Алла КРУТА: «Слава брата — велика відповідальність для усіх родичів»

Ексклюзивне інтерв’ю журналіста «ВЗ» з відомою телеведучою програми «Ласкаво просимо»

Кілька сезонів поспіль сестра відомого російського композитора Ігоря Крутого — Алла Крута — веде на телеканалі “Україна” свої авторські програми. Спочатку це була передача “Зіркові зустрічі”, яку у вересні минулого року змінила програма “Ласкаво просимо”. Алла Крута живе на три країни — Україну, Росію і Америку. Недавно приїхала в Україну, щоб записати кілька випусків програми “Ласкаво просимо”. Оскільки передача святкує свій перший день народження, журналіст “ВЗ” привітала з цим маленьким ювілеєм телеведучу і попросила розповісти про програму, дитинство, мрії і особисте життя.

— На телеканалі “Україна” показують п’ятий сезон шоу “Ласкаво просимо”. Чому програма — довгожитель?

— У світі так багато жорстоких шоу, а ми втомилися за домашньою обстановкою, за нормальною спокійною розмовою, у якій нема “полунички”. Можливо, моє позитивне ставлення до тих, кого запрошую на передачу, відбивається і на настрої програми. Є ще одна таємниця: краще не запрошувати на передачу людину, якій не симпатизуєш: як би ведучий не старався — від камери все одно не заховаєшся. Вона все передасть.

— Зірки з вами — відверті. Як вам вдається їх розговорити?

— Не можна лізти у душу людині, особливо у брудних чоботях. До інтерв’ю треба готуватися — тоді розмова буде цікавою. Коли з добрими намірами ставиш людині запитання, тоді вона відкривається, почувається комфортно.

— Кого маєте намір запросити в одну з найближчих передач?

— Кілька днів тому записала інтерв’ю з ведучою реаліті-шоу “Хто хоче заміж за мого сина?” Сніжаною Єгоровою. Захоплююся цією жінкою. По-перше, вона народила п’ятьох дітей. Давайте будемо говорити правду: як мало жінок “з телевізора” можуть зважитися на такий крок?! Знімаю капелюха перед нею. Саме на таких жінках і тримається світ! Вона не лише чудова мама, а й професіонал. Ми не встигли її попередити, що будемо знімати “Ласкаво просимо-5”. Коли вранці їй зателефонували, Сніжана була за містом, щойно прокинулася. Ось що значить справжній професіоналізм — вона негайно зібралася, швиденько приїхала і дала цікаве інтерв’ю.

— Які телевізійні проекти як ведучій вам подобаються?

— У цьому сезоні, який стартує 9 вересня, у відзняті програми я внесла зміни. У програмі є такий сегмент: “Нова страва”. Ці страви раніше готували кухарі у ресторані. Але в епізодах, які знімали у Москві, я готую сама і частую цими стравами гостей. Кілька тижнів тому ми знімали Колю Баскова. Він приходив на передачу з батьками, саме був день народження його мами. У Колі улюб­лена страва — голубці. Спеціально для нього я їх приготувала. Вони смакували мою страву, а я тішилася. Із задоволенням взяла би участь у кулінарних шоу. А ще мрію спробувати живий ефір. Кажуть, хто хоч раз спробував себе у живому ефірі — більше без цього не зможе. Це страшно, зате як цікаво!

— Добре знаєте багатьох зірок. Вони інші у житті, ніж на екрані?

— Хто як. Я зрозуміла одну річ: чим більших висот людина досягла у житті, чим більшу значущість вона має — тим вона простіша, шанованіша і лояльніша у повсякденному житті. А чим менша зірочка, тим більше вона зі себе корчить. Бо ж їй ще треба доводити, що вона — зірка! Колись моя мама казала: у дитинстві вона була переконана, що вчителі — неземні створіння. І коли зіткнулася з реальністю, що вони так само сплять, миються, їдять і сваряться, — для неї це був культурний шок. От і я хочу сказати, що зірки прокидаються вранці і так само вмиваються, їдять і роблять все те саме, що й звичайні люди. Вони так само кохають і ненавидять, почуваються самотніми, щасливими, плачуть і страждають.

