Костянтин РІТТЕЛЬ-КОБИЛЯНСЬКИЙ: «Будь-яка нагорода – це аванс, це дивіденди, які потрібно відпрацювати»

Легко, бо він — людина мало не енциклопедичних знань (і не лише в галузі музики і артистичного світу), яка об’їздила весь світ, багато бачила міст, країн, людей,… Важко — тому що Костянтин із захопленням говорить про інших співаків і артистів, про видатних особистостей минулого і сучасності, а уже потім — про себе. Тому й розмова у нас вийшла не так про самого Ріттеля-Кобилянського, як про тих дорогих і близьких його серцю людей, з якими зводила доля…

— Ви об’їздили цілий світ, виступали на кращих оперних сценах… Чим особлива для вас львівська сцена?

— Перш за все — це люди. Нема зайвих чи тих, які потрапили випадково працювати до театру, нема нетеатральних людей, навіть ті, які сидять на прохідній, — театрали. Як тільки я зайшов до театру, першими, хто мене зустріли, були панi Надiя Труш (завiдуюча лiтературною частиною театру) та народний артист України Роман Вітошинський, — зустріли, як батьки!

— Близькою вам була і Любов Каганова…

— Це була геніальна актриса! І щастя, що організували її авторський вечір до 60-ліття творчої діяльності за два роки до смерті Любові Яківни, і я був його учасником. Є речі, які ти в житті повинен виконати. І, коли мені зателефонувала Тетяна Аркушенко — винятково обдарована актриса i режисер — донька Любові Яківни, — і сказала, що вони готують цей вечір, я приїхав. Якось навіть написали, що я — її племінник. Для мене це велика честь, хоча ми не родичі. Панi Люба була найближчою подругою моєї мами — Свiтлани Костянтинiвни Кобилянської вони дружили усе життя, і ще з Аллою Андрiївною Корнієнко — прекрасною актрисою, яка ніколи не просила собі ролей, бо була позбавлена амбіцій і кар’єризму. В оперному мистецтві простіше — вийшов, заспівав, і все зрозуміло, а в драматичному ти комусь подобаєшся, комусь ні. Я бачив геніальну Тетяну Дороніну, яку дехто не сприймає, але вона геніальна! Був геніальний Смоктуновський і прекрасний Леонов…

— Ви так захоплено говорите про видатних акторів, що відчувається — ви обрали правильний шлях…

