Передплата 2024 «Добрий господар»

З п’ятьма доларами у кишені Віллі Токарев підкорив Америку

Ексклюзивне інтерв’ю журналіста «ВЗ» з легендою шансону

Віллі Токарев прибув до Трускавця, щоб взяти участь у ІІІ Міжнародному кінофестивалі «Корона Карпат», і відразу пішов до центрального бювету. А вже ввечері Будинок культури ім. Тараса Шевченка аж “тріщав по швах” — стільки народу прийшло на концерт улюбленого співака. Зі сцени він все запитував: а чи прийшли на концерт... і називав імена тих, з ким фотографувався того дня у центрі. “Ця пісня звучить для вас, — дарував свої хіти Віллі Токарев. — А чи прийшов Сергій? У нього сьогодні день народження. Цю пісню я дарую йому”. Кожному, хто вітав співака квітами, він дарував свій диск. А коли закінчився концерт, запросив на сцену тих, хто хоче мати диск з його піснями — він подарує. Народ це зрозумів у буквальному сенсі, і майже всі (!) вийшли на сцену. Я не йшла за диском на сцену, бо мені його Віллі Токарев подарував під час ексклюзивного інтерв’ю.

— Ви щойно повернулися з Одеси. Як вас там зустріла публіка?

— Навіть не сподівався, що буде такий теплий прийом. Ми пішли з Юрою (акомпаніатор Віллі Токарева. — Г. Я.) на “Привоз” купити молока. Думали, що зайдемо непоміченими, але нам не вдалося. Це була якась феєрична вистава — весь ринок збігся. Одні несуть молоко, інші — млинці і сметану, хтось приніс рибу і картоплю. Кажу, не треба нам стільки всього, а продавець риби ображається: як це ми не хочемо брати? Каже, у Нью-Йорку будете смажити. Нас напоїли спиртом, настояним на меді, — я давно такого смачного не пив. Ми були вражені тою увагою: прийшли купити молока, а нам влаштували банкет з виносом додому (сміється. — Г. Я.).

— Ви увійшли в еліту пісенної естради як джазовий контрабасист, акомпаніатор. А потім заспівали самі. Чому пішли у “вільне плавання”?

— Мабуть, так мало статися. Я почав писати пісні, ще коли вчився у школі. Про це знали і мої однокласники, і вчителі. І коли я служив в армії, і коли був моряком торговельного флоту — писав музику. В Одесі на мене звернув увагу відомий музикант Володимир Танцюра. Він мені сказав, що я обдарований і мушу навчатися музики. От я і вчився у Ленінградському училищі гри на контрабасі. Там був конкурс 5 осіб на місце, і я переміг. Вивчав класику і одночасно грав у джазовому оркестрі. Вже тоді писав музику, що давало мені додатковий заробіток. Мене не цікавила стипендія, бо міг не просто жити, а розкошувати і купити кооперативне житло у Ленінграді.

— Але життя закинуло вас у Мурманськ...

— Режисер Мурманського телебачення Сергій Малахов запросив мене написати пісні про моряків. Я написав цикл пісень і записав їх з музикантами, яких привіз з Ленінграда. Коли ми виступили на Мурманському телебаченні, Сергій Малахов сказав: “Токарев за один вечір став героєм Кольського півострова”. І це правда: коли ми наступного дня вийшли у місто, нам не давали проходу. Мою пісню “Мурманчаночка” співали усі моряки.

— Кажете, що служили на флоті. Мабуть, цікавих епізодів з “морського життя” пережили багато?