— Як стати щасливим?

— Прокидатися вранці і з першої секунди налаштовуватися на гарний день. У всьому бачити позитив — це зробить життя цікавішим і приємнішим. Зараз я у Києві — для мене це щастя. У цьому місті жила моя бабуся. Пригадую, як у дитинстві ходила у цирк. Згадую смак котлет по-київськи, яких спробувала тут вперше. Мені тоді здавалося, що коли виросту і матиму гроші, буду харчуватися винятково котлетами по-київськи. Однак таких котлет я більше ніколи не їла: чи тому, що таких котлет більше не готують, чи, може, ті котлети залишилися назавжди у моєму дитинстві.

— Ваш брат — відомий композитор. Слава брата Ігоря Крутого вам допомагає чи заважає?

— Слава брата — це, насамперед, велика відповідальність для всіх родичів. Ми ж усі перебуваємо під прицілом уваги. Він наше прізвище прославив, а ми маємо бути його достойні. Звичайно, можна було вирости з певними комплексами, боятися загубитися у тіні, не знайти себе, заздрити його успіхам і вважати себе обділеною. На щастя, цього не сталося! Я пишаюся Ігорем, вдячна йому за кожну пораду, увагу, любов. Він цікавиться, чим займаюся, де я, як живу... Якби мені потрібна була допомога — він би першим прийшов. Я неодноразово казала, що найбільше багатство, яке нам дали батьки, — почуття прив’язаності одне до одного і зацікавленість в усьому тому, що відбувається у житті кожного з нас. А от доньку я обділила — вона у мене одиначка.

— У вас є онук. Ви також дотримуєтеся думки, що онуків люб­лять більше, ніж дітей?

— Онук — це онук! Не погоджуюся з тим, що внуків люблять більше, ніж дітей. Це зовсім різна любов. Можна ж любити Батьківщину, квіти, чоловіка, дитину. І все це любов! І для всього цього знайдеться місце у вашому серці! Наталочку, мою доню, я дуже люблю. А онука я не просто люблю — я його обожнюю! Донька назвала його на честь мого батька, який відійшов у кращий світ, коли йому було лише 53 роки. Рішення доньки назвати сина на честь дідуся, якого вона ніколи не бачила, — мене зворушило до сліз. Я була поруч з нею під час пологів і зрозуміла, що нема у світі сильнішого відчуття, ніж народження нового життя.

— Виховуєте онука так само, як і доньку, чи по-іншому?

— З онуками менше відповідальності у вихованні. Основне навантаження лягає на батьків. У мене інша функція — балувати його! Незабаром почнемо з ним займатися музикою. Я ж вчитель музики за професією. Йому, правда, лише одинадцять місяців, тому наразі співаю тільки я.

— Не думали заспівати на сцені?

— Співачкою ніколи не мріяла стати. Треба мати для цього талант. А таланту у мене такого нема, тому й про це не думала, навіть у дитинстві. А от лікарем, мабуть, могла би стати непоганим. І зрозуміла це недавно, коли допомагала близьким людям, які захворіли.

— А ким у дитинстві мріяли стати?

— В юності у мене було три мрії. Вчитель музики — здійснилася мрія. Журналіст — також, навіть тележурналіст. Дизайнер. Так мені подобалося це слово у дитинстві. Та й всі конспекти у студентські роки розмальовувала жіночим одягом. Дизайнером “попрацювала” у себе вдома, коли придумувала дизайн інтер’єру.

— Виходить, усі дитячі мрії здійснилися?

— Мрії ніколи не закінчуються, але ті, дитячі, — здійснилися. Популярна теорія про те, що мрії матеріальні, — спрацьовує! Просто треба вірити і хоча би щось робити для того, аби ці мрії здійснювалися!

— Вас у дитинстві балували?

— Ні. Виховували у суворості. Наша мама любила повторювати: люблю, як душу, а трясу, як грушу. Мені завжди здавалося, що мама була лояльнішою до Ігоря, а тато — до мене. Я і схожа на тата. У дитинстві мама наполягала, щоб Ігор брав мене всюди зі собою. Не думаю, що він був щасливим від того, але не міг перечити мамі. Навіть на перші побачення мусив тягнути мене за собою.

