий розклад: зранку любив довше поспати, бо репетиція на одинадцяту. Довелося перейти на чітку цілодобову організацію: робота починалась найпізніше о восьмій ранку, закінчувалась опівночі, коли міг переглянути пошту та повідомлення на телефоні. Працював міністром навіть під час вистав: творча робота не заборонялася, тож я залишив собі два спектаклі у Театрі Франка й у “Сузір’ї” — люди вираховували вистави з моєю участю і приходили зі своїми ідеями та проханнями.

Дев’ять місяців були цілодобовим марафоном з неможливістю розслабитися. Їздив на схід та на південь країни — спілкувався з тамтешніми творчими колективами, сприяв працевлаштуванню діячів культури, що наважились виїхати з Донбасу.

— До речі, про поїздки. Правда, що ви єдиний в уряді не мали власного авто?

— Так, не маю авто. Міг би назбирати грошей на машину, але боюся дороги і не можу керувати сам. Оце сьогодні їду у тролейбусі, а люди все звертаються і звертаються до мене. І не поясниш їм, що я вже не міністр. Кожна моя поїздка у громадському транспорті перетворюється на невеличкий мітинг (сміється. — “ВЗ”).