Несподівана зустріч у Карпатах, або Мандрівка з Борисом Возницьким

Борис Григорович майже шість десятків років очолював картин­ну галерею у Львові! Все своє жит­тя прожив скромно, до останньої своєї хвилини працював.

Не перестаємо дивуватися мудрос­ті й передбачливості командирів УПА, які у важкий час побачили у 16-річному юнакові, яким тоді був Борис Возниць­кий, незаперечний талант. Саме такий мудрий командир УПА викликав 16-річ­ного юнака й наполіг, щоб хлопчина по­вернувся додому. Мовляв, тобі, юначе, треба жити задля України! І юний Бо­рис підкорився наказу командира. Та вдома довго не пробув. Юнака «загре­бли» до червоної армії, та ще у штраф­бат. У штрафній роті Борис командував такими ж штрафниками, але колишні­ми білогвардійцями, які понад 20 років до цього не бачили світла. Більшовиць­ка влада запроторила їх у шахти, звідки майже не виходили й не бачили сонця. У 1944−45 роках їх кинули під німець­кі кулі у штрафбатах. Як згадував Борис Возницький, майже всі ці нещасні біля­ки хворіли на курячу сліпоту й не бачили, куди слід цілитись.

Після демобілізації з армії Борис Гри­горович оселився у Винниках. Працю­вав на трьох роботах, викладав дітям малювання, вів різні гуртки.

Цікавими є спогади про цю легендар­ну особу його вихованця Юрія Єфімо­ва. Пан Юрій займався у гуртку під ке­рівництвом Бориса Возницького.

«Якось для нас Борис Григорович ви­рішив організувати мандрівку в Карпа­ти, — розповідає пан Юрій. — Винники тоді були районним центром, тому для такої подорожі треба було брати спе­ціальний дозвіл у тодішньому райко­мі партії. І партійне керівництво пого­дилося з Борисом Григоровичем щодо доцільності таких мандрів. Задля цьо­го нам навіть виділили цукор, консерви й інші продукти. Ми поїхали у Карпати, мандрували мальовничими горами, ку­палися в тамтешніх річках. Та це ще були неспокійні роки. Адже тривав збройний спротив радянській владі. Хоча біль­шість повстанців уже було знищено. Та у віддалених закутках України були озброєні патріоти, які вели неприми­ренну боротьбу зі сталіністами. А Кар­пати — саме така ідеальна територія для ведення партизанської війни.

Ми, хлопчаки, мандрували карпат­ськими стежками, йдучи, голосно роз­мовляли, співали. І на одній зі стежок на­трапили на… кулемет! З’ясувалося, що цієї стежиною ходили й воїни УПА. Ді­знавшись про це, енкавеесівці влашту­вали там добре замасковану засідку. Коли б українські повстанці з’явилися на ній, то кулеметник та інші енкавеесів­ці зробили б із них решето! Коли ж пе­ред ними з’явилися ми, діти зі своїм ке­рівником, нас зупинили. Перевіривши наші документи, дозволили мандрува­ти далі.

Та через деякий час нас знову зупи­нили. Цього разу це були вже наші по­встанці. Вони також почали нас розпи­тувати про мету мандрівки, дізнавалися, хто ми й з яких країв до них завітали. Бо­рис Григорович, який у 16-річному віці також перебував у лавах УПА, відійшов із ними подалі від нас, і вони про щось розмовляли. Найголовніше було те, що ми попередили наших патріотів про за­сідку, яку для них влаштували вороги. Ми поділилися з ними своїми продукта­ми і пішли своєю дорогою, а вони знову повернулися в лісові хащі".