— Ви мамі пізніше розповідали, що і як було?

— Ніколи. Між нами з братом ніколи не було зради. Я й досі зберігаю його таємниці, а він — мої. Мама іноді каже: хіба не можете мені розповісти. Але є такі речі, які не можна казати нікому, навіть мамі. Хоча би через те, щоб вона не переживала.

— У дитинстві билися з Ігорем?

— Хіба що подушками (сміється. — Г. Я.). В основному через те, кому мити посуд. Навіть у карти, шахи і шашки грали на фант: хто програв, той і миє посуд. Якщо чесно, навіть якщо я виграла, а це було так рідко, все одно мила посуд. Але мамі ніколи не скаржилася на брата.

— А Ігор вас також супроводжував на побачення?

— На побачення не вів, але поради давав. Іноді застерігав. І я його слухала.

— У чому для вас полягає жіноче щастя?

— Саме поняття “щастя” для кожної жінки має різні межі. Для когось — поруч кохана людина, для інших — нова сукня у шафі чи шуба, а ще для когось — яхта або літак. Мені все це також подобається, однак щасливою почуваюся тоді, коли не хворіють мої близькі, коли мене кохають, коли спокій на душі. Мій день розпочинається з телефонних дзвінків усім, кого люблю. Якщо у них все гаразд — я щаслива. Ще один компонент мого жіночого щастя — кохання. Ще жодна жінка не відмовилася від кохання і від закоханих у неї очей. Саме це допомагає нам виглядати молодшими, примушує стежити за собою, купувати новий одяг, створювати вдома затишок. А ще щастя — вірні друзі і гості в моєму домі, які з’їдають усе, що я приготувала. Величезний букет бузку — це також щастя! Гарна погода, море... Це все складові щастя. Про щастя хтось сказав гарні слова: щастя — не пункт призначення, а спосіб пересування.

— Де почуваєтеся, як вдома — в Україні, Росії чи Америці?

— У літаку. Хоча ненавиджу літати. Важко змінювати часові пояси. А якщо серйозно, однозначно не можу відповісти. От прилетіла недавно до Києва і подумала, що тут навіть під час дощу добре. Обожнюю Маямі, бо у якому би настрої не прокинулася, за вікном завжди світить сонечко. З Москвою все складніше. Енергетично дуже важке місто. Забирає сили, вичавлює, але й багато дає. А Батьківщина моя — все ж таки Україна. Мені часто сниться Гайворон, звідки я родом, і наш старий будинок.

— Чого ніколи не зможете пробачити?

— Зради. Хоча, звичайно, все минає. Та й злість, образу не можна носити у собі — вони роз’їдають. Однак має минути час. Приниження також важко пробачити. У мене не склалося подружнє життя. Був складний шлюб: чоловік — італієць, ми прожили разом багато років, я намагалася зберегти сім’ю, змінити щось, довго терпіла... А потім пішла від нього, пережила довге і важке рзлучення. Відтоді минуло три з половиною роки. Вже й зла не тримаю і не бажаю йому нічого поганого. Просто іноді так образливо, що віддала йому стільки років, сил, емоцій і почуттів. Пробачила все. А душа болить і досі...

— Під вінець ще раз пішли би?

— Під який вінець? Я ж уже бабуся (сміється. — Г. Я.). Про вінець, звичайно, не думаю, але й самотньою бути не хочу. Бо маю почуватися жінкою! Хочу, щоб поруч був коханий. А він у мене є. Але заміж... Наразі зачекаю.

Довідка «ВЗ»

Алла Крута народилася у 1959 році. Американська і українська телеведуча. У 1992 році вийшла заміж за американця італійського походження, взяла його прізвище Баратта і виїхала з ним до США. З 1997 р. почала працювати на телеканалі у Філадельфії, потім — на російськомовному каналі RTVi, де вела передачу “Візаві” 13 років. Зараз на телеканалі “Украї­на” веде передачу “Ласкаво просимо”. Має доньку Наталію і внука Якова, який народився 8 листопада 2011р. і якого назвали на честь дідуся.