Леся Самаєва: «Андрієві сказала: «Якби ти не був моїм чоловіком, я би тебе «увела» з сім’ї»

З Лесею Самаєвою, актрисою Театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра, ми познайомилися на ІV Трускавецькому Міжнародному кінофестивалі телевізійних фільмів “Корона Карпат”.

Я відразу впізнала у цій красивій жінці “стервозну Таньку” зі серіалу “Сестри по крові”. Кілька хвилин, і ми з Лесею вже, як добрі приятельки, говорили про театр, кінофестиваль і щасливу жіночу долю. Коли я готувала інтерв’ю до друку, не могла не запитати у Лесі її думку стосовно подій у Києві і ставлення до Євромайдану.

— Кожна людина народжена вільною. Тому те, що зробила з нами влада, — неприпустимо. Якщо уряд не в змозі приймати законопроекти, які влаштовують вільних громадян, і у країні вибухнув спротив, то такий уряд повинен негайно піти у відставку! Так, як це роблять у демократичних державах.

— Ви особисто виходите на Майдан?

— Буваю там часто, як тільки випадає така нагода. Недавно довелося відбивати наших хлопців — студентів театрального інституту імені Карпенка-Карого. Діти поверталися до свого гуртожитку і помітили, що їх переслідують машини без номерних знаків. З машин вибігли здорові чоловіки без форменого міліцейського одягу, забрали хлопців, побили сильно, ще й звинуватили безпідставно у тому, що ті є заколотниками і провокаторами і за це їм “світить” позбавлення волі. Це страшно! Бути у тому суді і бачити, як плачуть їхні батьки від безсилля і свавілля — хіба таке можна витримати?! Неможливо повірити, що таке може відбуватися у нашій країні у ХХІ столітті! Жахливо, що пропадають люди, катують активістів Майдану. Вбивають! Проти усього цього треба боротися. Я і багато акторів з нашого театру допомагаємо і грошима, і теплими речами... Не хочеться їхати кудись у прийми з країни, у якій я народилася і яку обожнюю.

— Ви зіграли у понад 50-ти фільмах. Яка була ваша перша робота?

— У картині Костянтина Небієрідзе “Сьомий перстень чаклунки”. Це було у 1996 році, коли закінчила театральний інститут і коли кіно ніхто не знімав. Нас випускали, як казали наші педагоги, “у нікуди”. У театри не приймали, бо не мали чим платити зарплату своїм акторам, а що вже казати про новеньких. Якось мені таки вдалося влаштуватися у театр, у той час пройшла проби на російсько-український фільм. Несподівано зателефонували і повідомили, що затвердили мене на головну роль у фільмі “Сьомий перстень чаклунки”. Я відмовилася. Мене тільки взяли у театр, мене звільнять. Режисер був шокований від моїх слів: кіно не знімають, мені випало таке щастя, а я нехтую цим! Відпрацювала у театрі рік, як мені знову запропонували прийти на “Укр­телефільм” на проби. Коли прийшла на студію, з’ясувалося, що зйомки фільму “Сьомий перстень чаклунки” перенесли на рік.

— І після виходу цієї казки прокинулися знаменитою?

— Ні. Після виходу на телебаченні серіалу “Сестри по крові”, де я зіграла роль стервозної Тетяни. Хоч це і не головна роль, але відтоді мене почали впізнавати на вулиці.

— У дитинстві мріяли бути актрисою?

— Навіть не припускала. У дитинстві займалася танцями і художньою гімнастикою, обожнювала балет. Мама досі згадує, що у дитинстві я бавилася у слідчого. Акторкою ніколи не мріяла бути, ніхто мене у дитинстві не ставив на стілець і не заохочував читати гостям вір­шики. Тоді здавалося, що актори — люди недосяжні, так звані небожителі. Мій рідний брат Євген Курман, який зараз є художнім керівником Кіровоградського театру, почав мріяти про акторство, театральне мистецтво. Коли він став студентом, тоді вже я почала задумуватися над акторською професією. Зрозуміла, що не такі актори вже й небожителі (сміється. — Г. Я.). Але до останнього моменту не була впевнена, бо ще однією моєю мрією була психологія. У мене було довжелезне світле волосся? Брат мені завжди казав: “Не думай обрізати косу — в акторів цінується гарне волосся”. Щоб не мати сумнівів, підстриглася і вирішила подавати документи на психологію. Все змінилося в один момент, коли побачила по телевізору одну акторку, вже й не пригадую її прізвища, у неї брали інтерв’ю і вона прочитала монолог Антигони. Мені настільки це сподобалося, що вирішила вступати у театральний і читати монолог Антигони.

— У фільмі “Че Гевара” ви зіграли головну роль. Разом з вами знімався Валентин Гафт і Ольга Остроумова. Як поводилися на знімальному майданчику зірки?

— Чим геніальніший актор, чим більше зробив для кінематографа, тим простійшим він є. Мені пощастило зніматися з екранною елітою, яка є доступною у спілкуванні і роботі. Те саме можу сказати про Аду Роговцеву. Перед тим, як щось порадити актору-початківцю, каже: “Вибачте, що втручаюся, але я би вам порадила зіграти ось так”.

— Ви і в кіно знімаєтеся, і у театрі “На Лівому березі” граєте. Не було бажання від чогось відмовитися?