— Моя мама завжди говорила: «Потрібно бути там, де ти потрібен». Мене запросили до Львова і коло замкнулось: мене тут придумали, тут дуже цiкаво працювали мої батьки Cвiтлана Кобилянська та Олександр Рiттель, де їх й досі пам’ятають. Мама грала багато головних ролей в Театрі ім. М. Заньковецької. Пригадую, коли у 80-х роках минулого століття занькiвчани приїхали на гастролі до Києва, ми з мамою пішли у Театр ім. І. Франка, де відбувалися ці гастролі. Я був тоді іще хлопчиськом. Назустріч коридором іде Олександр Гай, привітався, поклав мені руку на плече і каже: «Ти знаєш, якою актрисою з великої лiтери була твоя мама?!» Почути це від Гая — найкращого Гамлета Радянського Союзу — було великою похвалою. А він був російським актором, грав у багатьох театрах, але, коли приїхав в Україну, бездоганно вивчив українську мову. Це був великий артист! В’ячеслав Сумський теж був великий артист — партнер мами у виставi М.Старицького «Циганка Аза». Мені Лялюня Сумська (донька актора) подарувала його диск — у нього був неймовірної краси баритон! В’ячеслав Гнатович був також талановитий художник. Вiн подарував менi декiлька своїх робiт, якими я дуже пишаюсь. Мрію, коли в Києві чи у Львові буде мій творчий вечір, то розповідати не про себе, а запросити дорогих мені людей — прекрасних акторiв Таїсію Йосипiвну Литвиненко, Федора Миколайовича Стригуна, акторів з театру iменi Марiї Заньковецької, з Оперного театру, які тепер стали моїми друзями, — і вести оповідь про театральне життя Львова, бо я знаю, як створювався цей театр, а львів’янам завжди приємно чути, що люди, які ніколи не жили тут, ставляться до Львова тепло і з повагою, знають його мистецьку iсторiю i сьогодення. І не потрібно забувати, що паличка у Карпатах з позначенням центру Європи знаходиться у нас. Дехто був здивований на одній із прес-конференцій, що я про це знаю, а дехто про це почув вперше… Нехай наразі географічно, але… На Заході з більшою терпимістю і розумінням ставляться до всього 20 років нашої незалежності. Багато чого відбулося позитивного за цей час. Не було раніше багатьох музичних фестивалів, які зараз відбуваються… А ще вважаю геніальною ініціативу генерального директора Львiвської Національної Oпери Тадея Олександровича Едера з перейменуванням Оперного театру ім. І. Франка в ім. С. Крушельницької. Хоча Франко для мене — номер один, велич якого не менша за Шевченка. Але незрiвнянна Соломiя Крушельницька тут співала. П’ятнадцять років тому я познайомився із літньою парою, яка іще чула її спів. А Ольга Юлiанiвна Кобилянська з нею спілкувалася, коли Cоломiя Амвросіївна Крушельницька співала у Відні. Дуже приємно бачити як пан Едер сприяє пам’ятi славного минулого цiєї прекрасної оперної сцени, вiн сприяв встановленню пам’ятного погруддя у гримувальній кiмнатi розкiшному баритону народному артисту СРСР П.Кармалюку який багато років прикрашав сцену цього театр, у а також виховав цiлу плеяду прекрасних співаків. Тадей Олександрович глобально змінив якість акустичного звучання залу театру, встановивши найновішу в світі акустичну систему. В результаті чого Львівська опера стала другою в світі після Карнегі-холу, де ця акустична система була встановлена. Те ж стосується і встановленню найсучаснішого світлового обладнання, яке зробила японська фірма — лідер на ринку театрального світла. І найважливіше6 усе це Тадей Олександрович встановив безкоштовно — як відповідь тим директорам, які постійно жаліються на відсутність коштів. Яка ж велика сила переконання і любові до рідного театру цієї небайдужої людини і, скажімо чесно, останнього з могікан плеяди великих директорів театру. Якими колись славилася наша країна. Людини, яка, до слова, все іще заслужений працівник культури України, хоча, на мій погляд, давно є народним артистом своєї великої справи!

— Що для вас означає бути українцем? Адже ви — нащадок роду Кобилянських…

— Я сам задаю собі це запитання. Це не лише не змінювати паспорт. Це, яка Ольга Юліанівна, яка не знала спочатку української мови, але відчувала себе українкою. Усі свої твори вона спочатку писала німецькою — ту ж «Землю» чи «Малоруські новели» («Die kleinrussischen Novellen»), а потім сама їх перекладала, перші переклади надсилала геніальній Лесі Українці, яка її надзвичайно підтримувала, вважаючи її видатною письменницею. Тоді не було телебачення та інших благ сучасної цивілізації, і якість людських стосунків була іншою. І коли я читаю опуси якихось псевдо лiтературознавцiв, які приписують цим стосункам якесь сексуальне забарвлення, то обурююся. Та книги треба читати! Треба знати, про що пишеш? Що це за синдром замочної шпарини? Для мене бути українцем — це бути ним усюди, навіть на безлюдному острові. Я ніколи не буду німцем, китайцем, я завжди буду українцем. Ми розкидані по всьому світу: хтось поїхав, аби прокормити родину, в Італію, хтось одружився з іноземцем, але не можна забувати, яка земля тебе народила і до якої нації ти належиш…

— Розкажіть, будь ласка, про знайомство і співпрацю із Пітером Устіновим.

