Передплатити Підтримати

Через радянського партизана спалили ціле волинське весілля…

Наречену впізнали за косою, гостей — за клаптями недотлілого одягу

Фото з сайту Волинь нова

У роки Другої світової війни українцям багато біди завдали не лише німці, а й радянські партизани… Свідченням того, що пам’ять жива, є пам’ятник на хуторі Заполоні біля села Яревища донедавна Старовижівського району Волині. Тут є братська могила — розстріляне й спалене через партизана весілля. Загинуло невинних майже тридцять душ…

Могилку вбитих доглядають школярі.

Від часу трагічних подій мину­ло 77 з гаком літ. Але ще живі свід­ки, які пам’ятають кривавий день 12 лютого 1944 року. Серед них — Домна Бідзюра. Їй тоді було лише сім.

— Партизани зробили дуже багато шкоди, — бабуся розповідає, з чого все почалося. — Те весілля гуляли у нашої хрещеної мами Харитини — вона дочку видавала замуж, Гликерію. Нас у бать­ків було шестеро, найменшому Володі всього рік і п’ять місяців. А мамі — сорок два. Вона стала нам варити вареники. Спішила, бо хотіла ж помогти щось кумі. То батько сказав: «Біжи, я сам вареники доварю, і потім всі прийдемо».

Домна сиділа на припічку й спосте­рігала за тим, що в хаті робиться. Зга­дує, як раптом зайшов озброєний чоло­вік у шинелі. То був партизан. Відбився від своїх і просив, щоб хтось відвіз його в Гуту (село на кордоні з Білоруссю. — Авт.). А в нас у хаті саме були люди, од­носельці. Хтось і каже: «А нащо Гута? У нас тут весілля — ходіть, погуляйте». І він пішов там до столу.

То було Трьох святих, неділя. До шлю­бу стали Гликерія та Фокій.

— На Трьох святих весілля не робить­ся, — розповідає педагог-організатор гімназії села Яревища Тамара Бідзюра. — Батюшка зразу їм відмовив. Але моло­ді просили, наполягали.

Старожили згадують, що Гликерія дуже гарна була. А впросили її йти за Фокія, бо його мати Ганна Сех була вдо­вою. Щоб у хаті лишався хазяїн, німці сина не забирали.

Весілля було у розпалі. Грали музики. Добряче напоїли і заїжджого партизана. Він заснув, а молодь взяла його зброю і почала з неї «пулькати». Неподалік їхали поліцаї (з місцевих). Почули стрілянину — і на хутір завернули.

— А перед тим на весіллі тому батько мамі каже: «Піду додому, попораю все і гляну, як там син наш». Бо малий Воло­дя лишився вдома зі старшою сестрою. Я побігла в хату за татом. А остались на гостині мама і одна моя сестра Кате­рина. Вдома все було спокійно. Бать­ко швидко все попорав. Аж дивимось — їдуть три підводи, а на них люди у зе­лених плащах. Поліцаї. «Ой-ой, щось то недобре», — сказав батько, а потім ми почули, що сильно стріляють у селі. Коли стихло, побігли туди шукати маму.

Картину застали страшну. Хата мо­лодої вже палала. На подвір’ї в калюжах крові лежали вбиті та поранені.

«А де ж моя жінка?» — у всіх питав тато. Але ніхто нічого не знав. Він зай­шов у хату, а там — вогонь. Почув від­чайдушний крик: «Рятуйте, хто є жи­вий!» А то в коморі люди були закриті. Кинувся батько до них, одщипнув за­щіпку, щоб освободити, і вхопив на руки хлопчика, який лежав при дверях, Терешка. Як зараз бачу, малий три­має в руці затиснутий вареник, а бать­ко виносить його з вогню. А позаду все горить-палає.

— Врятував дитину? — запитую.

— Та де там. Потім ми побачили, що Терешко вже був вбитий. Ніхто звідти живий не вийшов, — плаче жінка.