— Найбільше запам’ятався 9-бальний шторм в Азовському морі. Зірвало мачти, якорі повідривалися, судно як ванька-встанька — то лягало, то вставало. Тільки завдяки тому, що був якийсь вантаж, ми не перекинулися. Хоча це було моє перше випробування, я не боявся, навпаки, здавалося, що такої краси ніколи більше у житті не побачу. А ще був випадок, коли ми стояли в Батумі. Після танців я відпровадив дівчину і повертався на корабель. Ми мали відходити о другій ночі. І раптом з одного вікна будиночка, що потопав у зелені, чую дивовижну музику мого улюбленого композитора. Хоча тоді ще не знав прізвища цієї людини, але її оркестровки впізнавав відразу. Став як вкопаний, і слухаю. Дивлюся на годинник — а часу майже не залишається. І тільки після четвертої композиції оголосили, що звучала музика Роберта Фарнена. Я біг на корабель і постійно повторював “Роберт Фарнен”, щоб не забути. Прибіг в порт, а корабель вже пішов. У моряків такий закон — ніколи не повертаються назад, якщо хтось відстав. Я знав, що вони йдуть в Одесу, і прибув в Одеський порт раніше від них. Коли вони пришвартувалися, заходжу на корабель, а там вже висить наказ про моє відрахування. Йду до капітана корабля, а він страшенно любив музику. Я пояснив причину свого запізнення на корабель. Капітан на моїх очах порвав на шматки мій вирок про звільнення і сказав: “Як музикант, я тебе розумію. Приступай до роботи”. От що робить музика з людьми. П’ять років тому у Лондоні давав інтерв’ю і подарував свій диск журналісту. Він передав його композитору Роберту Фарнену. Це композитор високого рівня, як Чайковський. Я не знав цієї людини досі, не був впевнений, чи він ще живе. Аж раптом мені телефонує якийсь чоловік і каже: “Я — Роберт Фарнен. У мене ваш диск. Хочу сказати, що я і мої колеги вже другий тиждень слухаємо його”. Уявіть собі: такий музичний гігант каже мені такі слова!

— На концерті ви розповідали, що приїхали до Америки, маючи лише 5 доларів у кишені.

— У Радянському Союзі я отримував великі авторські, бо мої пісні співали відомі артисти того часу. Але коли їхав, дозволяли взяти зі собою лише 100 доларів. У Римі витратив 95 доларів. Мене зустріли в аеропорту Нью-Йорка, поселили в якійсь квартирі на 40-му поверсі. Будинки стояли близько один навпроти одного, і той “колодязь”, що був між ними, видавав страшенний гул. А в квартирі пішки ходили таргани. Холодильник — порожній, а у мене лише 5 доларів. Я купив сардельку і каву. Поцікавився, скільки коштує проїзд у метро, бо у понеділок мав їхати у фонд, де мені мали видати 25 доларів на тиждень. У цій квартирі і на гроші фонду я мав право жити лише місяць, тому за цей час довелося шукати роботу. Розносив пошту, прибирав у пекарні на Брайтон-біч, перебирав книжки у мільйонера... Потім склав іспит на водіння автомобіля і почав працювати таксистом. Доля подарувала мені шанс: я познайомився з піаністом з Литви — Левом Шнейдером. Ми ходили і просилися на роботу у ресторани і бари. Їм подобалося, як ми граємо, але, коли довідувалися, звідки ми — відмовляли. Тоді йшла війна в Афганістані. І все, що було пов’язано з Радянським Союзом, в Америці зневажалося. Навіть горілку радянського виробництва виливали у канави. Одного дня нам таки щастя усміхнулося. Коли ми прийшли у ресторан на ріг Бродвею і 52-стріт, там якраз йшов відбір музикантів. Брали у цей ресторан на роботу тільки на тиждень. На наступний — працювала вже інша група. У ресторані — море народу, сидять відвідувачі і конкурсанти. Кажу до Льови: нам тут нема що робити. А він наполягає — мусимо спробувати. Власник ресторану усім давав завдання — хто що має грати і співати. А нам сказав виконати щось своє. І ми заспівали “Тёмная ночь...”. Коли доспівали, стояла мертва тиша. Думаю: це провал. Ніхто не реагує. Аж раптом шквал оплесків. Власник ресторану дав нам підписати контракт на тиждень, і ми отримали по 250 доларів. Це були шалені гроші. Льова перестав підбирати “бички” на вулиці, дозволив собі купити найдорожчі сигарети “Шерман”. Харчуватися ми могли у цьому ж ресторані задурно. А там були дуже високі ціни. Скажімо, чай коштував 10 доларів. Тиждень минув швидко, настала п’ятниця. Завтра — знову конкурс, і нам на зміну прийдуть інші музиканти. У ресторан зайшла одна жінка, одягнута у норкове манто, джинси і... кеди. Це був писк моди. Вона попросила зіграти “Який глибокий океан”. Ми не знали цієї пісні. Леді відійшла і сіла за столик. Кажу до Льови: зараз у нас буде перерва, давай підемо у магазин і пошукаємо платівку з цією піснею. Купили. На зворотній стороні — ноти. Прийшли і почали грати. Ця леді здивувалася — ми півгодини тому казали, що не знаємо цієї пісні, а тут вже граємо. Коли вона довідалася, як ми хотіли їй догодити, витягнула гаманець і дала по 20 доларів мені і Льові. Це були мої перші чайові. Потім підійшов власник ресторану і зі словами: “Ви не знаєте, що ви для мене зробили! Це така жінка! Не знаєте, хто вона? Ну і не треба”, і продовжив нам контракт. Загалом ми відпрацювали з Льовою 7 місяців у цьому ресторані. А коли я видав свою першу пластинку в Америці — моє життя перевернулося з ніг на голову. Мене засипали чеками, ордерами... Почав отримувати великі гроші.