— Можна сказати, що це була випадковість. Моя бабуся говорила: «Фортуна повертається обличчям щонайменше один раз в житті навіть до найостаннішого пройдисвіта. Головне у цей момент не стояти до неї задом». Що це означає для співака? Займатися кожний день, як балерина щодня підходить до станка, так співак постійно повинен підтримувати свою вокальну форму. Усі мої кар’єрні етапи полягали у тому, що я «заскакував» у виставу, довідавшись про це напередодні. Цього не було б, якби я не був у той момент «у формі». Як циркові артисти — вони постійно перебувають у стані тренажа. Доля завжди винагороджує людей, які люблять процес творiння,люблять свою професію, а не лише аплодисменти і компліменти. Щодо Устінова. Якось, у 2001 році, коли я навчався в аспірантурі, до мого професора прийшов факс про те, що Фонд культури при Європарламенті десь чув мій спів (очевидно, у Стразбурзі, на гала-концерті, присвяченому 100-річчю від дня смерті Верді) і просить прислати рекомендацію на «баритона з України». Лауреатами цього Фонду у різна роки були Вацлав Гавел, Пласідо Домінго, Хосе Карерас,Мстислав Растропович, Пітер Устінов… і я — тоді іще ніхто. Сер Пітер Устінов представляв номінантів. Найцікавіше, що після нагородження я забув забрати свій диплом — я вийшов, заспівав і пішов. Для мене було великою честю співати для людей, яких я раніше бачив тільки по телевізору. Наприклад, на бенкеті ми познайомилися з королевою Іспанії — для мене було потрясіння, що крім англійської, французької, іспанської, вона розмовляє ще й німецькою. Жодної охорони, ми спілкувалися з нею, як давні приятелі. Потім до мене підійшов Устінов (він тоді іще пересувався з паличкою), ми з ним говорили хвилин сорок, в основному, про Рахманінова, бо я співав романс Рахманінова « Я был у ней» і арію Ренато з «Бал-маскараду» Вердi. І це було доленосне рішення — заспівати Рахманінова. Спочатку я хотів заспівати «Пісню про рушник» А.Малишка і П. Майбороди, але ми не мали нот для акомпанементу.

— Чому саме Рахманінов?

— Це неможливо пояснити, напевно, Хтось нагорі керує нами. Я фаталіст і вірю в це. У кожного своє призначення. З Устіновим ми говорили про листування Рахманінова з П’ятигорським, Горьким, Купріним, про те, що до останньої своєї миті він майже усі свої гонорари відправляв до Радянської Росії, бо була війна. Він чотири рази просив російське громадянство і щастя, що його йому не дали, інакше загинули б його діти. Він хворів на рак і в останній момент встиг прийняти американське громадянство — заради дітей. Про це все ми говорили з Устіновим і я розумів, що розстаємося, можливо, назавжди. Але у мене було таке відчуття, ніби ми усе життя знайомі, про що я йому сказав, а він відповів: «Це тому, що ми з вами — люди з однієї ніші». А через якийсь час мені зателефонувала його дружина із пропозицією приїхати до них додому у Швейцарію. Я багато чому у нього навчився. З першого дня роботи він примусив мене перейти на «ти». Це досить традиційно на Заходi мiж дiячами мистецтва, коли вони починають спiльно працювати. В Устінова виникла ідея зробити таку композицію: листування Рахманінова з Горовцем, Купріним, деякими політиками, в один бік зі Сталіним (той йому ніколи не відповідав), останній лист Горькому, долучивши фортепіаннi сюїти для двох роялів та романси для голосу з фортепiано. І ми почали працювати. Я навіть кілька разів ночував у його домі — домi справжнього інтелігента, де море книг, музичних платiвок, де нема безумства антикваріату i розкошi. Вийшла така постановка-композиція із текстiв спогадiв з восьми сюїт для двох роялів, та з дванадцяти романсів Рахманінова, які заспівав я. Прем’єра відбулася в Цюріху, потім було ще кілька вистав — в Концерт-хаусі у Фрайнбурзі…

— Вас природа наділила не лише талантом, але й прекрасними зовнішніми даними, тому ви маєте шалений успіх у жінок. Як у вас складаються стосунки із прекрасною половиною людства?

— Люблю жінок! Моя перша дружина зараз живе у США, має дитину. Ми з нею у чудових стосунках, це моє перше кохання — я кохаю те кохання, хоча у кожного життя склалося по-різному. Ми дуже ніжно ставимося то свого минулого, коли я кілька днів не з’являюся на сайті у Фейсбуці, Міла мені пише: «Я уже хвилююся — куди ти пропав?» Вона закінчила бібліотечний факультет Київського інституту культури, працювала бібліотекарем, завдяки чому я мав доступ в усі книгосховища і бачив раритетні видання. А оскільки я людина читаюча, мені це все було надзвичайно цікаво. Мене виховували жінки — тата рано не стало, у мене завжди була велика повага до прекрасної статі. Коли я близько познайомився зі своєю першою дружиною, то відразу запропонував їй одружитися і народжувати дітей, на що вона відповіла: «Давай якийсь час іще будемо зустрічатися». Мені подобаються красиві жінки і що я можу із цим зробити? Мене постійно у цьому звинувачують, але це моє особисте життя. Так, я закохуюсь. На даний момент я у пошуку, не маю постійних стосунків. Я завжди був у чиїхось руках — я людина домашня. Був двічі одружений, потім мав декілька постійних стосунків. Для мене кохання — це довіра. Пройшла довіра — розлучайтесь, не можна зберігати те, чого немає. Якщо кохання є, тоді це праця двох. Треба собі сказати: «Я їй (йому) вірю, що б там про неї (нього) не казали». Проте, коли кохання минає, то має залишатися повага, адже кохання — хімічна річ, яка проходить, але тоді, коли спільне тільки ліжко.Ревнощі принижують і мене, і ту людину, яка ревнує. Я не хочу, як всі, мовляв, не ревнуєш — не любиш. Ні, моя бабуся говорила: «Важливо не те, з ким лягаєш у ліжко, а те, з ким прокидаєшся…»