Що там сталося, потім Домні розпо­віла її сестра Катерина. Коли поліцаї на­їхали, пробудився заїжджий партизан, взяв зброю і в бік підвод пальнув. Сам втік, а поліцаї, що на ній їхали, давай по весіллю стріляти. «Отакий „подвиг“ зро­бив», — нарікають люди.

Першою вбили Дарочку, яка вийшла з хати, щоб усе розказати. За нею — всіх, кого бачили. У дворі куля наздогнала на­реченого.

— А наша Катя була всередині. Згаду­вала, як молода поклала на лаву вінок, а сама під стіл полізла. З нею й всі гості. Так їх обгорілих потім і знайшли. Впізна­вали за невигорілими шматками одягу. А Лукерку ще за косою. А Катя не хова­лася. Коли в хату зайшов поліцай Ки­рило Зварич, а всі ж його добре знали, вона кинулась бігти в іншу кімнату. Дога­няти її не став. Тільки в спину кулю пус­тив, — розповідає Домна Максимівна.

— Їй вдалося вижити? — розпитую у бабусі.

— О, вона до дев’яноста літ дожила і не так давно померла. Мала щастя — її поранена баба і мама підсадили, щоб через вікно вилізла. То спаслася. Але відразу ніхто не знав, чи до ранку Катя дотягне, бо в неї куля в боці застрягла. І знаєте, німці допомогли. Їх у село ви­кликали й розказали, що і як сталося. «Люди невинні. Коли хто є живий, пере­казуйте, хай приходять, будемо лікува­ти», — так німці сказали. І батько сестру повіз до них, — розповідає, як усе на­справді було, Домна Бідзюра.

— А як склалася доля Зварича? За свід­ченнями, він особисто розстрілював лю­дей впритул. Чи не мстили йому та його родині сім’ї загиблих? — розпитую у селі.

— Що ви, у нас люди дуже толерант­ні, — каже вчителька зарубіжної літера­тури Марія Стецюк. — Ніякого самосуду не було. А сам Зварич виїхав в Англію. Селяни розповідають, за кордоном став священником. А вдома його заочно су­дили.

— Свекруха врятувалася, бо втекла на болото, — каже Тамара Бідзюра. Вона теж багато знає про ті події з перших вуст, бо доводиться невісткою сестри убитого нареченого Фокія. — Її та ін­ших, хто кинувся навтьоки, заховав дим з охопленої вогнем хати. Розповідала, що одну дівчинку Зварич тоді лишив жи­вою. А коли потім йшов над ним суд, то прислав з Англії їй листа, що шкодує про те, що не прикінчив. Бо вона потім да­вала свідчення. А ще знаю, що свекруха брата застала живим. Бо Фокія ще при­несли пораненого в хату матері. Дуже журився, що френч, якого позичив на весілля, був прострілений і весь у кро­ві. Так і помер. І поховали його окремо від нареченої.

На пам’ятнику, який звели на місці злочину, вибито 25 прізвищ загиблих. Його встановили стараннями покійно­го голови села Василя Туся. Догляда­ють могилку з постаментом учні міс­цевої школи. А педагоги кажуть, жертв насправді було більше, бо з подвір’я за­брали загиблих, що прийшли на весілля з довколишніх сіл.

За Союзу про цю трагедію зняли ці­лий фільм «Горіла сосна, палала…». У ньому брали участь справжні молодята з Яревища Людмила Зубчик і Володи­мир Старчук, а також Тамара Бідзюра та її рідні. Серед лютої зими приїхали кіно­шники з «Укртелефільму» й знімали су­часне весілля як колишнє. Розмальова­ні брички для кіно привезли із Шацького національного парку. Навіть знайшли скрипаля Йосипа, який грав на весіллі у 1944-му.

— Правдиво показали трагедію? — за­питую думку селян.

— Не зовсім. Зробили, що то німці ви­нні, про партизана — ні слова. Потім, як фільм був готовий, то ще щось про Зва­рича вирізали, — розповідають люди. — Кіно вийшло трохи заполітизоване.

І додають:

— Недобре, що на пам’ятнику написа­ли, ніби люди загинули від рук німців. Це ж неправда. Навіть у метриці записано, що усіх побила поліція. А то ж були свої, місцеві.