— Тобто ви своїм трудоголізмом дійшли до Олімпу слави?

— Я ніколи не був трудоголіком. Якщо втомлююся — зупиняюся. А це я робив свідомо, бо знав, для чого сюди приїхав.

— Але коли ви виїхали з Радянського Союзу, ваша родина мала проблеми.

— Ще й які! Моїх сестер звільнили з роботи, бо їхній брат — ворог народу. Але ніколи жодним словом вони мені не дорікнули з приводу цього. А мамі я пообіцяв, що повернуся.

— Ваше життя минає на колесах. Сьогодні ви у літаку, завтра у поїзді, на кораблі, таксі… Як ви усе це витримуєте?

— Ми вже навчилися відпочивати навіть у той час, коли нас везуть на таксі на концерт. Організм вже настільки звик до такого ритму, що сам вибирає момент, щоб відновити сили. А коли приходиш на сцену, втому як рукою знімає.

— Ви неодноразово були одружені і маєте дітей у різних шлюбах. Як часто бачитеся з ними?

— Я був одружений два з половиною рази. Чому половина, бо другий шлюб тривав 26 днів. Моїй другій дружині і її мамі був потрібний «Мерседес», діаманти. Мене така перспектива не влаштовувала, ці люди були далекі від музики… А перший мій шлюб був таким, як ніби людину тиснуть туфлі, і вона хоче їх якомога швидше зняти. Чому можна поміняти машину, квартиру, навіть державу, і не можна поміняти предмет, який заважає і йому, і їй? Люди розуміють, що вони не можуть бути разом — не виходить у них. От і ми з першою дружиною вирішили розійтися, щоб не мучити одне одного. У своїй третій дружині Джулії я знайшов те, що шукав усе своє життя. У нас чудові діти — 9 і 13 років, навчаються у музичній школі, донька Евеліна виступала з концертом на Бродвеї, а влітку цього року, коли ми відпочивали у Трускавці, вона виступала тут — грала на гітарі і співала пісню англійською мовою.

Довідка «ВЗ»

Віллі Токарев народився 11 листопада 1934 року на хуторі Чернишов Адигейської автономної області, що на Північному Кавказі. Автор і виконавець пісень. Служив кочегаром на кораблі, закінчив Ленінградське музучилище, працював в ансамблі “Дружба” з Едітою П’єхою. У 1974 році емігрував до США, де спочатку працював різноробом, а через 5 років записав свій перший альбом. У 1989 році повернувся в Росію, де дав 70 сольних концертів. Записав 41 диск.

Трускавець.