— Ви — українець, якого, як не дивно, визнали на батьківщині, адже ви отримали почесну нагороду «Людина року»…

— Так, я цю нагороду отримав у компанії з Патрицією Каас та iншими видатними митцями... Для мене це велика честь. Двічі я був на нагородженні «Людини року» як гість і брав участь у святковому концерті. А за півроку до того, як я став теж «Людиною року», отримав листа від академіків, які сидять у цій комісії, яка визначає номінантів. Той лист примусив мене мало не розплакатися. Я був вражений, звідки вони знають усю мою біографію, проте не було нiякого пафосу — жодного слова з префіксом «най». До слова, дуже не люблю оте «найкращий», «найвидатніший». Ще великий танцівник Володимир Вікторович Васильєв мені якось сказав: «Пам’ятай: до нас були видатні виконавці, і після нас вони будуть, а ми — лише частина процесу». А я додаю: і під час нас є прекрасні виконавці! А моя мама говорила: «Ти такий хороший не сам по собі, а тому, що хороші ті люди, які тебе люблять». А любов народу, глядачів купити неможливо. Ти подобаєшся або ні. А чесну роботу, талант неможливо замінити кількістю інтерв’ю, кліпами… Треба виходити на сцену і співати — це найважливіше. Я до нагород ставлюся спокійно, хоча їх у мене чимало, є навіть ордена, які я ніколи не одягаю. Це приємно у той момент, коли про тебе згадали. Але будь-яка нагорода — це аванс, це дивіденди, які потрібно відпрацювати впродовж усього творчого життя. I я з радiстю роблю це на сценi.

Досьє «ВЗ»

Костянтин Ріттель-Кобилянський — Кавалер-баритон, Доктор музики, зірка світової оперної сцени. Народився 1975 року в Києві в сім’ї акторів. Після закінчення Одеської консерваторії молодий співак поїхав до Німеччини. Там закінчив вокальну Аспiрантуру та Докторантуру у Вищій музичній Академії Фрайбурга. Вiн перший i єдиний українець — володар однієї з найпрестижніших музичних нагород у світі — премії Європейського фонду культури при Європарламенті в Страсбурзі. Костянтина вітали оваціями на кращих сценах світу в Парижі, Стразбурзі, Амстердамі, Римі, Неаполі, Генуї, Берліні, Штутгарті, Лондонi, Нью-Йорку,Мюнхені, Санкт-Петербурзі, Москві, Чикаго, Санта-Барбарі, Сан-Франциско, Мадриді, Цюріху, Барселоні, Тель-Авіві, Брюсселі й багатьох інших міст. Лауреат міжнародної музичної премії ім. Землера (Париж), Кавалер Ордену Святої Софії "За талант і славу України", Лауреат міжнародної премії "Big Entertainment" за виконання головної партії, продюсування й режисуру рок-опери "Містерія", що стала кращим у світі шоу під відкритим небом у 2008 році. Володар премії "Людина року " року в номінації "Зіркове соло". У 2011 році — Лауреат Міжнародної театральної премії за краще виконання партії Ескамільйо в оперi Бiзе «Кармен» (Штутгарт). Улюблені партії: Жермон у «Травіаті», Ескамільйо в «Кармен», Дон Карлос “ Сила долi» Трубадур в однойменній опері. Живе в Дюссельдорфі, Німеччина. Співак є нащадком української письменниці Ольги Кобилянської.