Раймундас Баніоніс: «Мені діставалося тільки за те, що я – син Баніоніса»

Раймундас Баніоніс – син відомого актора Донатаса Баніоніса (“Ніхто не хотів помирати”) приїхав на ІІІ Трускавецький міжнародний кінофестиваль вперше.


На запрошення організаторів погодився взяти участь у роботі журі. Врівноважений, серйозний, маломовний — таким на перший погляд видається режисер. Однак, коли ми з ним зустрілися у домовлений час, я побачила перед собою іншого Баніоніса — щирого, відвертого, добродушного, інтелігентного.

— Багато акторів і режисерів на фестивалі казали, що українського кінематографа нема. Він помер. Що можете сказати про кінематограф вашої країни — Литви.

— Він так само помер. Один-два фільми на рік, які якимсь чином з’являються на екрані, — це не кінематограф. Кіно — це ринок. Потрібні глядачі. А у нас три мільйони населення. Про що можемо говорити? Поки не знайдемо контакту з іншими країнами, так і будемо простоювати і видавати один фільм на рік. Є люди, які за власні гроші щось знімають, але їх дуже мало.

— Ви народилися в акторській родині — Донатаса і Они Баніонісів. Мабуть, ще з раннього дитинства було вирішено, що підете стопами батьків у велике кіно?

— Ніхто за мене нічого не вирішував. І я не актор. Я — режисер. Хоча першу роль зіграв, коли мені було три роки. Це був 1960 рік. Великий друг нашої сім’ї — режисер Паневежіського драматичного театру Юозас Мальтініс ставив у театрі шекспірівського «Макбета». І дав мені першу у моєму житті роль — сина Макдуфа. Це голосно звучить: у трирічному віці зіграв свою першу роль. Звичайно, я там нічого не грав. Просто вийшов на сцену. За оригіналом, у Макдуфа був один син. Але Мальтініс вирішив, що синів має бути два. Старшого сина зіграв мій покійний старший брат, а під мене спеціально режисер придумав цю роль. Потім ще було кілька дитячих ролей. І остання моя роль у театрі — дядя Мадансаль у п’єсі Жана Ануїля «Пасажир без багажу». Потім ще було кілька кіноролей.

— Ви самі вирішили знятися у кіно, чи все ж таки батько підказав спробувати.

— Ні-ні. У нас не така сім’я, щоб за дітей щось вирішували батьки. На нас ніхто не тиснув. Батько не пхався у наші справи. У кіно мене запросили на головну роль у дитячий білоруський бойовик “П’ятірка відважних”. Мені тоді виповнилося 13 років. Ну а вже наступна роль у фільмі «П’ятнадцята весна», де я зіграв піонера, Героя Радянського Союзу Сашу Чекаліна. Це були дві головні ролі, всі решта — так собі, епізодичні. От коли я зіграв у цих фільмах, зрозумів: не хочу бути актором! Коли спробував акторського хліба, вирішив, що стану режисером. Хрещений батько подарував мені першу камеру, я почав відвідувати гурток кінолюбителів і готувався до вступу у ВГІК.

— Чула, що ви, як режисер, дуже суворий на знімальному майданчику.

— Ні, не суворий. Я — вимогливий.

— Свого батька ви у кіно знімали?

— Ні. У кількох моїх виставах він зіграв.

— Як ви почувалися, коли ви — син, але мусите вказувати батькові, де і як краще треба зіграти?

— Яка різниця — тато він мені чи звичайний актор. На сцені нема родинних зв’язків. Там — робота. Але мені завжди було легко з ним працювати, бо ми розмовляли однією мовою, у нас з ним одне розуміння театру. Це зараз більшість акторів сприймають гру у театрі плакатно, поверхнево. Їм важко пояснити, що вони мають робити. Бо вони не хочуть розуміти. От я недавно працював над виставою і кажу одному акторові: «Будь щирим, відвертим», то він вирішив, що треба замінити слова. Він навіть не зрозумів, чого я від нього вимагаю. От це проблема, а не проблема однієї родини на сцені.

— Це зараз ви — театральний режисер. Але ж починали як кінорежисер.

— Мій перший фільм «Моя маленька дружина». Зняв його, коли мені було

27 років, тому, мабуть, і фільм вийшов молодіжним. Він мав шалений успіх у колишньому Союзі. Потім була картина «Не пам’ятаю обличчя твого», за яку я отримав Гран-прі на Московському кінофестивалі, а третя — «Діти з готелю «Америка». Цю картину я представляв на кінофестивалі у Берліні, її й досі показують.

— Ідеї для своїх картин берете з життя?

— Звичайно. Бо ж можна брати класику, а можна знімати те, що бачиш перед собою.

— З ким вам легше працювати — з молоддю чи зі старшим поколінням професіоналів?

— Для мене не має значення — молода це людина чи старша. Аби тільки була талановита. Молодій особі можна, якщо не розуміє, і «міцніше» словечко сказати, щоб переконливіше пояснити (сміється. — Г. Я.). Бо дехто, поки не струсонеш, працювати не може. От талановитий актор, але працює без віддачі, якийсь ширвжиток видає. Тому й доводиться і голос підвищити. Не тільки на молодих акторів, а й на старших також.

— Слава батька вам у житті допомагала чи, навпаки, — заважала?

— Десь допомагала, а десь, навпаки, шкодила. Скільки на світі живе заздрісників, і важко всім пояснити, що є люди, які хочуть і можуть чогось самі досягти у житті. Від декого з друзів мені «діставалося на горіхи» тільки за те, що я — син Баніоніса, а деякі викладачі, навпаки, допомагали, бо знали, що я — син Баніоніса.

— А коли ви ще жили вдома, з батьками, часто обговорювали фільми, у яких грає батько?

— Ми не могли обговорювати роботу батька, бо це елементарна неповага була би до нього. Як я, його молодший син, міг собі дозволити критикувати його роботу на знімальному майданчику чи навіть щось підказувати? Та він би й сам ніколи мене не запитав, що я думаю про його роботу. Розумієте, покоління мого батька виросло у Мальтініса. А цей режисер був узурпатором думок. Почнемо з того, що мій батько не мав спеціальної акторської освіти, він вчився горщики ліпити. А Мальтініс зібрав сільських хлопців і зробив з них особистостей. Не йдеться конкретно про акторів, а про особистості. І освіту дав їм Мальтініс, возив їх у Ленінград і Москву на вистави. Хлопці, яких виховував Мальтініс, навіть один одному не мали права давати якісь поради, бо якби він про це дізнався — був би страшний скандал. Тільки він міг радити, як треба грати і поводитися на сцені. Ніхто не мав права лізти не у свою справу, бо керувати творчою групою і давати поради міг тільки він.

Довідка «ВЗ»

Раймундас Баніоніс народився 1957 р. у Паневежисі (Литва) в акторській родині — Донатаса і Они. У 1975 р. вступив у ВДІК на постановочний факультет, після закінчення якого працював режисером-постановником на Литовській кіностудії. З 1991 р. працює режисером у кінокомпанії “ЛІТНЕК”, ставить вистави у театрах і на телебаченні.