— Це справді важко. Це, як кажуть, два мої романи, які постійно тривають, але від жодного з них не можу відмовитися. Був такий момент, коли співпали дві головні ролі. Знімалася у “Домашньому арешті” і у фільмі “Здрастуй, мамо”. Тоді довелося у театрі взяти тайм-аут. У нашому театрі усе розуміють, тому йдуть на поступки.

— При такому графіку часу на відпочинок, мабуть, не залишається. Але якщо все ж таки випадає вільний день, де любите відпочивати?

— Відпочивати люблю із сім’єю і близькими друзями. Любимо сісти у машину, кудись поїхати, щось подивитися, але, щоб не було галасу, а-ля дискотека і “народ гуляє”.

— Колись ви начитували казки по радіо. На свою доньку сили вистачало?

— Моя донька Марія у дитинстві себе називала “Масянка”. У подарунок мені давали усі випуски, де я читаю ці казки, і я їх вдома ставила. Наша доня була така невсипуща, вдень не спала взагалі, ввечері її вкласти було також неможливо. Це була надважка робота для усієї сім’ї. Тому мені доводилося вибирати найнуднішу казку з усіх існуючих і читати її так монотонно, придумувати купу нюансів, розгалужень, щоб більше її зацікавити і завести у “темний ліс”.

— Діти акторів знімаються у кіно. Ваша Марія також знімалася?

— Так. Пройшла кастинг і зіграла у фільмі “Несамотні”.

— Хочете, щоб вона стала актрисою?

— Однозначно не можу відповісти. Професія важка психологічно через постійні кастинги. Якщо в іншій професії людина досягає певного рівня і на ньому залишається, то акторська професія — нещадна. Людина стає досвідченою, а ролей стає все менше й менше. У молоді роки люди розкидають каміння з тією метою, щоб на старші літа те каміння зібрати. А у нашій професії все навпаки. Якщо у молодості дають головні ролі авансом, то у старші роки, коли ти вже вмієш усе, тебе витісняє наступне покоління. Говорю не про себе, про інших. Але чудово розумію, що усіх це чекає. Саме через це хотіла би оберегти свою дитину від цього. Але якщо вибере собі професію сама, не буду заперечувати.

— А як це — зі своєю дитиною зніматися?

— Мені важко. У мене, як і в кожної людини, є усталений режим. А коли цей режим порушує твоє улюблене, обож­нюване дитя, на майданчику не можу сконцентруватися, ніби роз’єднуюся.

— Ваш чоловік також має відношення до кінематографа?

— О... Ще й яке! Він також актор — Андрій Самінін.

— Де ви з ним познайомилися?

— Як де? На знімальному майданчику! Ми і до цього зналися, але зіграли разом у фільмі “Як гартувалася сталь” китайських кінематографістів. Коли у них була Культурна революція, коли палили всі книжки, коли було все абсолютно заборонено, а книгу “Як гартувалася сталь” можна було тримати вдома. Це була “лав-сторі”. Китайці сюди приїхали знімати картину, зробили 20 серій. Трохи змінили сюжет, розширили роль Тоні Туманової. Це була, за їхнім сценарієм, головна жіноча роль, а не Ріти Устинович. У Тоню Туманову був закоханий весь Китай. Коли ми з Андрієм приїхали у Китай на прем’єру, мені всі освідчувалися у коханні, казали, що Тоня — їхня перша любов. Ніби сама доля звела нас у цьому фільмі. За щасливим збігом обставин ми зіграли у цій картині головні ролі. І не просто головні ролі — ми грали закохану пару. Кохання вже й не треба було грати — ми кохали одне одного. Ми двічі з Андрієм були у Китаї, нас приймали як національних героїв. У театрі в Україні ми у той час грали також головні ролі — Гриця і Марусю Чурай.

— Як Андрій освідчився вам у коханні?

— Це було дуже романтично. На морі. Ми відпочивали великою компанією. І хоча вже й так було зрозуміло, що ми з ним пара, він, як справжній чоловік, освідчився мені у коханні і попросив вийти за нього заміж. І зробив це у воді (сміється. — Г. Я.).

— Ви жодного разу не пошкодували, що вийшли за Андрія заміж? Адже акторські шлюби нетривалі.

— Жодного! Вдячна долі, що звела нас. У мене така професія, що зустрічаю багато цікавих чоловіків, але бачу, що мого Андрія навіть порівнювати ні з ким не можна. Він в усьому стоїть на багато щаб­лів вище від усіх! Не хочу принизити інших чоловіків — Боже борони. Мій Андрій дає мені постійно можливість у нього закохуватися. І це дуже важливо. Я йому не один раз казала: “Самінін, якби ти не був моїм чоловіком — я би тебе “увела” з сім’ї”.

Довідка «ВЗ»

Леся Самаєва народилася 28 червня 1975 р. у Києві у родині журналістів. У 1996 р. закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Актриса Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Зіграла у понад 50-ти фільмах, серед яких: «Посмішка звіра», «Як гартувалася сталь» (20-серійний телефільм), “День переможених”, “Я прийду сама”, у серіалах “Свати-6” (Уляна Миколаївна), “Сестри по крові”, “Дякую тобі за все”. Заміжня. Чоловік — Андрій Самінін, актор. Донька — Марія, 2002 р. н.